Марія Косян. Герой замість мене. — К.: Віхола, 2024. — 600 с.
До вашої уваги ексклюзивний уривок з книжки Марії Косян «Герой замість мене».
Ступаємо до будинку. Скляні двері автоматично стуляються за спинами, ніби прозорі охоронці. Я обдумую речення, яке варто додати до попереднього розділу книжки. Літери вихлюпувалися до того швидко, що пальці ледь устигали вистукувати по клавіатурі. Тож тепер загублені раніше слова складаються в панно, лягають гладкою ниткою, цілком полонять увагу. Але раптом... Раптом я бачу це.
На білосніжному дивані, що вивищується льодовиком посеред кімнати, вмостився сіро-блакитний кролик. Назирає запитально очима-ґудзиками, м’які вуха нашорошено заокруглюються. І я бачу іншу кімнату — тісну вітальню, загублену в напівтемряві. Бачу іншу дівчину, з іншою іграшкою. Цього кролика вигадав я. Вигадав і вписав його в інтер’єр Діаниної кімнати.
— Звідки... звідки ти його взяла? — мій голос звучить відсторонено, ніби далеке відлуння.
— О! Смішний, правда? Діана — ні ж бо! — Даша пригортає кролика до грудей.
— Я знайшла його у валізі. Пам’ятаєш, ми збиралися на острів поспіхом? Виявляється, прихопила його із собою.
— Але я ніколи не бачив цієї іграшки у твоїй кімнаті. А в нашій квартирі — тим паче.
Скроні нав’язливо пульсують. Стіни, поцятковані сонцем, і Даша, і подзвін морських хвиль, і плюшева тваринка сплітаються в моток.
— Та бачив,— Даша здивовано крутить пухнасту кульку в руках.— Просто в моїй кімнаті кролик сидів високо на шафі. Ти, мабуть, не звертав уваги. А в тебе вдома я справді не діставала його з наплічника.
Зненацька Дашина фігура замилюється, тане піною, зрощується із навколишнім простором. Тільки сіро-блакитний кролик палає провідною зіркою. Ми разом із ним летимо крізь простір і час (так само, як Герой перекидається між Прошарків). І от уже інші долоні тримають вухату іграшку. Або її двійника. Згадую чи вигадую (?):
Повітря навколо, сперте й глевке, тістом повзе у ніздрі. Важко й осоружно. Підлога гойдається, тіла туляться одне до одного. Давно хочу лягти, але можу лише хилитися до чужої зопрілої спини. Іграшковий кролик глядить на мене кілька годин поспіль із колін незнайомки.
— Ігорю, ти в порядку? — Даша зазирає в очі, повертаючи до тями. Але її чоло і щоки, спокусливий вигин губ повсякчас перемежовуються сторонніми кадрами.
— Так, здається. А що?
— Ти зблід. І погляд відсутній. Як почуваєшся?
— Добре, Дашко,— силуюся сконцентруватися.— Я трохи задумався.
— Але...
Обіймаю її — серце пришвидшено тріпотить метеликом, спійманим у сачок. Замість зеленої повітки дерев, що нависає за скляними дверима, бачу миготіння темряви за вікном. Перегуд хвиль перетворюється на ритмічне чух-чух, чух-чух, чух-чух. Потяг, нашпигований людьми, мчить удалину.
— У мене виникла ідея. Ненадовго відійду в сад, запишу,— торохчу я. Головне не дивитися в очі.
Хапаю смартфон, щоб удавати важливу діяльність, і тікаю надвір. Спантеличений погляд Даші лоскоче хребет.
Переконуюся, що вона пішла на другий поверх, і впираюся ліктями в стіл на веранді, ховаюся за мурами долонь. Сіро-блакитний кролик послужливо вислизає з туману. Незнайомі пальці впиваються в іграшкове хутро, нігті, брудні й обкусані, — чорні земляні півмісяці. Я довго спозираю їх, а тоді їхню власницю — дівчинку років дванадцяти. Волосся сповзає на плечі розкошланими косами. Від її обличчя неможливо відірватися. Помічає, що дивлюся на неї, і відповідає настороженими позирками. Минають хвилини, ми сидимо близько-близько, майже впритул одне до одного, не спроможні змінити місце в просторі, заякорені виснажливим збігом обставин. І зрештою трапляється дещо дивне. Дівчинка усміхається, простягає мені кришку від термоса й каже:
— Хочеш чаю?
Я киваю і пропоную щось у відповідь. Від чаю нам стає спекотно. Нова знайома знімає куртку й лишається у футболці. Лівий рукав одутлий, ніби біле крило. У дівчинки перебинтоване плече. Мабуть, лишиться шрам.
— Чаю? — питає Даша. Від несподіванки різко сіпаюся.
Марія Косян — письменниця та літературознавиця. Веде блог про письменницьку майстерність, викладає англійську мову підліткам.Переможниця першого фестивалю «Вітер поезії». Член літературного угрупування «Свідки Слова». Аніматор літературного процесу — модератор багатьох літературних імпрез.
А тим часом десь в іншому куточку всесвіту, в Україні 2041 року, Ігор разом зі своєю дівчиною Дашею прибувають на острів. Вони погодилися тестувати додаток на основі штучного інтелекту, хоча насправді не мають жодного уявлення, що саме тестують і чому всі довкола не можуть розповідати про власне минуле.
