Яблуневий цвіт

Яблуневий цвіт

Неділя, 29 березня 2020 г.
Проглядів: 655
Підписатися на комментарі по RSS

– Може, подивимося фільм?

– Не хочу.

– Музику тобі ввімкнути?

– Не потрібно.

Надія сиділа майже нерухомо і вдивлялася у вікно. Там, надворі, до сонця тягнулися віти квітучих дерев.

– Давай замовимо щось незвичайне. З ресторану.

– Я...не хочу... їсти, – вичавила жінка. Кожне слово йшло з видихом, з болем. Надія зблідла і замовкла, важко дихаючи.

Петро тихенько вийшов. Він був у відчаї. Що робити, чим зарадити дружині?

Йшов вже другий місяць карантину, другий місяць добровільно-примусового ув’язнення.

Петро сидів вдома. Фірму, де він працював, „заморозили”, майже всіх працівників відправили „гуляти”. Спочатку він навіть зрадів: відіспався, досхочу надивився фільмів, начитався книг, полагодив усе, що відкладав на „потім”. За справами Петро не помічав: умови карантину стають все жорсткішими. Та це добре відчула Надія...

Хто знав, що карантин вдарить саме по неї? Вважалось – навпаки. Літераторка, працює дистанційно – їй не потрібно змінювати звичний ритм життя. Ну... Майже...

Відміна масових культурних заходів стала для неї болісним ударом – зірвалися важливі зустрічі. До того ж, не давало спокою питання: чому культура стала першою у списку заборон?

Перші дні Надія намагалася писати, та не йшлось. Друкувала, видаляла, друкувала знов – і залишала ввечері порожній файл. Надмірна активність чоловіка дратувала. Вона скаржилася – їй важко зосередитись.

До того ж – натхненню сприяли... прогулянки. Неспішне споглядання квітів і пташок надихало на нові ідеї, розв’язання сюжетних колізій. Та під час карантину на тих, хто ходить без діла, дивились з підозрою. А потім – заборонили тинятися містом без потреби. І Надія кинула писати.

– Навіщо, – казала вона. – невідомо, чи будуть виходити часописи. Все вільне, творче – зайве, заборонене.

Жалілася – її стискає невидимий зашморг. Він її душить, заважає дихати.

Петро вважав те маячнею, примхами. Дратувався та гримав на неї, щоб примусити зробити бодай щось. Поки не зрозумів – дружині справді зле. І стає гірше і гірше.

Останньою краплею стала заборона виходити навіть надвір. Надія почала задихатися. По-справжньому.

То був не той вірус, яким всіх лякали, через який оголосили карантин – якась давня хронічна хвороба. Щось чи то з легенями, чи з серцем. Вона досі спала – прогулянки, богемний стиль життя майже не залишали їй шансів. Тепер вона прокинулася. І відігралася за все. За всі щасливі роки волі й творчості.

Зараз викликати лікарів вкрай небезпечно. Треба боротись самотужки. Але як?

Спроби розважити дружину були марні. Жодні ліки не допомагали. Надія танула, відходила кудись. Між нападами сиділа нерухомо, дивилася на небо, квітучі дерева, а часом – у незнану далечінь. Її погляд ставав відстороненим, губи шепотіли:

– Нащо жити? Навіщо життя?

Петро поводився удавано бадьоро, але і сам давно був на межі. Карантин почав стискати і його.

Остання надія – балкон, захаращений ще бабусею. Його лячно було навіть відкривати.

– Ось і прийшов його час, – думав Петро. Карантин „дістав”. Хвороба жінки дратувала й непокоїла. Хотілося збігти – хоч би на балкон.

 

Що тут? Старі дошки. Дід, мабуть, планував зробити якусь поличку. Не встиг. От бабуся і залишила – на згадку. А це що? Відро з „особливим” піском. Простояло тут років з двадцять. Розбитий глек. Лижі. Зламані, проте залишені як скарб – спомин про відвідини онука. От бабуся! От дивачка!

Петро, мов живу, бачив її: повновиду, огрядну, у халаті, м’яких капцях. На балконі наче зупинився час. І запахи – немов з часів дитинства.

Ось його старі іграшки. Бабуся ревно зберігала їх – з надією подарувати праонукам. А це... Це ж... Футбольний м’яч! Той самий...

