На руїнах

На руїнах

П’ятниця, 10 жовтня 2014 г.
Проглядів: 1797
Підписатися на комментарі по RSS

Лесь не зміг би описати її перса, хоч і бачив їх щодня. Йому б просто не вистачило слів. А різні ідіотські метафори ("як груші", "як яблука") здавалися принизливими і недоречними. Лесь міг сказати одне: "Гарні". І ще: "Пружні".

"Це як описувати схід сонця біля моря, - думав він. - Можна, але навіщо?" Краще просто сидіти на піску і насолоджуватися красою.

Лесь не бачив моря вже років 5. І вже два роки як не вилазив з цієї станції - "Космічної бази Тур-15". Самотність зашкалювала. Вона била по нервах, по голові, по серцю, приголомшувала і бісила. Лесь бродив порожньою станцією, спускався з поверху на поверх, заходив до кают. Намагався уявити людей, що тут жили колись.

Кілька місяців повної самотності із повільним зануренням у депресію... А потім з'явилася Варвара. Прилетіла без попередження, показала якусь перепустку і оселилася. Вже тиждень щось досліджує і вивчає. Від запитань ухиляється.

Лесь дивиться на екран: у своїй каюті, Варвара стоїть біля дзеркала і чистить зуби. Лесь бачить лише обличчя і оголений бюст. Решта просто не потрапляє у камеру. Камера допотопна - добре, що взагалі працює...

Дочистивши зуби, Варвара сполоскала рота, помила зубну щітку і зникла за душовою фіранкою. На екрані залишився лише блакитний квадрат протилежної стіни. На сьогодні спектакль закінчився. Лесь відкинувся на ліжко і заплющив очі.

Гаряча вода обливала тіло, прогрівала до кісток. Приємно... Не поспішаючи, Варвара Зотова мила духмяним шампунем коротке волосся, повільно мила тіло - і так само не кваплячись змивала. Яка насолода! І наскільки легше стає! Навіть з'явилися сили доповзти до ліжка! Зараз завалитися спати, а завтра...

Блін, завтра! Півдня у зимному скафандрі у напіввідкритому космосі! А ближче до вечора - знов за стіл, переривати старовинні PDFи. Шукати й шукати без жодної надії знайти.

Праця і сон. І постійна втома.

Впавши нарешті до ліжка, вона заплющила очі - і мимоволі уявила ту, іншу Варвару. Пані Рудик.

Капітан Варвара Рудик відкинулася у крісло. "Тридцять п'ять років" - подумала вона і закусила губу. За рік буде тридцять шість, потім тридцять сім... Сорок... Але краще про це не думати. Ще півроку роботи на станції. Шість стандартних місяців щоб закінчити проект. А далі - рапорт про повернення на Землю. На Землі багато людей. Багато  чоловіків. І там, напевно...

Людині, насправді, не так вже й багато треба для щастя. Любов, сім'я, діти... Хіба ж це занадто?

Робота, весь час робота; важливі проекти, "науковий прогрес". Вона іронічно посміхнулася. Який, нафіг, "прогрес"?! 90% цих "великих" проектів - звичайна рутина. А рештою 10 відсотками займається хто завгодно, але не вона. Навіщо вона гробить своє життя?! Далеко від Землі, на загубленій у космосі станції з півсотнею мешканців!

До відкритих дверей кабінету увійшов молодий чоловік.

- Доброго дня... - він зам'явся, соромлячись начальниці. - Ось звіт за поточний тиждень.

У голові, наче у комп'ютері, постали анкетні дані: Каталін Бутеску, старший науковий співробітник, захистив докторат з мікробіології у 25 років. Тимчасово замінює Вахтанга Гевару, що вже тиждень як хворіє (до речі, що там з Вахтангом? Може, поговорити з лікарем?). Вона придивилася на підлеглого. Каталін виглядав значно молодшим за свої двадцять сім років. Стрункий, чорнявий, з довгими віями. Довгі тонкі пальці стискали 300-й айпед зі звітом.

- А можна резюме у двох словах? - спитала Варвара.

- В нас проблеми, - Каталін дивився у підлогу.

- Які?

Хлопець переступив з ноги на ногу.

- Страх, - відповів він нарешті. - Не знаю, як сказати, але... Увесь відділ це відчуває. Щодня.

- Поясни, будь ласка.

- Передчуття чогось поганого... Страшного... Ми ж ніби дорослі люди. Ніби раціональні. Але... Розумієш?

