Добра доля

Добра доля

П’ятниця, 10 жовтня 2014 г.
Проглядів: 2118
Підписатися на комментарі по RSS

Малюк бавився із цуценям на подвір’ї. Усміхався до песика, стиха вдоволено мугикав. Якби не жахливий шрам, що перерізав праву щоку та численні сліди від опіків по всьому обличчю — дитина нічим би не відрізнялась від однолітків, була жвавою та життєрадісною.

Через прочинені двері хатини долинала розмова двох жінок літнього віку:

— Дуже співчуваю. Таке горе! І як ви тримаєтесь? Якби втратила єдиного сина та невістку, а мого онука так скалічили, як вашого — я від розпуки, з розуму би зійшла!

— Що поробиш, — зітхнув другий голос, — така вже доля. Добре хоч дитинка зосталась... Велике диво, що хлопчик залишився живим. Ці ж недолюдки і його рубанули, а синів будинок підпалили. Як маля вибралось з вогню — нікому не відомо.

— Це чудо, — погодився перший голос. — Та, як з таким лицем в світі жити?

— Нічого. Люди — добрі, допоможуть...

 

***

 

Сонце опускалось за кущі калини, кидаючи жмути багряних променів на хлопчаків, що зібрались до гурту біля криниці.

— Їх більше не буде! — припустив чорнявий хлопчина мружачи очі. — Давно ж не з’являлись у наших краях. Може, подобрішали чи іншим ділом зайнялись?

— Ха! Звичайно прийдуть! — заперечив статний білявий хлопець. — Ярику, на те вони і варвари аби грабувати та вбивати. Не віддаси данину по-доброму — відберуть разом із життям силою. Здавна так повелось і буде поки не віднайдеться могутній світлий чарівник. Лише йому до снаги зупинити варварів. Так сказано у Пророцтві!

— Святогоре, ти цього у Всеволода набрався? — поцікавився дебелий хлопчак, що був підперезаний широким шкіряним поясом, який носять дорослі воїни.

— Так, Туре, — гордовито розправив плечі Святогор. І загадково додав: — Він мені багато про що розповідає. Обіцяв взяти в учні, бо здібності в мене неабиякі...

— Чому ж варварів без чар неможливо перемогти? — запитав Тур.

— Їхні відьмаки так вміло заклинають зброю і обладунки, що наші мечі та стріли відскакують чи ламаються, не наносячи ворогу шкоди, — пояснив Святогор.

— Вигадки все це, — стояв на своєму Тур. — Що слабаки та боягузи не придумають аби не воювати? Як виросту, то зберу таке військо, що розіб’є ворога! Ось побачите!

— Всеволод казав, що так гадали багато славних воїнів. Всі вони були порубані, а їх міста зруйновані, — зауважив Святогор зверхньо. — Без великого чарівника загинемо дарма.

— А як серед нас вже є той самий могутній світлий маг? — подумав вголос Ярослав.

Запала тиша. Товариші підозріло роздивлялись одне одного, наче бачили вперше. Лише лице Святогора засвітилось у самовдоволеній посмішці.

Раптом кущі захитались. На галявину до криниці вибрався хлопчина зі псом на руках. Глибокий шрам через праву щоку та рубці від опіків по обличчю робили хлопця потворним. Його бідняцька одежина та нерухома тварина — були перемащені криваво-червоним.

— А-а-а! — мимоволі вирвалось у когось із гурту, від чого ворони здійнялись угору.

— Варвар — упир! — голосно закричав Святогор і позадкував. — Варвар — упир!

— Упир! Упир! — підтримала його ватага і кинулась навтьоки.

Їх лемент ще довго долинав здалеку, тривожачи люд, що готувався до сну.

Той кого прозивали Варваром, присів навпочіпки і обережно поклав собаку на землю. Лагідно провів долонею по голові мертвої тваринки. Плечі хлопця здригались, по щоках котилися сльози. Сонце востаннє блиснуло промінчиком і полишило світ темряві ночі.

