Божественне втручання

Божественне втручання

Неділя, 29 березня 2020 г.
Проглядів: 611
Підписатися на комментарі по RSS

Юліан саме допив другу банку пива, коли система сигналізувала про вхідне повідомлення. Музика змовкла, все освітлення на містку блимнуло синім, пролунав неприємний звук. І знову повернулась пісня. Юліан прибрав ноги з сенсорної панелі, кинув порожню бляшанку в бік сміттєзбірника, але не влучив, і та впала на підлогу до купи інших недокинутих предметів.

На місток вибігла Астера — п’ятнадцятирічне дівча у короткій шкіряній сукні й дуже темною й короткою зачіскою. Її чоботи з металевими пластинами видавали приємне брязкання при кожному кроці.

— Татку, я чула повідомлення, — її голос ліпше пасував би сорокарічній рок-зірці, а не підлітку. — Це Бульдог написав? Скажи що це він!

— Ох і непосидюче дитя, ми ж тільки повернулись, — засміявся Юліан. — Ти взагалі колись відпочиваєш?

— Відпочину, коли буду такою старою, як ти!

Не припиняючи сміятись, Юліан торкнувся панелі, розгорнув вікно листування й тихо вилаявся.

— Що там? — нетерпляче запитала дочка.

— Войс. Боже, у нього що, рук немає, що він постійно голосовими спілкується?

— Теж мені проблема.

Астера підійшла до панелі, вимкнула музику і увімкнула повідомлення.

Привіт, мої бродяги-симпатяги! — Бульдог говорив так, як говорять всі старі люди, що мріють бути молодими: хрипло і швидко. — Знаю, що ви сьогодні маєте святкувати попередню справу, але тут намічається пограбування століття, і я хотів би доручити його вам!

— Ой, він кожне пограбування називає “пограбуванням століття”, — процідила Астера. — А тоді виявляється, що нам просто треба бомбонути фіговий ювелірний магаз десь в астероїдному полі.

Юліан не відповів дочці, але відповів Бульдогу. Текстово: “Давай деталі”.

Поки вони чекали відповіді, Юліан підійшов до холодильника й дістав ще дві банки пива. Одну кинув дочці, а іншу відкоркував для себе. Холодильник був старим та брудним, як і стіни на містку. Та й не лише на містку — Пінгвін був старим і побитим військовим кораблем, який лишився Юліану від батька-ветерана. Все тут свідчило про занепад, і кожен, хто хоч раз бачив зліт чи посадку Пінгвіна, мимоволі ставив собі питання “Як ця штука взагалі може літати в космосі”.

Система знову блимнула і зазвучала. Астера ліниво увімкнула нове голосове повідомлення:

Мої ховрашки отримали сигнал від давнього артефакту, який вважався втраченим. Він зветься Лічильником Гільгамеша, можете заґуґлити. Загалом, я відправив дронів прочесати місцевість, звідки прийшов сигнал, і вони знайшли дуже дивну тюрму. Чим дивну? Ну хоча б наприклад тим, що вона знаходиться на зовнішньому кільці, поза межами усіх держав. Тобто, складно сказати, під чиєю вона юрисдикцією і хто постачає туди в’язнів. Як може існувати космічна станція такого розміру, і щоб про неї не було інформації в жодному з наших архівів? Більше дрони нічого дізнатись не змогли, тому все інше рознюхувати доведеться вам. Величезна космічна станція-в’язниця, де знаходиться Лічильник Гільгамеша — це справді пограбування століття. Без приколів. Скидаю вам координати і траєкторію станції і чекаю на свою частку.

О, забув сказати: судячи зі світлин, в’язницею керує янгол, можете повірити?

Успіхів!

 

— Він сказав, що в’язницею керує янгол? — Астера питально підняла брову. — Хіба вони не зникли?

— Ну, кілька років тому я чув, що одного янгола вбили на Жижковії, — стенув плечима її батько. — Мовляв, довелося застосувати нейтрино-бомбардування і знищити половину континента. Але про це мені розказали двоє чортів, з якими я грав у карти, тому я не певен, що цій інформації можна вірити.

— Кому захочеться вбивати втілення почесної доброти, та ще й ціною половини континента?

— Комусь злому. За роботу беремося?

Астера хиже усміхнулася і нічого не сказала. Юліан знав, що значить ця усмішка.