Петро обережно, мов коштовність, взяв його, примружив очі, уявив себе дитиною. Подалі звідси, з світу безнадії і задухи! Туди, де п’янкий вітерець несе пахощі бузку, весняних квітів, де тепло не тільки від сонця – від любові і ласки дорослих! Туди, де немає ніяких турбот і страхів...

 

Він відкрив очі. Де він? Що це? Сон? Реальність?

Припікало сонечко. Повітря було теплим і смачним, мов лимонад – солодка суміш пахощів бузку, трав, м’яти, квітучих дерев і землі, розпеченої сонцем. За спиною – буяння квітучих дерев. А попереду...

Здається, це – їхній старий дачний будиночок. Бував тут влітку декілька разів. Але... Здається, він менший, непевного кольору – немає часу довести його до ладу. А тут... Стіни, щойно пофарбовані, блищать. Гостинно прочинені двері. На порозі... Невже – дід? Живий!

Щось не те – його нема вже двадцять років. Але ж – стоїть, посміхається, у руках – футбольний м’яч. Той самий, про який він давно мріє...

– Це тобі мій подарунок, – каже дід.

– Навіщо? День народження – не скоро.

– Просто так.

Його поглинає хвиля радості. У ній розчиняється тривога, забувається невідповідність. „Сон про дитинство. Добрий сон”, – промайнула думка-блискавка і згасла.

 

– Можна мені погратись! Ну, хоч трохи!

– Ще не час. Розпакуємося, потім допоможеш діду, – матуся удає з себе сувору.

– Нуу...

– Павлуша на городі, із бабусею. З ким гратимеш?

– Ну... Тоді добре, – позіхає він. – Тільки я – з дідом, не з вами.

– Звичайно.

Розпакувалися, вдяглись у дачний одяг. Батьки пішли „орати цілину” – готувати землю під картоплю. Він з дідом – на екскурсію садком. Там – стільки див! Пурхає жовтий метелик, дзьобає дерево дятел, під кущем – маленькі їжачки.... Дід бурмотить:

– Тут морква. Тут – цибуля. Це – малина...

Бабуся порається у квітнику, де вже цвітуть нарциси і тюльпани. Решта – якісь пагінці. Бабуся намагається втлумачити, як розрізнити квіти й бур’яни. Слухає співуха. Сонце припікає. По зеленому листочку повзе жук...

– Пішли до яблунь.

Дід рятує його.

Яблуні – наче пухнасті хмари. Хмари гудуть – над ними сотні бджіл. Голова йде обертом від пахощів. Як добре тут стояти, відчувати спиною жорсткий покручений стовбур. Проте – час пливе.

– Зараз будемо саджати огірки.

Дід вмощується на маленькому стільці, бере до рук невеличку лопатку. Потім копає грядку, робить лунки. Від підносить горщики з розсадою. Дід обережно виймає тендітні рослини, дбайливо переносить їх у грунт.

Спочатку цікаво, потім нудно. Швидше! По вогкій землі повзе черв’як...

– Далі – я сам, а для тебе – справжня чоловіча робота.

Малинові хащі – справжні джунглі. Він – мов відважний дослідник, прорубує у небезпечних нетрях шлях. Старі, сухі гілки летять в різні боки. Потім позбирати їх, і – ВОГНИЩЕ!

Полум’я – вище за нього. Трохи лячно. Лячно – і цікаво. А що як... Біжить до батьків, хапає кілька картоплин, які ті приготували для посадки, несе їх до вогню. Батько щось загрозливо кричить, сміється дід, бабуся виносить „нормальні” картоплини. Вони печуть їх разом з дідом. Поряд батько чатує мангал. Жінки готують стіл надворі для бенкету.

Після роботи у всіх вовчий апетит. Їхня з дідом картопля – гаряча! – цибуля і кріп – щойно з грядки, шашлик... Все це блискавично зникає з тарілок. Дзенькіт склянок. Дорослі п’ють вино, він – лимонад. Та почувається так само п’яним. Від повітря, сонця, пахощів... Весни.

Дорослі почали якусь дурну розмову. Він ледь сидить – у хвіртку стукає Павлуша. Дід підморгує. До хати, по свій скарб! А потім...