На станції усі були на "ти" - від капітана до останнього лаборанта.

- Розумію, - перервала вона. - У співробітників твого відділу - невизначені фобії.

- Ми боїмося вставати вночі. Боїмося темряви.

- Темряви?

- Того, що може там ховатись... Як у дитинстві - навіть гірше. Боїмося залишатися на самоті.

Каталін вже не соромився начальниці. У чорних очах горів страх. Руки тремтіли.

- Ну, заспокойся... - вона поклала хлопцеві руку на плече. Обережно, щоб не порушити етичні норми менеджменту (жодної дії, що могла б бути інтерпретована як домагання до підлеглого!). - І що мені з вами всіма робити?

Спитала це радше в себе, хоча точно знала відповідь. Підлеглий й не намагався щось пропонувати. Зависла пауза.

- Гаразд, Каталіне, - вирішила нарешті Варвара. - Зарезервуй, будь ласка, кімнату 4-А і збери людей. Зустріч - за півгодини. Забезпеч мені стовідсоткову явку.

У станційній їдальні Олесь готував каву. Варвара Зотова сиділа за пластиковим столом і боролася з вівсянкою. Стіл був розрахований людей на десять як мінімум. І таких столів тут було сім. На станції усе було гігантське - і актовий зал на 80 місць, і кают-компанії, і лазарет, здатний госпіталізувати до третини персоналу водночас.

Усе це багатство стояло порожнім, закинутим, подекуди занедбаним. У лазареті, на приклад, протікала обшивка і його довелося ізолювати від решти станції: масивний шлюз завжди був зачинений. Без скафандра там тепер не вижити.

- А ти знаєш, що тут сталося? - спитала Варвара.

- Напад Дикунів, - відповів Олесь. - Вони захопили станцію і всіх перебили.  Може, когось взяли у заручники, але й ті загинули. У всякому разі, ніхто не вижив. Це факт.

Він відчув, що зовсім розучився висловлювати думки. Фрази виходили недолугі, нарвані. От що значить самотність!

- Значить, Дикуни винні... - вимовила Варвара. - До речі, чому їх називали Дикунами?

- Від абревіатури ДКН, Друзі і Командири Народні. - відповів Олесь і почав пояснювати. - П'ятдесят п'ять років тому, агенти-провокатори почали вербувати безробітних на депресивних промислових астероїдах. До них додали бандитів, авантюристів, військових у відставці. Вийшла ціла піратська армія. А фінансували усе це...

- Я знаю історію, - обірвала Зотова. - Просто не була впевнена, звідки походить назва.

- ...Отже, Дикуни грабували усе, що можна, - Олесь ніби й не чув співрозмовниці. - А що не можна вкрасти - псували. А ще - ґвалтували, катували, брали заручників і таке інше. Зокрема, захопили цю станцію.

- А звідки відомо, що це саме вони?

- А хто ще? До того, це зафіксовано у бортовому журналі дикунського корабля "Мир". Корабель, разом з екіпажем, загинув під час Альдебаранської Баталії, але журнал зберігся на головному сервері ескадри.

- І що там написано про станцію?

- Ну, що взяли на абордаж... Подробиць, щоправда, нема. Але й так усе зрозуміло.

- Цікаво, я не бачила жодних слідів опору...

- Це ж науковці, а не поліцейські. В них, напевно, і зброї не було. Дикуни напали зненацька, ті й не збагнули що до чого.

Зотова кивнула і задумалась про щось своє. Олесь поставив каву на стіл і сів напроти жінки. Склав руки перед собою, вперся очима у своє горня.

- Дякую, - Варвара додала вершки і цукор, відпила. На Олеся нуль уваги.

Він не знав, як бути з нею. Приставати (жінки ж люблять рішучих)? Але що, як пошле нафіг? Говорити? Вирішить, що зануда. Краще тримати дистанцію. Олесь зрозумів, що чекає на вечір - коли вона знов роздягнеться, стане перед дзеркалом... а він дивитиметься  у екран.

 

Їх було сорок - чоловіків і жінок, від вісімнадцяти до сорока п'яти років. Усі - за дворічними контрактами ("Це тільки я така дурна, що стирчу тут вісім років" - думала Рудик). Персонал жив своїм життям. Люди дружили, сварилися, заводили романи. Дітей на станції не було: вагітних відразу ж переводили на Землю, разом з чоловіком (якщо такий був). Два роки - не так вже багато. Людям просто не звикає тут набриднути: спочатку звикають, спрацьовуються, а як тільки життя перетворюється на рутину - переходять на іншу станцію. І так - до пенсії. Або до вагітності - в кого же які пріоритети та вдача.