 

За дві години Пінгвін вже вийшов з кротової нори у міжзоряному просторі неподалік виданих Бульдогом координат. За час переміщення Юліан та Астера встигли підготувати скафандри, перевірити обладнання, вжити кілька доріг амфетаміну та розробити п’ять планів викрадення Лічильника. План номер один зводився до “пробиратися до в’язниці у стелс-режимі, викрасти артефакт і втекти”, план номер два був ближчим до “випустити з камер усіх в’язнів, підняти у в’язниці бунт і під шумок втекти з артефактом”. Наступні плани містили в собі ще й підриви, масові вбивства, порушення законів фізики та причинно-наслідкових ланцюжків.

— Все, корабель на мінімальній безпечній відстані, — промовив Юліан, одягаючи скафандр. — Звідси доведеться десантуватися. Ти налаштувала гравітаційний циліндр?

Астера задумалась про те, чи переповідати всю історію налаштування циліндра, але вирішила відповісти коротко:

— Так, все готово.

Тепер вони стояли у шлюзовій камері. Легкі чорні скафандри вже починали синхронізуватися з біологічними процесами в тілах, виводячи життєві показники на екрани. В усіх відсіках корабля згасло світло.

— Активуй циліндр, — крізь динамік скафандра голос Юліана здавався монотонним.

Астера підійшла до панелі на стіні й сказала:

— Відключаю стандартну гравітацію…

Вона набрала на панелі код команди, і обоє вони відчули власну невагомість. Астера ненавиділа цей етап — перехід до невагомості завжди викликав у неї легку нудоту.

— Відкорковую Пінгвіна, — вона продовжувала коментувати свої дії, набираючи код.

Важка шлюзова брама зі скрипом відчинилася, і все повітря з камери вітром витекло у космічну безкінечність. Юліана та Астеру також відірвало від підлоги, і якби вони не тримались за поручні, викинуло би в порожнечу.

— Активую гравітаційний циліндр.

Ось тоді вони знову відчули гравітацію, тільки цього разу вона тягнула їх геть з корабля у бік таємничої космічної в’язниці. Обоє відпустили поручні й повністю віддались десантному тяжінню — тепер вони неслись космосом до маленької сірої крапки, яка невпинно збільшувалась, набираючи обриси космічної станції. Десь на півшляху їх почало помітно трусити, і у Астери в шоломі пролунав трохи спотворений голос Юліана:

— Що це, бляха, таке? Чому так трусить?

— Випадково пролила пиво, коли лагодила циліндр, — винувато відповіла дівчина. — Але ж все одно працює!

— Якщо нас нині розмаже штучною гравітацією об поверхню станції, я буду на тебе дуже ображений, — засміявся Юліан.

Але гравітація змінилася саме тоді, коли мала змінитися — на підльоті до космічної станції. Як і більшість станції тих часів, в’язниця мала форму тора й невпинно оберталась. Швидкість, з якою пара замаскованих астронавтів падала на металеву обшивку в’язниці, почала зменшуватись, тому “приземлились” вони дуже м’яко.

Як тільки підошви скафандрів міцно стали на поверхню, Юліан одразу ж випустив зграйку розвідувальних ботів, схожих на комашню. Астера тим часом почала розставляти датчики та проводити заміри.

— Кілька тисяч в’язнів, близько півтисячі військових андроїдів на охороні, — спокійно повідомляла вона. — Температура повітря — сімнадцять градусів…

— Ти сюди глянь! — вигукнув раптом Юліан, показуючи невеличкий екран.

Судячи з усього, один з розвідувальних ботів пробрався на зовнішнє скло головного містка станції, і тепер міг стрімити те, що відбувалося в головній рубці. Там стояло четверо андроїдів — м’язистих широкоплечих чоловіків зі світлим волоссям і абсолютно однаковими обличчями. А трохи далі стояла жінка у довгій білій сукні.

— У нас тут не янгол, — сказала Астера. — У нас тут янголиця!

— Янголиця?

— Фемінітив від янгола, хіба не ясно?

Інший бот відправив сигнал про те, що знайшов приміщення, в якому зберігається той самий Лічильник Гільгамеша.

— Мені треба близько години, аби пролізти до усіх їхніх охоронних систем, — повідомила Астера. — До слова, у них доволі слабкий захист. Від янголів я очікувала більшого.