– Гоо-ол!!!

– Петрику!

– Що, діду?

Підбігає захеканий, ніс – у пилюці, серце – ось-ось вистрибне від захвату.

– Батьки вже їдуть. Треба їх провести.

– Добре. Ну, а потім – можна, я ще трохи погуляю?

– Так.

Переривати гру не хочеться, та треба. Підбігає до батьків, терпляче слухає їхні нудні поради: „Одягайся ввечері тепліше”. „Поводься добре”. „Слухай діда й бабу”.

Нарешті – урочистий вихід. З торбами, напханими торішніми закрутками, зеленню та оберемками бузку.

– До побачення!

– До післязавтра!

Вони з дідом махають батькам, що відходять все далі і далі.

– Добрий вечір! Своїх проводжаєте?

До діда прямує сусід – ще сивіший, у такому ж „дачному” вбранні.

– А мої лише завтра приїдуть.

– Мої післязавтра повернуться – малого забирати.

– Дідуу! Я підуу! Павлуша вже чекає! – нудить він з образи за „малого”.

– Біжи! – посміхається дід.

Він стоїть поруч із сусідом. Дивиться, як бавиться онук. І чомусь довго-довго не відходить...

– Може, партію в шахи?

– Ідея!

Дід непоспіхом йде за сусідом.

... Небо розвішає. Чується гудіння – починається виліт хрущів.

– Павлушо! Вечеря! – гукає хтось друга.

На дорогу виходять дід, сусід, ще кілька літніх дачників. Тихо розмовляють і розходяться. Час і йому йти додому.

Дід сидить на лаві, дивиться на яблуневий цвіт. З гілок стартують хрущі. Їхнє гудіння – мов наспів.

Вмощується поряд.

– Діду, а чому... Чому ми їх, отих хрущів, не нищимо? Павлуша каже – вони шкідники. Жеруть наші яблука.

– Вони – живі. А яблук буде досить. І нам вистачить, і хрущам.

Притуляється до теплого дідового боку. Чує спів хрущів. Бачить, як синіє небо. Відчуває... Спокій... Втому... Задоволення... Тривогу... Щось муляє, бентежить. Щось – не те.

Згадка-блискавка. Це – остання зустріч з дідом...

Усі чуття неначе роздвоїлися. Він-хлопчик, щасливий, захищений, сидить разом із дідом. Він-дорослий ледь не кричить з болю. ВІН же знає!!!

Дід знає, що йому лишилось кілька тижнів. То ж навіщо він саджає оті кляті огірки, які він вже не встигне скуштувати! Чому так ЗВИЧАЙНО, буденно поводиться? Чому він нікуди не поспішає?!

„Він смакує кожну хвилину життя. Розтягує її до безкінечності. І знаходить радість у дрібничках.

До того ж – хоче залишити щось нащадкам. Цей будинок, квітучі дерева... Згадку про цей вечір... Огірки... Футбольний м’яч...

Може, він-дорослий чимось допоможе? Знайде ліки, забере його... Куди? До епідемії, задухи закритих приміщень? Краще вже відходити ось так – на лаві у садку, під пташиний спів, гудіння, шурхіт.”

– Діду, – тихо мовив він, – діду, дякую тобі за подарунок. І... пробач, що бував неслухняним.

Дід посміхнувся, наче ЗРОЗУМІВ...

„Час йти. Ні, ще зарано. Треба щось зробити”

– Діду! Можна... зрізати ту гілку? Дуже треба.

– Дереву болітиме.

– Мені потрібно. Дуже!

– На столі – ніж. Він гострий. Обережно.

„Навіщо я роблю це? Відчуваю – треба. Дідові нічим не допоможеш. Проте вдома залишилася Надія”

Хрущ ображено вистрибнув ледь не з-під носа, набрав швидкість і злетів у височінь. Ніж зісковзнув. Біль. Крапля крові. Проте гілка – у руці.

 

Він зойкнув і прийшов до тями. Оце сон! Навіть порізався, не прокидаючись! Мабуть, зачепив рукою якийсь мотлох.

Але ж... Чому у руці – яблунева гілка з цвітом? Невже... Справді...

Здійняв її вгору, мов прапор.

– Надіє!

Побіг до кімнати.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>