 

***

 

Річка неспішно несла води, віддзеркалюючи на поверхні біляві хмаринки та підлітка, що стояв на березі. Хлопець довго вивчав своє відображення, по черзі торкаючись рубців пальцями. Потім, спересердя пожбурив у нього каменем, від чого піднялись бризки та розбіглись по воді кола.

Почулися кроки. Варвар обернувся і побачив тендітну дівчину з довгим русявим волоссям, що вийшла до річки з боку млина. Її виразні зелені очі, здавалось, стали ще більшими. Сповнились страхом та огидою, ніби побачила бридку жабу, а не людину.

— Не бійся, я нічого лихого не зроблю, — сказав підліток благально. На скаліченому обличчі з’явилась квола усмішка. Він ступив крок назустріч.

— Варвар? — дівчина виставила перед себе долоню. — Не підходь! Бо як закричу...

— Гаразд. Вибач, — одразу погодився хлопчина і відступив. — Я вже йду.

Позаду красуні з’явилося кілька однолітків.

— Ось ти де, Лано! — вигукнув статний білявий парубок. — А я всюди тебе шукаю!

— Добре що ти тут, Святогорчику! — зраділа красуня. — Я так злякалась, що тремчу.

— Гей, ти... — гукнув до Варвара Святогор. — Хіба не казали, щоб тримався подалі?

— Вже й нормальним людям нема де гуляти! — пробасив кремезний Тур.

Варвар мовчав, спідлоба поглядаючи на супротивників.

— Та облиште його, — в голосі Лани прокинулась нотка жалю. — Хай іде собі...

— Тому, не ображайся,  — глузливо промовив Святогор, безцеремонно відсуваючи дівчину вбік. — Як заслужив — отримай!

 Він із товаришами обступили скаліченого підлітка.

— Провчи його! Провчи! Щоб добряче запам’ятав на майбутнє... — закричали довкола і на Варвара посипалися стусани. Він не давав здачі, лише закривався руками. Навіть впавши під ударами додолу не зронив ні слова, мовчки зносячи знущання.

Лана постояла, нервово кусаючи губи, а потім кудись хутко побігла.

— Бий виродка! Бий! —  кричали приятелі, щосили гамселячи ногами лежачого.

— Досить! — почувся владний голос. Хлопці неохоче розступились, пропускаючи середнього віку чоловіка. Правий рукав його сорочки був пустий, акуратно застромлений за пояс. Каліка мав такий грізний вид, що ослухатись його не посміли. — І вам не соромно?

— Ратиборе, він перший почав, — виправдовувався Святогор, витираючи рясний піт. — Ми хотіли його трішки виховати...

— Геть звідси! — гримнув однорукий чоловік. Поки хлопці неквапно розходилися, він схилився над Варваром і тихо проказав: — Не зважай. Самі не знають, що творять.

Та той вперто зберігав мовчанку. Лише в його синіх очах віддзеркалювались, як у річці довколишній світ, почуття, що змагались в душі. І не зрозуміло, чого було більше: болі, смутку чи відчаю?

 

***

 

У садку квітли вишні. Підстаркуватий чолов’яга милувався їх біло-рожевим цвітом на високому, з вибагливою різьбою, ганку. Раптово налетів вихор і хурделиця з пелюсток закрутилась у хвацькому танці по смарагдовій травиці. Від величного мистецтва споглядання відволікав гість, що переминався з ноги на ногу.

— Пресвітлий Всеволоде! У мене до Вас п-прохання, — нарешті проказав юнак, затинаючись від сильного хвилювання. Якби не скалічене обличчя — на його щоках можна було б помітити сором’язливий рум’янець.

— Гм-м-м... Кажи, — провів рукою перед себе в щедрому жесті господар. — Присягаюсь, що для тебе зроблю все, що в моїх силах. Ну, сміливіше!

