Художник

 

 

1

-Старший лейтенант Губенко! Два кроки вперед!

-  Так, пане генерале! – спокійно та  із гідністю я відповідаю. Мовчки  дивлюся на своїх  колег, всміхаюся, мовляв, всі чули, що сказав генерал, і роблю два кроки вперед. Генерал Юхим Юхимович Кругляк, маленький чолов’яга, який у формі здавався сантиметрів на п’ятдесят вищим, схвально на мене дивився.

- Вчора, у неділю, двадцятого липня, старший лейтенант міліції Губенко Микола Андрійович,  освіта вища філологічна, спортсмен, любить поспати, рибалчити, портвейн и сусідську дівчину Надійку, скоїв героїчний вчинок.

Я чемно всміхнувся. Особливо мені сподобалося «скоїв героїчний вчинок».

- Старший лейтенант Губенко допоміг  розвантажити машину із цеглою для одного із видатних детективів сучасності, так-так, особисто для мене.

«Що, з’їли? - переможно зиркав я навкруги. – А, між іншим, капітан Лялькович теж там був. Проте про нього – ані-ні!»

- Старший лейтенант Губенко нагороджується почесною грамотою «за професійну роботу»  (отримую в руки і ховаю у кишеню), орденом «сріблястий гранчак» (теж ховаю до кишені, на грудях – немає вільного місця), та сучасним телефоном (щиро радію і уявляю, як телефоную друзям).

Раптом переді мною з’являється до болі знайомий білий телефон із чергової частини, я його мимовільно беру до рук, але за ним тягнеться провід. Телефон починає дзвонити, дзвонити…

- Ал-ло-оо! Слухаю!

-Губенко! Давай збирайся у відділок, у нас тут надзвичайна ситуація.

Голос чергового остаточно зруйнував мій солодкий сон і повернув мене до реальності.

- Зрозумів, Біленко. Вже лечу.

Треба ж! А як все гарно починалося, ще б трохи і отримав би  «капітана!». Біленко, Біленко, вічно ти невчасно…

2

Надзвичайна ситуація була не у відділку, як виявилося, а на колгоспному полі.  Це вельми дивно – ну що там такого може бути цікавого на колгоспному полі, там вже років двадцять тільки пацюки гуляють, а більше нічого і немає. Колись була там і техніка  - комбайнів десять лежало голічерева, поки їх не розтягнули збирачі заліза, чи там бабці із тих будиночків, що лежали поряд.  Отож, коли ми з хлопцями приїхали до місця пригоди, то побачили там диво-дивне. Уявіть собі – поле, травичка, корова чиясь пасеться у далечині і прямо перед нами – вікно. Саме по собі вікно ніби й нічого. Себто воно було  звичайне. Як у квартирах. Навіть шторкою закрите. Ясно, що вікно – це не привід для того, щоб викликати  професіонала з ліжка. Але ж вікна, як правило, вони, так би мовити, в природі  самі не існують. І дійсно, де  ви бачили вікно  без будинку, або будинок без вікна? Правильно, не бачили.  А тут нате – вікно і все. Воно висіло просто у повітрі. Виявив диво такий собі дядечко Гнат Петрович Бултіков, місцевий  життєвий філософ та за сумісництвом алкоголік. Він повертався вночі додому, трохи не туди завернув і давай шкребтися у вікно. Коли трохи оковита вивітрилася з голови – ноги у руки, руки –замість ніг  - і давай тікати. Біг довго. Прийшов додому і одразу до телефону. Тобто він і винен у тому, що я не став капітаном.

 Народу  було багацько.  Наші експерти  вивчали біля вікна землю, шукали сліди. Ми з хлопцями стояли біля нашої  машини, а наше керівництво - ще далі. Десь там були і хлопці із МеНе-еСу, у повітрі кружляли гвинтокрили, а ось і пожежники приїхали. «Швидка»  їхала напевно повільно.

- Хлопці, а що воно таке, як думаєте, -  розгублено бурмотів Вітька Колесо, без двох місяців пенсіонер. Ясно, що йому треба турбуватися – так і до пенсії не доживеш! А диво це - на нашій зоні  з’явилося. - Що воно таке?