— Не кажи гоп, поки не вкрадеш, — засміявся її батько.

Так вони й стояли на поверхні величезної космічної станції, дивлячись у свої планшети. Недалеко виблискувала велика блакитна зоря, і її світло, відбите від металевої обшивки в’язниці, падало на скафандри двох злочинців, що робили свої темні справи. Скафандри у стелс-режимі не видавали жодного звуку, тому обоє мусили слухати цілковиту тишу.

Не витримавши цього, Юліан заговорив:

— Скільки літаю туди-сюди, а все одно не можу дивитися на космос без захвату…

— Ну, тому ми і втекли до такого життя, хіба ні? — Астера говорила, не припиняючи копирсатися у програмному коді. — Через закоханість у космос.

— Не зовсім… — здавалось, він хотів сказати ще щось, але замість того просто змовк.

— Не зовсім?

— Мені здається що космос, попри всю свою об’ємність, глибину та естетику, є тільки завісою. А от за нею ховається щось справді вагоме і всеохопне.

Астера стенула плечима:

— Я тебе не розумію. Що саме “вагоме і всеохопне”?

— Не знаю, сам ще не розумію. Але, думаю, це щось дуже красиве і дуже печальне.

— Увійшла до їхньої системи, — пожвавилась дівчина. — Зможемо увійти крізь найближчий до артефакту шлюз.

Стелс-скафандри зводили ймовірність бути поміченими до мінімальної, але це не означає, що Астера та Юліан могли розслаблятися, тому до шлюзу вони йшли повільно й обережно, обходячи зони, які проглядалися з ілюмінаторів станції-в’язниці. Дійшовши до великої металевої брами, зупинилися.

— Ми на місці, — повідомила Астера. — Зовсім близько до кімнати з артефактом.

Юліан скептично дивився на браму:

— І ти думаєш, що через цей величезний шлюз ми зможемо пройти непомітно?

Астера стенула плечима, ввела кілька команд на планшеті й самовдоволено усміхнулася. Брама повільно відчинилася, і двоє крадіїв змогли увійти до шлюзової зали. Як тільки шлюз знову замкнувся, зала заповнилася повітрям і Юліан з Астерою почали зняли шоломи скафандрів.

— За дверима коридор, в ньому троє андроїдів, — сказала дівчина, дивлячись у планшет. — В кінці коридору двері до кімнати, підписаної в системі як “музей”. В тій кімнаті ще четверо охоронців, два автоматизованих кулемети і безліч сигналізацій, які я все одно вже відключила.

Юліан зняв з пояса акустичний револьвер, Астера стиснула в долоні променевий пістолет.

— Якось слабко вони охороняють такий дорогий артефакт, — здивувалась дівчина.

— Думаю, вони повною мірою не розуміють, яка важлива річ потрапила їм до рук.

Двері до коридору тихо відчинилися, і батько з дочкою обережно визирнули. І зустрілися поглядом з двома абсолютно однаковими білявими чоловіками в уніформі. Андроїди здивовано перезирнулися й вже почали піднімати зброю, коли Юліан зніс голову одного з них влучним пострілом. Другому охоронцю відірвало руки променем з пістолета Астери, він впав на коліна й несамовито загорлав.

— Бляха, я ж казав — у голову цілься! — пробурчав Юліан.

На крик з-за рогу вибіг третій андроїд, але одразу ж отримав промінь в око і звалився на підлогу. Натомість той, що втратив руки й стояв на колінах, закричав з новою силою:

— Ні, господи, тільки не Алефа! Боже, коханий, боже!

Він ридав, розмахуючи рештками рук, поки Юліан не добив його пострілом в лоба.

— Я не в’їхала: один андроїд був закоханий у іншого? — здивувалась Астера. — У них є емоції?

— Ага, чув про цю нову розробку, — відказав їй батько. — Їм ще через це час функціонування обмежили до чотирьох років, бо після того вони стають надто людяними.

— Боже, ну і тупа ідея. Кому треба машини з емоціями?

— Давай не будемо зараз про це думати — ми тут нашуміли, тому треба брати лічильник і тікати. Де там той твій музей?

Астера швидким кроком підійшла до чималих автоматичних дверей, але не відчинила їх: спочатку ввела кілька рядків коду в своєму планшеті й таким чином вирубила автоматичні кулемети, що чатували в кіматі-музеї. Юліан приготував зброю до бою і чекав.