Тепер Варвара слухала і вперше за вісім років не розуміла їх. Що це? Колективне божевілля, невдалий жарт чи звичайна перевтома?

 - Має статися щось жахливе, - казала дівчина. Це була Зара Ахмад, біохімік. - Я це відчуваю. Ми всі це відчуваємо...

- Що саме? - перервала Рудик. І вкотре не отримала путньої відповіді.

- Не знаю... Щось таке... - Зара заплющила очі і раптом заплакала. - Заберіть мене звідси! Поки не запізно!

- Треба евакуювати станцію, - додав Армен Шульц, сорокарічний лаборант із напівлисою головою.

- На якій підставі? - спитала Варвара.

- На підставі загальної небезпеки.

- Небезпека чого?! - зірвалася Рудик. - Чого конкретно?!  Скажіть, нарешті, що має статися?!

У залі нависла тиша.

Лабораторія нагадувала ангар для зорельотів - така ж велика і прямокутна. Щоправда, цей "ангар" був занадто комфортабельний. 6-метрову стелю вкривали поліровані дошки. "Справжнє дерево" - констатувала Зотова. На кожній стіні - штучне вікно. "За вікнами" (тобто на екранах 2 на 10 метрів) -  осінній ліс, гірська річка, степ... За п'ятдесят років одне з "вікон" зламалося остаточно - перетворилося на темний прямокутник. Інше "вікно" стало чорно-білим. Решта працювали нормально.

Вздовж цієї зали стояли столи з лабораторним обладнанням. Видно, що в кожного працівника було своє місце. Тут і там, до стін було причеплено пласкі айпеди з портретами рідних та друзів, смішними малюнками, фотографіями з подорожів. Подекуди збереглися особисті речі: пластикове горня, светр на спинці стільця, губна помада...

- Цікаво - міркувала Зотова. - Лабораторію залишили зорганізовано. І зовсім не зненацька.

- Чому це? - Олесь намагався не дивитися на Варвару. Навіть під скафандром, її форми нагадували вчорашній вечір. Тоді, нарешті, запрацювала камера, захована у душі. Щоправда, зламалася за 10 хвилин, але й цього вистачило, щоб побачити гостю... цілком: як вона гріється під душем, як відмиває кожну частинку тіла, і як...

- Занадто чисті горнята, - пояснила жінка. - А з них, зазвичай, п'ють гаряче молоко. Чи какао. Якби зал залишали зненацька, посеред робочого дня, хтось напевно залишив би склянку з молоком. Звісно, за 40 років рідина мала випаритись, але слід би все одно залишився. А тут - увесь посуд прямо з дезінфектора.

- Може потім навели порядок, - зауважив Олесь. - Тобто, після нападу Дикунів.

- Усі машини вимкнені акуратно, згідно з правилами техніки безпеки, - продовжувала Зотова, не зважаючи на співрозмовника.

- Не звернув уваги, - сухо сказав Олесь ("Говори сама з собою, якщо така розумна!").

- Не звернув?! А що ти взагалі тут робив два роки?! Це ж очевидно! - вона дивилася на нього роздратовано. - Хоч би сорочку випрасував, чесне слово.

Олеся аж струснуло.

- Моя р-робота - аналізувати дані з телескопів, а не шведняти по смітниках.

Він з силою вдарив у перегородку поміж столами. Щось задзвеніло. Блискуча кулька викотилася з-за екрану якогось приладу і впала на підлогу. Навколо з'явилося трьохмірне зображення.

"Старий голограмограф, - пригадав Олесь. - Таких вже давно ніхто не вживає".

Зображення (метр на метр) показувало лише ноги - вочевидь, під час запису, прилад валявся на підлозі. Ноги бігли - голограмою проносилися чорні мешти і темні бруки, босоніжки і спідниці, в'єтнамки і шорти. Звуку на було, проте й так зрозуміло - втікали у паніці. Раптом один з втікачів різко зупинився. Ноги піднялися у гору. За мить безголове тіло впало на підлогу. І тоді у кадрі з'явилося обличчя - людське, але якось неприродно перекошене. Голова нахилилася над тілом і почала їсти.