- Вікно. – припустив Панько Андрій, молодший лейтенант, тільки-но прийшов на службу. Цей мав раціональне мислення, полюбляв метод дедукції і пиво. Ні, не так. Спочатку - пиво, а потім починалося усе інше.

- Егеж. – кивав у відповідь Колесо. 

- Може треба у нього стрельнути? – запропонував Андрій.

- Настріляєшся ще.  – белькочу я, а сам думаю, чи не залізти мені до машини і трохи подрімати.

-Губенко! – раптом чую сердите.

Так і є. Перший зам - Млинець  Сергій Андрійович, полковник. Не, від цього грамоту не отримаєш.

- Губенко, ти чого тут вештаєшся, га? Де оперативна робота, де свідки, де злодії, га? Я не бачу роботи!!! Це що таке, га!?

- Вікно. –  Панько демонструє свої розумові здібності.  Колесо тихенько буцає його ногою, мовляв, прикуси язика.

Полковник Млинець махає руками і щось кричить. З його крику я розрізняю, що завтра ми повинні вже знати, що воно таке, а якщо цього не буде, усім буде… ну, я думаю вам не треба знати, що воно буде… Ми ще трохи тут повешталися і  поїхали на територію, опитувати народ. Звісно, ніхто  нічого не бачив, не чув, не помічав, але «якщо побачить, то обов’язково нам повідомить».

Наступного дня, з самого ранку,  до мене в гості завітав Костя Бурнос, один дивакуватий хлопець,  з яким ми довгих п’ять років провчилися в одній групі, гризли граніт науки. Хлопчина цей був довгий як жердина. Взуття в нього -  калібру сорок п’ятого (зазвичай то були кеди), ще у нього був довгий ніс і маленькі вусики.  Поки ми весело проводили час у стінах славетного вузу та поза його межами, Костя мріяв. Робив він це натхненно та із упертістю. Він сперечався із викладачами, з дівчатами, тягав за собою купу книжок із філософії і міг цитувати на пам’ять екзистенціалістів (тьху, ледь язика не зламав). Згадую, як на філософії він із філософом так завівся, що ми на перерву спізнилися  (хто навчався, знає, що перерва, то святе діло). Доводив бідолаха, що людина є вільною і  може змінити своє життя, якщо захоче. Іншими словами, це був би ліпший друг і колега нашому   Андрію.

- Колька, нам треба поговорити. – почав він просто з порога.

Що ж треба, так треба.

- Пішли на кухню.

- Ти бачив Вікно?

Я одразу почав уважно слухати Костю. Кивнув.

- І як тобі?

- Вікно, як вікно. А що?

- А тебе не дивує, де воно знаходиться?

- Не дивує. Щоправда, трохи сумніваюся, що бачу його.  Пам’ятаєш, як казав Декарт…

Розумієте, я десь читав, що для ліпшого розуміння треба говорити на мові людини. Тому я обрав саме таку тактику для розмови із Костею.

- Так-так, Колька.  О, Декарт!

- Так що там з Вікном?

- Я, друже, знаю, звідки воно взялося!

- І звідки?

- Воно намалювалося.

- Он як!

- Точно! – в очах Кольки стрибали бісики. – Слухай, я ж  працюю в місцевій газеті, пишу всякі статейки. Одного разу познайомився із одним диваком… щось не так?

- Ні-ні,  продовжуй.

- Він художник. Із стародавнього козацького роду. Із Золотаренків. Ти ж пам’ятаєш, що у сімнадцятому столітті в нашому місті перебував козацький полк, а козацька фортеця  була там, де тепер базар..

- Стій, Костю, і до чого тут цей Золотаренко?

- А до  того, що я писав статтю  про картини його, ну і про нього самого. А він  - ух! Очі чорні, ніс довгий та покручений, волосся хвилями по плечах спадало. Але його очі – каламутні, можна в них загубитися, втратити самого себе. Он як! Так от, щоб ти не сумнівався – я бачив у нього картину. Поле, трава і Вікно.  Ясно тобі?

-Ні. Не ясно.  Він що, вже встиг намалювати Вікно?

- Друже, я її бачив рік тому!!!

- Гм. – тільки і зміг я  вимовити.

Розмова наша закінчилася доволі швидко. Я пообіцяв Кості, що займуся  його художником, хоча звісно навіть не збирався цього робити. Знаєте, нема в мене більше справ аніж вірити усяким казкам.