Але коли двері відчинился, крадії зрозуміли, що стрілянина не матиме жодного сенсу: в кімнаті було не четверо андроїдів, а близько тридцяти. Астера хотіла вже рвонути геть, але побачила, що з обох боків коридором теж наближалися охоронці.

— Кидайте зброю, — флегматично промовив один з андроїдів.

Він, вочевидь, був для охорони важливим офіцером — хоча обличчям й не відрізнявся від інших, носив при цьому особливо пишну синю уніформу і не діставав з кобури пістолет.

— Повторюю, — повільно, майже по-літерах сказав він, — кидайте зброю і ми не стратимо вас на місці.

Юліан розслабив долоні, його револьвер впав на підлогу. Астера продовжувала тримати пістолет.

— Кидай, — процідив їй батько. — Кидай, бо стріляниною ми тут вже нічого не вирішимо. План “Б”.

Дівчина повільно опустила зброю, водночас викликаючи екстренну команду, що запускає таймер до плану “Б”. Коли її пістолет опинився на підлозі й вона знову випросталась, в коридорі пролунали ародисменти.

Аплодувала янголиця, що повільно йшла між рядами андроїдів. На її поясі висів предмет, схожий на щось середнє між барометром, блендером та кубком. Лічильник Гільгамеша.

— Вітаю вас у моїй скромній в’язниці, — сказала янголиця. — Ви виграли акцію “Стань ювілейним ув’язненим і помри гордо”. Можете звати мене Еталь.

Її голос поширювався якимось дивовижним чином: вона шепотіла, але усі присутні чули цей шепіт так гучно, що від нього боліла голова. Ступала Еталь владно, нікуди не поспішаючи. І усміхалась так, ніби тільки на цих крадіїв і чекала все своє життя.

— Буду з вами чесною, — знову заговорила вона, — я планую вчинити велике добро, але для нього потрібна велика жертва. І мені саме не вистачало двох ув’язнених, щоб цю жертву принести. Який приємний збіг, чи не так?

Астера насупилась, Юліан збентежено опустив погляд і роздратовано запитав:

— Скільки ти заплатила Бульдогу, щоб він заманив нас у твою пастку?

— Платити за щось — не зовсім мій підхід, друзі, — гордовито повідомила Еталь. — Але, думаю, за свою жертву ви заслужили на невелику екскурсію. Ідіть за мною.

Вона розвернулася й пішла в тому напрямку, з якого перед цим прийшла. Юліан з Астерою здивовано перезирнулися й рушили за янголицею, а разом з ними пішли й десятки озброєних андроїдів.

— Я дуже не хочу, — говорила на ходу янголиця, — щоб ви сердились на мене чи засуджували мене. Я поясню вам, для чого потрібна така жертва.

Вони увійшли до величезної зали, наповненої коробками різних розмірів. В центрі зали розташовувався великий циліндричний апарат з кількома панелями керування. Пройшовши залу, вони вийшли до наступного коридору. Еталь продовжила:

— Ви, люди, дуже мало знаєте про янголів. І це сумно, адже саме ми посприяли тому, що ви покинули свою смердючу планетку і колонізували стільки прекрасних світів. Саме ми підтримували вас на кожному кроці, саме ми свого часу врятували вас від коріанської чуми, ми допомогли вам захиститися від першого і другого ґешпальських вторгнень. Ми рятували вас від голоду, хвороб та власних дурощів…

Астера закотила очі, як це роблять студенти на найнудніших лекціях. Вони пройшли до великого вантажного ліфта, більшій частині андроїдів довелося лишитися у коридорі. Еталь, Астера, Юліан та десяток охронців піднялися до керівного містка.

— Ми маємо вигляд людей, — говорила янголиця. — Але маємо в собі частинку божественного, і тому настільки відрізняємося від вас. Маємо неймовірні здібності, безмежну мудрість. Нас дуже складно вбити. Ви вже чули про те, як нещодавно вбили одного з наших? Їм довелося знищити цілий континент.

— На Жижковії? — оживився Юліан. — Чули.