Запис перервався.

- Значить, Дикуни винні? - кинула Варвара зі злою іронією.

Герман Похльобкін, капітан зорельоту "Мир", намагався сконцентруватися. За дверима п'яні голоси тягнули задушевний шансон. Чути було також п'яну лайку, дзвін битого посуду і, десь, на задньому фоні, шум бійки. Команда гуляла.

Похльобкін дивився на екран. "Так... До космічної бази Тур-15 - ще день перельоту. Чим вона для нас цікава?"

Десь у салоні пролунав постріл. "Напевно холостий... - заспокоїв себе капітан. - Ну, то чим цікавий Тур-15?". Відповідь була проста: нічим. Грошей там не було, амуніції - поготів, продуктів обмаль. Займаються науковими дослідженнями - але виключно фундаментальними. ДКН від таких досліджень ніякої користі. Хіба продати наукову документацію у сусідню галактику?

Ідея здалася непрактичною: де тут зараз знайдеш покупців? Навколо бойові дії. Усі, хто мав голову і гроші порозбіглися. Залишилися лише добровольці ДКН і ті, хто не здатен втекти. Ну й урядові солдати. Дивно, як цю базу ще не евакуювали?

- Командир, а тьолки там є?

Похльобкін і забув про боцмана Олег Шпака, що сидів у кутку. А той, здається, вже вийшов з п'яного ступору, протер очі і тепер теж дивився на космічну карту.

- Без жіночої ласки команда біситься, - продовжував Шпак. - Якого ... ти відпустив тих, що ми взяли на Альфі?

- Обміняв на боєприпаси, - відповів капітан. Його аж жалість пробирала, коли пригадував тих полонянок: різні за віком та красою, але однаково виснажені фізично і зламлені морально. Дивно, як вони взагалі дожили до останнього порту - дві ж з них таки самовбилися... Набоїв за жінок дали мало, але Похльобкін все одно віддав - з гуманних міркувань: може, їх обміняють на полонених добровольців?

-  Нових треба! - категорично заявив боцман. - Інакше люди посказяться.

І капітан зрозумів, що базу таки доведеться захопити. Перше правило армії ДКН: "Не відривайся від народу". Хоч який ти командир, а посваришся з добровольцями - отримаєш кулю у спину.

Історик за освітою, він пішов до ДКН за покликом серця. Адже правда - завжди за народом. За тими простими невишуканими людьми, що їх зверхньо кличуть "люмпенами". І вся ця війна - підсвідомий соціальний протест.

Так міркував Похльобкін, читаючи опис космічної бази Тур-15. Завдання було легким - вчені не озброєні, битися не вміють. А полонянки справді потрібні.

- Післязавтра підемо на абордаж, - заспокоїв він боцмана.

І що було з ними робити? Наче посказилися люди. Напевно - дія психотропних речовин. Довелося закрити лабораторію і призначити перевірку. По-перше - повітря: чи не потрапило туди щось недоречне? Потім - робочі місця: чи все там безпечне/герметичне? Може десь щось протікає? Чи там незаплановане випромінення? Коротко кажучи - розберемося.

А поки що Рудик оголосила вихідні. Завтра зберемося у кают-компанії і влаштуємо шаховий турнір. Пообіді влаштуємо КВН. А ввечері - дискотеку. Може воно й краще, що таке сталося - треба ж колись і відпочивати!

До вечора лабораторію успішно законсервували. Прилади вимкнули, процеси зупинили. Ніби усе гаразд.

Рудик сиділа за робочим столом і вкотре обмірковувала сьогоднішній день. Було вже дуже пізно, але спати не хотілося.

Зара відплющила очі. У кімнаті панувала темрява. За екраном " вікна" палали зірки. Будильник показував третю ночі. Чому ж так неспокійно на серці?

За дверима - якейсь скреготання.

- Хто там? - кричить Зара, не встаючи.

Відповіді нема. Страх сповнює Зару охоплює страх. Вона втискається до ліжка,  не в силах підвестися. Міцніше натягнула ковдру.

Двері з шумом розчиняються. У коридорному світлі постає темна постать.

Дівчина кричить.

Постать кидається на неї.

- От і докопалася нарешті, - констатує Олесь. - А якби не цей голограмограф, так би й шукала роками. Міс Марпл, блін!

Зотова дивиться на нього упритул. У очах подив.

- Ти що, знав?!