— Чув, що Ви набираєте учнів, — вимовив Варвар. — То дуже хотів би... мав би за честь вчитись у Вас магічної премудрості.

Всеволод ледве стримав непрошену посмішку і лагідно запитав гостя:

— Нащо це тобі, синку?

— Ну, щоб допомагати людям... Щоб мене всі так як Вас — любили і поважали!

— Хотів би зарадити у цьому, та не можу. Ти ж бо такий, гм-м-м, особливий...

Всеволод зробив паузу, заклопотано потер підборіддя і продовжив:

— В мене вже є учні. Наприклад, Святогор. З нього вийде чудовий маг... Хіба можу всіх охочих брати? Що скажуть люди? Зрозумій мене правильно, ти ж не дурний...

Юнак потупив очі. Його стиснуті у кулаки пальці побіліли від напруження.

— Усунути твої вади також не можу. Як був малим — тебе бабка на руках приносила. Я старався, та не вийшло. Варварська темна магія дуже сильна, а ти від зброї, заклятої нею постраждав. То ж — вибачай. Може, чого іншого хочеш, то — будь-ласка.

— Та, ні. Нічого мені від Вас більше не треба.

Опустивши плечі парубок зі скаліченим обличчям попростував геть. Всеволод поміряв кроками ганок. Врешті вмостившись на подушці, промовивши сам до себе:

— Гм-м-м, така вже його доля. Що тут вдієш?

Підкоряючись магічному поруху долонь ожила в примхливому танцю пелюсткова хурделиця. Чарівник поринув у споглядання, прагнучи досягти абсолютного просвітлення.

 

***

 

В нетрях лісу можна досита наплакатись і накричатись. Німі свідки — лише вільхи, буки, дуби... На гілці найближчого дерева погойдувалась міцна мотузка з петлею на кінці.

Варвар не здригнувся від того, що хтось поклав на його плече руку. Та обертатись не поспішав. Йому зараз було байдуже, що хоче від нього той, хто міг так непомітно підкрастись, що не хруснула жодна гілка.

— Здоров, юначе! — почулось привітання деренчливим голосом. — Як ся маєш?

Парубок повернув голову і побачив дідугана у чорній одежі з торбою на плечі. Очі у старого по-хижому зблиснули. Не діждавшись запрошення дід присів на землю поруч.

— Хе-хе... Ось йду собі тай бачу — хтось сумує. Дай, думаю, може чим і зараджу, — продовжив непроханий співрозмовник, скидаючи торбу. Юнак запримітив на спині старого огидний горб, який був до того прихований ношею. — Здогадався, хто з тобою розмовляє?

Варвар похитав головою, стираючи сльози.

— Я — Сом! — не без гордості відрекомендувався дід.

— Відьмак і чорнокнижник? — нахмурив чоло парубок.

— Він самий! — посмішка старого нагадувала вишкір лиса, ніж вияв радості людини. — Ти мене досі не бачив, а поголос чув! Хе-хе... Значить, не дарма землю топчу!

— Не думаю, щоб такої слави багато хто хтів, — зауважив Варвар.

— Молодий ще і не розумієш, — Сом весело підморгнув. — Гадаєш —  я відьмакую для власної втіхи?

— А, що — ні?

— Помиляєшся! Я людям допомагаю! Хочеш — відкрию найбільшу таємницю світу?

— Ну... — завагався юнак, підозріло дивлячись на Сома.

Відьмак посерйознішав, від нього наче повіяло холодом, а голос набув урочистості:

— Неможливо вчинити добро, не приносячи комусь зло! Ціна щастя одних — горе для других! А такі як я допомагають скривдженим.

— Світлі чарівники вважають, що ви мастаки обманювати...

— Вони на цьому не розуміються або нахабно лицемірять!

— Щось тут не так, — напружено потер скроні парубок.

— Хочеш, навчу тебе справжньої мудрості? — загадково примружився Сом.

— Пропонуєте піти до вас в учні? — спантеличено запитав Варвар.