Еталь зітхнула:

— Так сумно, адже це робить мене останньою з янголів. Але чи задумувалися ви, звідки свого часу прийшли янголи? Звідки ми беремося, — вона стояла у центрі зали, розвівши руки. — Янгол може створитися тільки від поєднання людського і божественного. Отже, кожен янгол насправді колись був людиною, поки частинка божественного не змінила його природу. Ви, певно запитаєте: а як же зробити так, щоб в людину потрапило трохи Бога?

— Ні, не запитаємо, — проціила Астера. — Бо це нудно.

— Це відбувається за допомогою пристрою, що здатен вихоплювати конценровану ідеальність з-за меж реальності, — спокійно продовжила янголиця. — Цей пристрій відомий вам під назвою “Лічильник Гільгамеша”, але більшість людей гадки не мають про цю його функцію.

Ось тепер Юліан з Астерою справді зацікавлись. Дівчина здивовано перепитала:

— Але ж цей пристрій хтось створив? Виходить, людина? Виходить, що немає в вас нічого надприродного, і все це просто ефект від Лічильника Гільамеша? А божественність — тільки міф?

— А от і ні, — усміхнулася янголиця. — Лічильник Гільгамеша потрапив на Землю разом з першим янголом. Ще до космічної колонізації, дуже-дуже давно космічний корабель з першим відомим янголом впав у горах, що тоді носили назву Карпати. Саме там зароджувалася янголська культура. Щоб перетворитися на янгола, людині не достатньо ефекту пристрою, їй потрібна велика втрата і велике переосмислення. Тому там, у горах, перший янгол перетворював на собі подібних наймудріших місцевих жителів.

— Це дещо розчаровує, — стенув плечима Юліан. — Я очікував якоїсь більш сакральної історії.

— На жаль, вже багато років у Лічильнику немає енергії, адже заряджається він тільки від розломів у просторово-часовому континуумі. А отже, нові янголи не з’являлися, а старі гинули від ваших, людських, рук.

— Дуже сумна історія, ми проведемо панехиду по вашому виду, — з вдаваною байдужістю відповіла Астера.

— Ви не розумієте, світу потрібні янголи, щоб знову очистити його від зла. А отже треба зарядити Лічильник, а отже треба створити розлом у часопросторі. Для цього я і створила цю в’язницю, яка водночас є і психопросторовим випромінювачем.

— Психопросторовим випромінювачем? — перепитав Юліан. — Тобто…

— Тобто вона вб’є всіх в’язнів психоударом, і від настільки концентрованого випалювання психіки має відкритися розлом, — підтвердила його підозри Астера.

— Для цього, — кивнула Еталь, — я роками відбирала тільки найгірших людей — ґвалтівників, педофілів, терористів, диктаторів. Купувала їх у різних колоніях, виправних таборах і у блоках смертників. Але цього все одно мало — психоудар поглине й найближчу планету. Ще сім тисяч поселенців. Невинних. Необхідна жертва.

— Дякую за нудну лекцію, — усміхнулася Астера.

Всі світильники на містку набрались червоного кольору, увімкнулася сигналізація. Андроїди здивовано схопилися за зброю. Янголиця спокійним голосом запитала:

— Що там сталося?

Андроїд, що стояв найближче до панелі керування, зблід:

— Всі камери відчинено, — прохрипів він. — Весь захист вимкнено. Ув’язнені штурмують пости охорони. Якийсь вірус в наших системах.

Астера різко кинулась на янголицю, зірвала з її пояса Лічильник і відскочила назад. Розгублені загальною ситуацією андроїди не одразу почали стріляти, і це дало крадіям змогу заскочити у ліфт і запустити його. Коли пролунали перші постріли охоронців, було вже пізно — Астера з Юліаном їхали на ліфті назад до коридорів.

— Хто молодець? — самовдоволено усміхалась дівчина. — Вкрала дорогущий артефакт і заразом врятувала кілька тисяч життів!

— Не кажи “гоп”, поки не вкрадеш, — повторив сімейну мудрість її батько. — Ми ще не знаємо, що чекає на нас на шляху до шлюза.

Ліфт зупинився, і крадії підготувалися до небезпек, що можуть чекати у коридорі. Але коли двері відчинилися, Астера з Юліаном побачили тільки купу трупів. Були там і тіла андроїдів, і ув’язнених. Зі стін стікала кров, де-не-де лежали відірвані кінцівки.

— О, бій вже добрався й сюди, — байдуже констатувала дівчина.