Олесь виходить з лабораторії.

Крики несуться у темряві. Хлопають двері кают. Хтось вибігає у коридор, хтось кличе по допомогу. Рудик швидко вмикає екрани внутрішнього спостереження. З'являються неясні зображення. Світло блимкає. Хтось втікає, хтось женеться.

- Що за?... - Варвара підводиться з-за столу і стискає у руці антикварну кришталеву вазу - єдину важку річ у кабінеті. (Чому капітанам не видають зброї?!).

Що сталося? Що робити?

На одному з екранів, крупним планом, з'являється - Аріна, головна лікарка станції.  Обличчя неприродно перекошене. Дикі очі Озираються навколо. Аріна трима у зубах закривавлену кістку.

Олесь відкриває холодильник і дістає пляшку чорного рому двадцятирічної витримки. Наливає повний стакан. Робить ковток. Який все ж таки витончений смак...

Півроку не дозволяв собі алкоголю: у космосі як почнеш пити, так і не зупинишся. Але сьогодні можна. Він ковтнув ще.

Зотова увійшла. Олесь не звертав на неї увагу.

- Так що тут насправді сталося? - глухо спитала вона. - Ти ж знаєш, правда?

Олесь мовчки ковтнув рому.

- Я до тебе звертаюся, чи ні?!

- Звертайся на здоров'я.

- Слухай... - почала вона. - Ти встановив камери у мене в ванні. Підглядав за мною. Ти знаєш, що це карний злочин?!

Олесь ліниво повернувся до неї.

- Ці камери там вже більш як п'ятдесят років. Не я їх ставив. А от в тебе - підроблена перепустка. І це - значно серйозніша річ. Навіщо ти приїхала? Що тут шукаєш?

Цієї ночі Каталін спав одягнутий. І коли почув перший крик - не квапився. Схопивши старовинний том повного зібрання творів Артема Чапая - ще паперовий і дуже важкий, метнувся до дверей. За секунду вже рухався коридором. Крався повільно - не відомо, що чекає за рогом. Каталін не знав, що сталося. Але був впевнений: зупинити це неможливо. Можна лише спробувати врятувати себе - на кілька годин.

"Ми всі знали, що буде лихо, - стукало у голові. - Якби лягли спати у кают-компанії, виставили вартових, що й зброю знайшли... Але - людська психологія. Головне - дотримання порядку. Якби, блін, Варвара вчасно зрозуміла!"

Варвара! Вона, напевно, у капітанському кабінеті - ще, мабуть, не лягала. Завжди пізно повертається до каюти... Каталін прийняв рішення.

Коридор звужувався. З розпахнутих дверей чиєїсь каюти вийшла людина. Вахтанг Гевара... Обличчя в Вахтанга було перекошене, дике. Підборіддям стікала кров.

Каталін вдарив монстра паперовою книжкою. Від несподіванки той втратив рівновагу і полетів на підлогу. За цей час, Каталін вистрибнув на бокові сходи і закрив двері з середини. Тоді побіг щосили нагору. Погоні не було: чудовисько, вочевидь, знайшло легшу жертву.

- Хочеш? - Лесь торкнувся пляшки.

Варвара кивнула і він щедро плеснув ром до кавової чашки. Варвара мовчки відпила.

Вони сиділи у їдальні, одне напроти одного.

- Ти взагалі не мала б тут бути, - вимовив Лесь. - Це закритий об'єкт. В держави не було ресурсів розпочати нормальне розслідування, тому усе законсервували. Але потрібна була людина щоб знімати показники з приладів. Я погодився...

- Тобі тут страшно? - спитала Зотова.

- Ні. Хай буде що буде. Та я й не думаю, що тут небезпечно. Усе закінчилося 50 років тому.

- Ти впевнений що закінчилося?

- Я знаю.

Кабінет не було замкнуто і Каталін приготувався до найгіршого. Та зайшовши відразу опустив книжку: Варвара стояла біля стола і дивилася на екрани.

- Як ти? - спитав Каталін швидко блокуючи двері.

Рудик не реагувала: була ніби у ступорі. Каталін потряс її за плечі. Хлопнув по щоці.

- Це ти? - капітан поверталася до тями.

- Я, Варваро, - він обійняв її, притиснув до себе. - Не бійся.

- Я не бою... - почала вона, та відчула: він має рацію. Вона й справді тремтить як п'ятирічна дівчинка. Раптом стала вона непомірно слабкою...

