У видавництві «Академія» незабаром виходить книжка Олени Терещенко «Удвох на два світи». Це продовження cozy fantasy «Маги теж кохають», яке побачило світ влітку минулого року.
У другій частині читачам обіцяють чимало небезпечних пригод і карколомних поворотів. Хоч, звісно, не обійдеться без романтичних сцени та опису затишних куточків у різних світах. Адже це cozy fantasy.
Головні герої, Роман і Марта нарешті разом. Роман вступає до Вищої Академії магів і успішно опановує Високе мистецтво. Здавалося б, все ідеально. Але хтось плете інтриги проти викладачів Академії, аби звинуватити їх у небезпечних експериментах. Розпочинаються арешти. Тож герої мають якнайшвидше викрити справжніх зловмисників і врятувати колег. Але задля цього доведеться здійснити ще не одну небезпечну подорож між світами.
Аби убезпечити Марту, Роман переміщує її в наш світ. Він здається відносно безпечним за відсутності магії і надприродних істот. Але чи так це насправді? І чи означає, що магічні істоти ніяк себе не проявляють, навіть якщо в них не вірити.
Книга містить інтерактивні елементи. На сторінках читачі знайдуть кью ар коди, які ведуть на авторську сторінку Олени Терещенко на літературній платформі «Аркуш». Там розміщені оповідання-спін-оффи, аби більше дізнатися про світ Королівства, в якому відбуваються події обох книг:
- «Продавець спогадів» – про романтичне захоплення Марти часів навчання в Академії;
- «Батьківська магія» – про молоді роки і початок кар`єри видатного мага Королівства метра Д`Анвіля;
- «Лялечка» – про незвичайних ляльок, що виготовляв прадідусь Марти метр Готьє;
- «Наречені принцеси Куннігунди» – моторошна містична легенда Замку на Скелі, який відвідує Марта.
Перше представлення роману «Удвох на два світи» відбулося 25 квітня, на фестивалі «Книжкова країна» в Києві.
Повний тираж очікується з друку в травні.
Уривок із роману «Удвох на два світи»:
…Ідеальний портал для переміщення, як виявилося, розташовувався в крамничці за рогом. Не уявляю, чи знав про це власник маленького магазинчика, де торгували різними химерними прикрасами. (Кому може спасти на думку вдягнути кулон чи сережки у вигляді скелетів або черепів? Хіба якомусь некроманту?) У всякому разі, публіка тут була специфічна, я б навіть не здивувалася, дізнавшись, що хтось із покупців теж є гостем із іншого світу.
– А як ми повернемося назад якщо карта порталів іще не складена? – непокоїлася я.
– Артефакт налаштований так, що за один раз можна переміститися лише до одного світу. Далі він показує підходящий портал для повернення туди, звідки ти прибув.
– Принаймні, хоч щось вони налаштували…
Ми увійшли до крамнички і з безневинним виглядом зупинилися біля однієї з вітрин. Роман почав налаштовувати артефакт. Уже за пару хвилин я відчула в голові знайоме запаморочення, яке супроводжувало переміщення. Останнім, що я побачила в нашому світі, було здивоване обличчя продавця, яке поступово блякнуло й затягувалося туманом. Напевне, покупці в нього на очах ще в повітрі не розчинялися. А потім все зникло.
***
Ми прийшли до тями посеред мальовничої і безлюдної місцини. Широкий схил був вкритий високою м’якою травою, за нашою спиною здіймалися вгору стрункі сосни, а на горизонті височіли гори. Їхні лісисті вершини нагадували спини якихось величезних звірів, вкритих густим темно-зеленим хутром. Унизу розкинулася простора долина, але жодних ознак людського житла я там не зауважила.
Роман солодко потягнувся.
– Ох і краса! Правда ж? І жодної живої душі навколо – тільки ти і я. По моєму, ідеальне місце для медового місяця.
Він обхопив мене за плечі, тягнучи за собою в густу траву.
– Зачекай… – я відсторонилася трохи й підвелася на лікті, оглядаючись навкруги.
Було в цьому безлюдді та ідилічному спокої щось тривожне…
– Ну, чого ти? Тут же нікого немає.
– Оце мене й лякає, – зізналася я. – Нікого й не докличешся на допомогу, в разі чого.
– Перестань, – Роман безтурботно махнув рукою і знову спробував мене обійняти.
– Краще пройдемось, обдивимося що тут і як, – запропонувала я. – Хочу впевнитися, що тут насправді так безпечно, як здається на перший погляд.
Він, хоч і неохоче, але таки рушив за мною в бік лісу. Невдовзі ми підійшли до замшілого кам’яного грота, який здалеку здавався пагорбом.
– Нічого собі! – присвиснув Роман, заглядаючи всередину. – Просто тобі палац якогось Лісового Царя.
Цей грот аж ніяк не міг мати природне походження. Він явно був створений чиїмись руками, людськими чи ні - то вже інше питання.
Від центрального коридору вели ходи в бічні печери, схожі на напівкруглі кімнати. У деяких отворах я помітила напівструхлявілі двері. Усе це: і отвори, і кімнати-печери було надто великим для звичайних людей…
– Ходімо назад, – швидко сказала я, озираючись до Романа. – Мені тут не подобається.
Він навряд чи мене почув, бо саме в цю мить увійшов до однієї з кімнат, що була найближче до нас.
– Марто, ти тільки поглянь! – почула я його захоплений вигук.
Але відповісти не встигла.
Величезна волохата рука вперлася в стіну на рівні мого обличчя, і я заверещала, відсахнувшись. Чорна клочкувата шерсть росла між товстих і коротких, наче цурпалки, пальців. Я втислася у стіну, дивлячись на людиноподібне створіння, яке пильно вивчало мене маленькими червонуватими очицями. Крик застряг в горлі, ніби залитий липким жахом, який зараз огорнув мене з ніг до голови.
– Марто? – Роман визирнув із сусідньої «кімнати» й відразу оцінив ситуацію.
Я побачила, як він розминає руки, готуючись вразити потвору «повітряною хвилею». Це замовляння йому ще жодного разу не вдалося так, як треба. Єдине, чого Роман, можливо, досягне, то відверне увагу цього одоробала на себе! Порив вітру вдарив мені в обличчя, і я з подивом побачила, як потвору, що стояла переді мною, знесло. Монстр не просто впав, а ще й проїхався підлогою. Але довго милуватися наслідками його першої вдалої «повітряної хвилі» Роман мені не дав. Одним стрибком опинився біля мене й потягнув коридором.
– Мерщій! Треба десь сховатися, він оговтається дуже скоро!
Ми помчали довгим звивистим коридором.