Вони підібрали у мертвих охоронців по пістолету й рушили назад шляхом, яким їх вела янголиця.

У великій залі з коробками та циліндричним пристроєм зібрався натовп ув’язнених. Астера з Юліаном почали йти між головорізів, ґвалтівників та інших злочинців, але двері до наступного коридору виявилися заблокованими.

— Ці андроїдні покидьки зачинилися в коридорі, — пояснив один з бунтівних в’язнів. — І збирають там, за дверима, всі сили, щоб нас перебити, якщо раптом у янголиці не вийде запустити свій психотронний випалювач.

— Не вийде, — гордовито сказала Астера. — Вона тимчасово не має доступу до Лічильника.

— Але ми заблоковані у залі, — збентежено відказав її батько. — Якщо вони візьмуть нас штурмом, то вона відбере лічильник.

В’язні замовкли й почали перезиратися.

— Ну то давайте вибудуємо нормальну оборону, — продовжив Юліан. — Тут же купа коробок, будуйте барикади!

Кілька секунд в’язні не рухалися — просто не звикли виконувати накази незнайомих людей. А тоді всі разом кинулися носити коробки й складати з них зручні захисні споруди. Вже за три хвилини серед зали виникла ледь не фортеця з коробок.

Астера з Юліаном вмостилися за однією з барикад:

— Кумедна виходить ситуація, — підмітив Юліан. — Найгірші люди у світі мусять захищати невинних колоністів від геноциду, який хоче влаштувати божественне створіння. Хіба не смішно?

— Буде що розказувати у барі й наркошопі, — засміялася Астера. — Але Бульдога я замочу.

— А перед тим я відріжу йому язика, — кивнув батько.

І тоді двері відчинилися, і до зали одразу почали забігати андроїди. Перший десяток одразу ж загинув під вогнем в’язнів, наступні охоронці були вже обрежнішими — стріляли, лишаючись у коридорі. Стало дуже шумно.

До зали влетіли кілька димових, газових та світлошумових гранат. Видимість помітно погіршилася, в’язням довелося стріляти всліпу.

— Боже, — шоковано говорив Юліан, — як все змішалося!

— Можемо не вистояти, — бідкалась Астера.

— Вистоїмо! — гаркнув кремезний в’язень. — Треба переходити в атаку! Всі вперед!

Всі, хто раніше ховався за барикадами, рвонули в дим. Всі, окрім Астери та Юліана, які не хотіли ризикувати лічильником. Вони вийшли зі схованки лише тоді, коли стало зрозуміло, що в’язні перемагають у цій битві. Заскочили в дим і рвонули в бік коридору, але вчасно зупинилися — коридором до них наближалася Еталь.

Кілька в’язнів кинулись на янголицю, але вона розкидала їх одним помахом руки. Здоровань, що ще кілька хвилин тому горлав “вистоїмо”, почав панічно стріляти по Еталь, але постріли пошкоджували тільки її білий одяг. Янголиця повільно підійшла до здорованя, схопила його за горло й відірвала голову.

— Як нам її проскочити? — сама у себе запитала Астера.

— Я відволікатиму, ти — проскакуй — крикнув Юліан.

Дівчина не стала сперечатися. В таких ситуаціях не до драматизму, та й вона неабияк довіряла батькові.

Юліан підібрав у одного з мертвих охоронців світлошумову гранату. Янголиця тим часом йшла коридором, не звертаючи увагу на постріли, що робили з її одягу ганчір’я.

— На дві секунди заплющ очі та вуха, а тоді — біжи, — скомандував Юліан.

Він жбурнув гранату прямо в Еталь, яка була вже зовсім близько. Астера слухняно заплющила очі й прикрила вуха, але вибух і свист все одно здавалися нестерпними. Не розплющуючи очей, дівчина рвонула коридором, і лише коли була певна, що відбігла на безпечну відстань, подивилася назад.

Янголиця тримала за горло Юліана. Рештки її одягу знищило вибухом, і тепер вона стояла, оголена і прекрасна, серед купи трупів, і тримала бідолашного батька Астери. Той розмахував руками, хрипів, ставав усе блідшим.

— Мені дуже-дуже шкода, — прошепотіла Еталь. — Справді дуже шкода, але щоб стати янголом, потрібна втрата і переосмислення.