— Так. Чому дивуєшся? Я вже старий, мені потрібен хтось, щоб досвід переймав та по господі допомагав. А в тебе була одна бабуся, якій ти був потрібен, і та померла...

— Ви ж не випадково тут проходили? — зміривши поглядом діда запитав Варвар.

— Твоя голова добряче варить! Отже, я не помилився, — вдоволено вишкірився Сом. — Ти певно і сам здогадався, чому тебе вибрав. Еге ж? Така вже твоя доля! Змирися та користуйся. Розумна людина — та, що знаходить вигоду там, де дурна бачить лихо.

З цими словами відьмак підвівся й попростував у напрямку хащ. Під його ногами не тріснула жодна гілочка. Юнак тяжко зітхнув та й пішов слідом.

 

***

 

Полум’я свічки тьмяно освітлювало кімнату. Сом та Варвар сиділи за столом із розгорнутими книгами. Судячи з пошарпаного вигляду, засмальцьованого пергаменту — ними користувалося не одне покоління відьмаків. Сторінки вкривали стародавні письмена, один дивовижний вигляд котрих викликав благоговійний трепет.

— Отже, щоб навести мару потрібно розтовкти корінний зуб мерця, — промовив старий, повчально підносячи вгору вказівний палець, — і додати до нього...

Делікатний стукіт завадив дізнатись секрет рецепту.

— Подивись, хто там, — наказав Сом підводячись з-за столу та завбачливо відходячи в найтемніший кут. — Якщо дядько за приворотним зіллям, скажи, що не готово. Най днів зо три зажде поки настоїться. Бо як дати зараз — не втерпить, побіжить до пасії ще сьогодні.

Варвар вийшов у сіни та незабаром повернувся із жіночкою середнього віку.

— Доброї ночі, добрим людям! — привіталась вона, підозріло косячись на скалічене обличчя парубка. При непевному світлі та грі тіней від свічки  — воно здавалось ще відразливішим, ніж звичайно.

— А-а! Голубонько, це ви! — впізнав чорнокнижник гостю. — Що привело на це раз?

— Ох, бідна я ж, бідна, — заголосила тітонька боязко присідаючи на краєчок стільчика. — Тільки ви можете допомогти! Тільки ви розумієте мої страждання! Охо-хо!

— То кажіть, що сталось, — зупинив причитання Сом, присідаючи поряд.

— Пам’ятаєте, як зверталася по допомогу від клятої сусідки? Вона ж порозводила прірву худоби! З ранку і до вечора від її хлівів голосні реви. Ні сна мені, ні спочинку!

— Коли в одного є, а в іншого ні — це дуже несправедливо! — вишкірився відьмак.

— На допомогу ви давали учня. Я вже так раділа, так раділа... — драматично закотила очі тітонька і раптом тицьнула в бік Варвара. — А він мене підвів, окаянний!

— Як так? — від щирого здивування у старого полізли брови на лоба. — Усі руни — розпізнає, закляття — пам’ятає, по зіркам на небі читає...

— Сусідка то моя, не тільки не збідніла, — по-змовницьки стишила голос жіночка. — Навпаки. Хату нову будує. Так, наче стара не вдвічі більша за мою... Ще й чоловік її так вже любить, так любить. Сама чула як щебетали, мов після весілля. Не те що мій пияк... А учня свого більше не присилайте. Ніякої користі від нього, одні збитки!

— Молодий він ще, і нічого в житті не розуміє, — задумливо проказав відьмак. — Гараз, я сам цим ділом займусь. Можете не хвилюватись.

— Дуже дякую! Дуже дякую! — засяяла гостя підводячись. Вона витягла з-за пазухи пакуночок і всунула чорнокнижнику в руки. — Тільки на вас одна надія. Побільше б таких ревнителів справедливості як ви, світ став би кращим...

Коли тітонька вийшла, дід довго сидів вдивляючись у мерехтливий вогник свічки. Його учень старанно читав, наче нічого не сталося.