- Ми їм не допоможемо, - заговорив Каталін. - Їх не врятувати. Ти знаєш, як подавати SOS?

Варвара вказала на червону кнопку за склом.

- Треба ввести код...

- До біса код! - Каталін розбив скло. Щосили натиснув. Десь у надрах станції запрацював невидимий передавач. Сигнал тривоги понісся космосом.

- Я відтворював події крок за кроком, - казав Лесь. - Ти й не розумієш, як це важко. Кожен клаптик інформації ставав у пригоді. Уривок запису. Відбиток ноги. Крапелька крові. Нарешті отримав цілісну картину. Більш-менш.

Варвара сиділа, опустивши голову.

- Виходить, що їх просто з'їли? Але хто?

- Їхні ж товариші... - Лесь невесело посміхнувся. - Як то завжди буває.

- Люди сказилися і почали їсти інших?

Лесь похитав головою.

- Йдеться про досить обмежену групу людей. Вочевидь, "зсув за фазою" стався в когось одного. Його відправили до станційної лікарні. Там - три медики (я бачив списки). Напевно, теж "заразилися".

- Але ж на станції було п'ятдесят людей...

- Майже. Рахуй - сорок у лабораторії. Троє - у лікарні. Ще троє налаштовували роботів - прибиральників, кухарів і таке інше. Плюс - капітанша, Варвара Рудик. Твоя тезка.

- Виходить - 47. І ти кажеш, що четверо ненормальних могли з'їсти сорок трьох дорослих людей за одну ніч?

- З чого ти взяла, що їх було лише четверо?

- Треба щось робити, - тихо сказала Варвара Рудик. - Я маю рятувати людей...

- Запізно, - кинув Каталін. - Якби ти послухала нас вчора... Хоча теж ні. Навіть вчора було запізно.

- Як це запізно? - Варвара дивилася на нього великими блакитними очима. Ну як їй пояснити?

На екранах тривало дійство. Хтось втікав, хтось наздоганяв. Купка людей - чоловік і двоє жінок - заховалася у якомусь кабінеті. Слів не було чути, але видно було, що барикадують двері. Зненацька, чоловік впився зубами у плече однієї з товаришок. Та закричала. Він з силою повернув її до себе і впився у горло. Інша жінка стояла, паралізована страхом.

- Процес зайшов занадто далеко. Ми вже не знаємо, хто є хто.

Варвара з острахом дивилася на Каталіна. Ніби питала: "А ти?!".

- Зі мною усе гаразд, не бійся. Я здогадувався, у чому річ. Тепер переконався остаточно...

Вцілілі люди втікали до медичної секції станції. Людожери поспішали за ними.

- Нам везе, здається, - Каталін азартно вдивлявся у екрани. М'язи його тремтіли. - Так, ще трошки... Відкрий мені консоль загального управління! Швидше!

Варвара не сперечалася. Просто набрала код і пустила Каталіна до тач-скріну. І той миттєво дав собі раду.

"Підтвердіть аварійний блокаж медичного сектора" - з'явилося на екрані. Каталін підтвердив. "Ви впевнені?" - поцікавився комп'ютер. Каталін був впевнений.

- Тепер вони ізольовані, - констатував біолог. - Де тут розгерматизація?

- Що?!

Він не відповів. Тільки швидше застукав пальцями по екрану.

"Відкрити аварійний шлюз?" - спитала консоль управління. Каталін натиснув "Так". Його попередили, що операція "дуже ризикована". Потім нагадали про це ще раз. Нарешті попросили додатковий код.

- Введи код, - наказав Каталін капітанці. - Але ж це... Що ти робиш?! Я не маю пра...

- Варю! - сказав Каталін. - Так треба.

У дальньому кутку медичного сектора відкрилися зовнішні двері шлюзу. Потім, всупереч усім мислимим правилам, привідкрилися і внутрішні - щоправда, лише на пару міліметрів. Великими гарними кульками повітря почало випливати назовні.

- Там же люди... - тихо сказала Варвара.

- Все одно загинуть, - глухо сказав Каталін. - Або ж перетворяться на... цих. Заразу треба зупинити. Інакше...

- Станція подала сигнал SOS, - констатував Похльобкін.

- Видно нас помітили, - посміхнувся боцман. - Зараз їм допоможемо.

Він зареготав.

- В них, здається, проблеми зі шлюзом. Повітря виходить.