Астера помітила сльози на очах янголиці. Еталь з силою вдарила Юліана головою об стіну, перетворивши череп бідолашного на криваву кашу. Вона зняла з його шиї комунікатор, а тоді відкинула тіло вбік.

Астера не розплакалась і не закричала. Вона знала, що тепер янголиця гнатиметься за нею, і тому побігла до шлюзу. Забігли до шлюзової зали, вона одягнула шолом скафандра й відкоркувала зовнішню браму. Перед нею відкрилася космічна безодня.

— Бідолашне наївне дівча, — пролунав голос янголиці з комунікатора, і був у тому голосі щирий жаль. — Потрапила у глухий кут?

— Жуй сраку, — тихо відказала Астера.

Вона ще раз перевірила, чи добре закріплений на поясі Лічильник Гільгамеша, перемкнула на скафандрі регулятор гравітаційного променя, і невидима сила потягнула її в бік старого корабля під назвою Пінгвін. Поки Астера летіла до корабля, Еталь розмовляла з нею крізь комунікатор:

— Ти ж розумієш, що все не так просто? Для активації психоудару мені вистачить, насправді, й тих в’язнів, що досі лишаються живими. Я збрехала про потрібну кількість людей, насправді мені потрібні були тільки ви з батьком.

— Ти верзеш маячню, тому що програла! — гаркнула Астера.

— А от і ні, це просто божественний план з підкорення часу — пролунало з комунікатора. — Дивись…

Тороподібна космічна в’язниця раптом почала обертатися набагато швидше. Її швидкість зросла до такої, що неможливо було побачити жодної окремої деталі — станція здавалася суцільною сферою, навколо якої час від часу з’являлися розряди у форму зелених блискавок. Астера шоковано спостерігала за цим, коли промінь нарешті дотягнув її до корабля. Вона стояла у шлюзовій камері й дивилася, як з космічною станцією відбувалися дивні метаморфози.

А тоді в’язниця зникла, а на її місці з’явилася справжня сфера. Вона не мала постійного кольору — переливалася, ніби зображення в калюжі, в яку пролили трохи бензину. І у цієї сфери, вочевидь, була своя потужна гравітація, бо Пінгвіна почало затягувати прямо туди. У розрив часопростору.

Астера панічно побігла до містка, увімкнула всі двигуни на повну, але навіть так кораблю не вистачало сили протистояти тяжінюю. І ось тоді, стоячи біля холодильника, в якому її батько зберігав пиво, дівчина нарешті усвідомила, що Юліана тепер немає, а вона у безвихідній ситуації. Вона плакала і кричала, поки Пінгвін падав у часопросторову діру. Лічильник Гільгамеша на її поясі став помітно важчим.

Коли корабель випав з реальності у розлом, дівчина того навіть не відчула. Вона припинила плакати тільки тоді, коли корабель знову випав у реальність, і увімкнулася загальна тривога.

“Увага, корабель падає на поверхню планети” — повідомив голос інтерфейсу.

— Що, бляха?

Астера витерла сльози і підійшла до екрану. Вона справді наближалася до планети, і ця планета була їй знайомою. Вона бачила її фотографії в енциклопедіях, читала про неї у старих підручниках. Це була Земля.

“Гальмівна система не зможе забезпечити посадку”, — сказав інтерфейс.

Астера зрозуміла, що не переживе падіння. Якщо тільки не скористається Лічильником Гільгамеша. І вона точно знала, куди впаде корабель.

 

Жителі простого карпатського села Зелене сходилися до місця, куди щойно впало з неба щось велике і важке. Ті що були більш насторожені, брали з собою мисливські рушниці, але більшість не мала при собі нічого крім смартфонів, щоб стрімити цю цікаву подію.

Коли ж вони дійшли до місця падіння, то знайшли дивний транспортний засіб, дуже потрощений від падіння. Нижню частину корпуса відірвало від верхньої, деякі ділянки горіли.

А тоді з того, що лишилося від дверей космічного апарату, вийшла жінка без одягу. Візуально вона нічим не відрізнялася від людей, але до всіх одночасно прийшло усвідомлення простої істини — перед ними янгол, божественне створіння, найпрекрасніше з усього, що вони бачили.

Жінка широко розкинула руки і тихо-тихо, і водночас неймовірно гучно, промовила:

— Можете називати мене Еталь.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>