— А знаєш, — раптом вкрадливо вимовив відьмак, — Святогор до Лани вже сватів засилає... Може, підеш і їм так само підсобиш, як сусідці цієї милої жіночки?

Навіть в тьмяному світлі було видно, як скалічене обличчя Варвара зблідло, а кисті рук, що лежали на столі, затремтіли і стислись в кулаки.

 

***

 

Головна вулиця міста о цій обідній порі була велелюдною. Із відкритих крамниць пахло свіжим хлібом. Одинокий подорожній в сірій халамиді з пустою торбою на плечі вийшов з темного провулку. І одразу наштовхнувся на молоду вродливу пару.

— О, Варвар! Давно не бачив, — зверхньо проказав Святогор, міцніше притискуючи Лану за плечі до себе. Їх прикрашені дорогими перлами сорочки так і виблискували на сонці. — Чув, що ти у відьмаки подався... Ха! Змалечку знав, що в тебе туди дорога. Варвари ж не спроста тебе пожаліли. Певно, свого в тобі узріли і дали втекти, як був дитиною...

— А я знав, що з тебе вийде настільки світлий чарівник, — тихо проказав молодий чорнокнижник, дивлячись у вічі давньому кривднику, — що аж засліплює.

— Що ти сказав, виродку? — гнівно вигукнув Святогор. — Та я тебе, як таргана...

— Не чіпай, — кинулась між ними Лана. — Ти ж бачиш — він і так долею покараний. Порухом дужої руки, яка нещодавно лагідно стискала її в обіймах, дівчину було відсунуто у бік. Тільки свідки довкола стримували учня Всеволода від фізичного покарання нахаби.

— Жаль, що тебе в дитинстві не придушив, — задихнувся від праведної люті світлий чарівник. — Ворог от-от нагряне, то ще в себе під серце пригріли змія! В давні часи таких як ти — привселюдно на вогнищах спалювали.

— Ще треба розібратись, хто цей змій, — зауважив чорнокнижник. — Від варварів — щось є в кожному... Якщо не здолати варвара в собі, то як його перемогти в іншій людині?

— Єдине тішить, що з тебе і відьмак вийшов нікудишній! — глузливо проказав Святогор. — Якщо мовити про тебе в двох словах, то підійшли б „гидке посміховисько”. Не тільки я — всі так вважають! Якщо хоч один стрічний скаже інше — землю їстиму!

Варвар опустив очі, відступив на крок.

— Мовчиш? Бо на моєму боці правда! На моєму!!! — радів перемозі світлий чарівник так голосно, аби чули перехожі. — Щоб я тебе тут більше не бачив, нікчемо!

Молодий чоловік зі скаліченим обличчям обернувся і поспішив подалі від цієї вулиці, людей... В такт швидким крокам за його плечем теліпалась порожня торба.

 

***

 

— Загін Тура розбито! Ворог до смерку буде в місті, — стурбовано повістив Ратибор.

— Що ж світлі маги? — холодно поцікавився Варвар, відриваючись від книги.

— Хто загинув, а Святогор коли побачив, що нічого не вдіє — втік... — пояснив старий воїн, витираючи піт з чола.— Нам дуже потрібна твоя допомога!

— Варварів ще ніхто не перемагав. Ви всі загинете, — похмуро прорік чаклун.

— А ми спробуємо. Набридло все життя на данину працювати. Та й після того, як проти них бився Тур, пощади не буде...  Одна надія — на тебе!

— Я ж відьмак! Забули? — зло посміхнувся чародій. — Відьмак!!!

— Невже тобі байдуже, що станеться з твоїм народом? — лагідно запитав старий воїн.

— А зі мною що буде — когось переймало? — чоловік зі скаліченим обличчям стис кулаки. — Ви всі для мене як варвари! Навіть гірше, бо вони знущались наді мною мить, а ви — все життя! В мене не було друга, окрім пса, якого загризли вовки. Кохана дівчина вийшла заміж і ніколи не взнає про мої почуття. Люди від мене голови воротять. Навіть, як насправді звати — не знають. Мій учитель Сом — і той помер, тож і заговорити ні з ким...