- Шкода, якщо передохнуть, - боцман зітхнув. Делегат від команди, він міг заходити до капітанської рубки у будь-який момент і говорити що завгодно. Добре, що він не дуже балакучий.

- Якщо вчасно ізолювали сектор, то все гаразд, - зауважив Похльобкін. - Почекаємо кілька годин - і на абордаж.

- Невже ти вивчив кожну деталь? - спитала Зотова. Вже не зверхня і не байдужа, вона ковтала кожне його слово.

- Два роки - це багато, - відповів Лесь. - Хоча про голограмограф я не знав - це справді якийсь рояль у кущах. До речі, ти знаєш, що живеш у капітанській каюті і спиш на тому ж ліжку, що й Варвара Рудик?

У очах її промайнув подив.

- А чому ти мене туди поселив?

Рудик безсило опустилася у крісло. Каталін взяв її руку.

Скільки місяців він мріяв про Варвару! Скільки ночей підглядав за неї через камери! Варвара завжди лягала пізно, інколи біля другої чи третьої. І тоді не спав і Каталін. Він чекав, щоб побачити, як вона заходить до ванної кімнати. Як роздягається. Як стає під душ. Здавалося, вивчив усе Варварине тіло!

Важко було встановити камери, та ще й замаскувати як слід. Півроку чекав Каталін на нагоду. Потім доля подарувала кілька хвилин - не більше п'яти! Вистачило лише на дві камери у ванній кімнаті...

Він кохав Варвару. Кохав попри все. Різниця у віці та статусі... Лише подумати - капітан станції... А він же ж тільки захистився, ще й кар'єри путньої не було.

Він справді радів, коли Вахтанг несподівано захворів і його, Каталіна, призначили замінювати шефа. Тепер буде нагода говорити з Варварою наодинці...

Потім зрозумів, що щастя має своє ціну. Він лише приблизно здогадувався що відбувається, ні з ким про це не говорив. Просто намагався бути обережним. Дуже обережним. Не тільки заради себе, а ще й заради неї.

Та все ж таки думав, що має кілька днів. А може (хто знає?) усе й обійдеться. Добре, що вдалося таки врятуватися...

Варвара - поруч. Каталін тримає її руку. Дивиться у блакитні очі. Цілує у губи...

- Ти впевнений у цьому? - перервала Зотова. - Справді? Мені важливо знати...

- Абсолютно впевнений, - відповів Лесь. - Найцікавіше, що деякі сцени можна відтворити до найменших дрібниць. Я сам колись у це не вірив, та ось переконався. Відбитки взуття, краплі поту на кріслі... Якщо ж проаналізувати це все у лабораторії та пропустити дані через відповідний софт...

- Я тобі вірю, - Варвара була сумна і задумана.

- А все ж таки, чому ти сюди прилетіла? - вкотре спитав Лесь.

Героїчні бійці ДКН блукали порожньою станцією. Лохи десь поховалися. А може встигли евакуюватися?

- ...ово, - коментував боцман.

Капітан йшов попереду.

- Шановні громадяни, - повторював він у гучномовець, - Вашу станцію звільнили добровольці космічного флоту ДКН. Вам нема чого боятися - народне командування гарантує безпеку і добробут. Виходьте, будь ласка, поодинці, піднявши руки.

- Ось капітанський кабінет, - перервав боцман.

Двері було зачинено. Довелося вистрілити у замок.

- Не рухатись, мля! - гукнув капітан.

Та було пізно: важка паперова книжка просвистіла у повітрі і влучила боцманові у голову. Той повалився на підлогу. Матрос, що стояв за ним, вистрілив.

Каталін схопився за живіт. Друга куля добила його.

Жінка з жахом дивилася на визволителів. Якесь знайоме обличчя, думав Похльобкін, жестом зупиняючи матросів.

- Варваро? - гукнув він. - Варварко Рудик?!

Він не вірив власним очам.

- Привіт, Германе, - тихо сказала та.

Матроси тиснули уперед.

- Вона моя! - Похльобкін вистрілив у повітря. - Моя здобича! А ви обшукайте станцію. Що знайдете - ваше! Лохи десь сховалися, я знаю їхні звички.

Команда неохоче залишила кабінет.

- Ходімо звідси, - сказав Герман, коли кроки затихли. - Ходімо, поки я ще можу їх контролювати. Господи, скільки часу минуло! Універ, команда КВН... Як це тепер далеко!