Справа ж ця ніяк не рухалася. Ми з хлопцями  нічого суттєвого не відкопали, наші експерти розводили руками, еме-не-есники  теж були загнані в глухий кут. На четвертий день нас із Паньком  викликав до  себе Млинець. Він довго дивився  на нас спідлоба, потім суворо запитав:

- Як там з Вікном?

- Дякуємо, нормально, – чемно відповів Андрій.

- Нормально??!!...

Ну, я не буду забирати ваш час і передавати усі слова, що промовив полковник. Просто  у нас багацько нашого професійного жаргону, ну ви не все зрозумієте. Тим більше, що Млинець якось незрозуміло говорив, точніше валував. З його крику я розібрав, що ми неуки, не вміємо працювати, що у нас у кабінеті завелося волохате чудовисько і воно з’їсть всі наші «справи». На довершення він кинув нам фотографію.  Андрій здивовано на неї витріщився, а я чомусь не дуже здивувався. На фото було зображено  декілька картин, і серед них одна, на якій намальовано - поле, траву і Вікно.

   3

Адресу Золотаренка нам підказали у «паспортному столі», то ж ми доволі швидко дісталися до невеличкого будиночка, що знаходився на вулиці Київській, однієї із найстаріших вулиць нашого містечка. Двері нам відкрила  невеличка жіночка  у в’язаному халаті.

- Ми до Захара Золотаренка! – показав я своє посвідчення.

- Заходьте. – зітхнула жінка.

Будинок художника нічим не відрізнявся від будиночків інших мешканців міста. Навіть картин в домі я не побачив.

- Сюди. – показала господиня і  ми рушили за нею.

Захар Золотаренко лежав у кімнаті на ліжку. Очі його були заплющені. Здавалося, він спав.

- Що з ним? – тихенько запитав я.

- Не знаю. Лікарі кажуть - дуже сильний стрес. Ніби він переживає сильно, ніби щось втратив.

- Пішли. – промовив я до Андрія.

- Як пішли? А свідчення?

- Які там свідчення, - махнув я рукою, - вибачте за турботу.

Ми повернулися   у відділок, і більше нічого цікавого у нас не відбувалося.

4

Вранці мене знову розбудив телефон.  То був Андрій. Він сьогодні був у «групі», тобто на чергуванні і провів всю ніч у відділку, звісно, якщо не було викликів.

- Спиш?

- Вже ні.

- Колька, ти б побачив – тут таке робиться!!

- А що?

- Хтось вночі розфарбував наше сіре приміщення. Так весело стало!!! Квіточки, дерева намальовані, природа, навіть гори!! Всі тут в шоці!

- А Млинець?

- Не питай. Десь зник.  Тут в  усьому місті все змінюється, весело так!!

Ми попрощалися  із Андрієм, я вдягнувся,  привів себе в порядок, випив кави і вийшов з квартири. Але що це? З під підошви свого лакованого взуття я витягнув паперовий конверт. Ось, лист.

«Привіт, друже!  Пише  тобі ці слова одногрупник Костя  Бурнос. Хлопчина дивакуватий та мрійливий!

 Знаю, що ви мене вважали саме таким. Що ж, можливо краплина правди була в цьому. Та зараз я хочу сказати, що той хто мріє, коли-небудь досягає успіху, знаходить себе. Така людина піднімається на вершину свого існування і набуває можливості до зміни світу, вона стає творцем! А зараз прощавай, в мене ще багацько роботи! Пе-ес. У  конверті для тебе  подарунок від мене на згадку».

З конверту я витягнув невеличкий малюнок. Він був написаний справжнім майстром своє справи. Теплі кольори, люди як живі, дже схожі на оригінал. На малюнку було зображено наступне.  Сивочолий художник Захар Золотаренко  стояв біля мольберту і щось розповідав другому учаснику цього дійства. Його співрозмовник уважно слухав і щось малював на своєму аркуші. В цьому худорлявому хлопчині я з легкістю впізнав Костю Бурноса.  «Вчитель та учень». Що ж, життя триває,  все змінюється, і ніщо не стоїть на місці, а  мені залишається тільки сподіватися, що у Кості вистачить здорового глузду  вчасно зупинитися. Втім, я трохи сумніваюся в цьому. Життя покаже…