Варвара мовчки пішла за ним.

Зотова зітхнула і поправила волосся.

- Бачиш, - почала вона. - Років 50 тому, військовий корабель виловив у відкритому космосі рятувальну капсулу. Капсула була дикунська, тому відкривали обережно, зі зброєю на готові. Але там була одна лише непритомна жінка. Видно, що провела у капсулі багато місяців. Їжа, вода, кисень - усе було на межі. За кілька днів вона б просто померла.

Варвара зупинилася на мить.

- Вона й так померла, не приходячи до тями. Її так ніколи й не ідентифікували. Це ж було відразу після війни: десятки планет зруйновано, сотні кораблів знищено, тисячі загиблих - наших, Дикунів, цивільних... Жінка була вагітна, десь на сьомому місяці. Плід вдалося врятувати, дитина вижила. Це була моя мама.

Лесь уважно слухав.

- Як я дізналася бабусине ім'я, то окрема історія. Не дуже й цікава. А потім...

- Ти приїхала сюди щоб дізнатися усю правду, - закінчив Лесь.

У двері гримали щосили.

- Капітане, бог учив ділитися! - лунали глузливі голоси.

- Відкривай!

- Наша черга!

- Два дні йому замало!

Похльобкін відійшов від дверей.

- Пора, Варварко! - сказав він. - Там усе готово. Зможеш запустити двигун.

Рудик мовчки кивнула.

- Ну, з Богом! - Похльобкін обійняв її і підштовхнув у потрібному напрямку.

У далекому кутку каюти відкривався хід до персональної капітанської капсули. Місця у ній вистачало лише на одну людину.

- Германе...

Двері почали тріщати. Варвара забралася до капсули і натиснула на старт.

- Не чесно, начальнику! - до каюти проліз боцман. Голова його була перев'язана. - Ми з тобою по-доброму, а ти такий жадібний...

Похльобкін вистрілив.

- Значить, я так і не дізнаюся, хто з них став моїм дідусем, - сказала Зотова.

- Боюсь, що ні.

Все ж таки не дарма йшли на абордаж: на станції знайшлися і їжа, і напої, і навіть мішки якихось цукерок. Два дні команда гуляла. Потім пішли до капітана вимагати своє... Ну й таке сталося. Це нічого: оберуть нового, чесного. Тільки якось... не того на серці. Неспокійно. Навіть моторошно...

- До речі, - Лесь. - Нема прямих доказів, що корабель Мир справді було знищено у Альдебаранській Баталії. Це поширена гіпотеза. Але розумієш, тоді загинув чи не весь дикунський флот, отже на окремі кораблі ніхто не вважав.

- А бортовий журнал?

- Я цікавився цим питанням. Ці дикунські журнали велися фіг знає як. Капітани вели записи коли заманеться. Не хотіли - й не записували нічого по кілька місяців. Конкретно в нашому випадку записи перервалися рівно за два дні після абордажу станції. Я думаю, Дикуни розділили долю мешканців станції...

Безлюдний корабель Мир летів наче стріла. Попереду - скелясті астероїди. Але автопілот вимкнуто, а керувати вже не було кому. Від удару здетонував боєкомплект. Вибух вийшов великий.

- Наші повернулися на станцію вже після Перемоги, - продовжував Лесь. - Що вони знайшли? Порожні приміщення, один труп у капітанському кабінеті, з десяток у лазареті. Звісно ж, усе списали на Дикунів та аварію.

- Але ж тіла людожерів...

- Вони дуже швидко дезінтегруються. Це не дивно, якщо знати у чому річ.

- То ти знаєш, чому це сталося?!

- Тетро-кафеїнові цукерки. На Землі вони цілком безпечні, але у відкритому космосі - надприродний рівень стресу. І найгірше, що люди цього не помічають. Втома накопичується непомітно. Хтось придумав варити цукерки у валеріанці. Почав пригощати друзів. Це б теж нічого, але у лабораторії вивчали квазілептонне випромінення. Цілком безпечне для здорових людей. Але при тривалій дії на "модернізовані" цукерки, за умов надзвичайної психологічної втоми...

Голова боліла так, що аж жити не хотілося. Вахтанг дістав пачку саморобних цукерок і висипав до рота. Стало легше. Іншу пачку протягнув лікарці Аріні.

- Тільки усе відразу, - порадив Вахтанг. - А потім відразу другу порцію.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>