— Я ніколи тебе не ображав, — твердо проказав гість. — І знайдуться ще люди, які співчували, та зарадити твоєму лиху не могли.

— І де ж вони, коли були потрібні? А тепер маю гинути за всіх? І за тих, хто мене вголос ображав і за тих, хто мовчки співчував?

— Я не переконуватиму тебе, — сумовито промовив Ратибор. — Кожен вважає, що знає істину і чіпляється за неї до останнього подиху.

Запала мовчанка. Варвар опустив погляд у книгу.

— Якщо віриш, що добрий — ти добрий, якщо віриш, що злий — ти злий. В будь-якому разі ти будеш правий! — порушив тишу старий воїн і зробив крок до дверей. — Вирішувати тільки тобі. Іншого такого разу — не буде.

— Вам легко говорити. Ви не терпіли того, що довелось мені! — вискочив із-за столу відьмак. Його голос тремтів, а в очах блистіли сльози. — Не можна все забути! Від долі не втечеш! Особливо від такої безталанної, як моя!

Ратибор став на поріг і перед тим як вийти проказав:

— Не доля творить людину, лише допомагає проявити себе! І чим вона складніша — тим швидше виявляє хто ти є насправді.

 

***

 

Місцина навкруги нагадувала дивовижний смітник. Купи грізної зброї виблискували в променях призахідного сонця: двосічні мечі, довгі списи, масивні металеві лати та широкі щити. Мальовані двоголові круки у безсилій злобі роззявляли дзьоби із полишених знарядь війни. А їхні колишні слуги — понурою юрбою брели на схід.

Вбраний у свою звичну сіру халамиду Варвар сидів на траві в оточені жителів міста. Від знесилення він хилився додолу, обхопивши обличчя долонями. Його дрібно трясло, наче в пропасниці. Спина була мокрою від поту.

Люди переглядались, боячись наблизитись до чародія. Звідусіль радісними голосами  лунали одні і ті ж слова: „Пророцтво збулось!”

До середини протиснулась Лана і присіла поруч з магом.

— Що з тобою? — лагідно запитала дівчина, обережно кладучи руку на його плече.

— Пече, — ледь чутно простогнав той у відповідь. — Це ти, Лано?

— Так, я. Де болить?

— Лице, — сором’язливо зізнався Варвар. — Здається, воно стало ще потворнішим.

— Дай подивитись, — попрохала дівчина.

Маг поволі опустив руки: Лана скрикнула. Навкруг прокотився зойк здивування. Обличчя чародія змінилось до невпізнання. Шрами зникли, наче їх і не було. Шкіру вкривав здоровий рум’янець. Молоде красиве обличчя, здавалось, належало комусь іншому, тільки сині очі були, як і раніше, сповнені смутком.

— Що зі мною? — запитав чародій, обводячи всіх нерозуміючим поглядом.

До них наблизився усміхнений Ратибор і проказав:

— Все добре, Світозаре! Ти став тим, ким мав стати... Могутнім світлим чарівником!

— Як ти їх здолав? — зачудовано поцікавилась Лана, кивнувши на схід. — Адже ми завжди зазнавали поразки.

— Непереможна зброя зачаровує безкарністю. А війна обертає кожного загарбника на варвара, — пояснив маг. — Моє закляття змусило їх нагадати, що ми всі — люди…

Жителі міста поодинці і цілими сім’ями підходили до рятівника та дякували. Світозар тільки ніяково посміхався і червонів. Тут таки вирішили зібрати всю кляту зброю та вкинути у найглибшу прірву, аби нікому не було спокуси нею скористатись.

В розпал бурхливого святкування чарівник відвів Ратибора в бік і тихо запитав:

— Як ти здогадався хто я?

— Тільки дуже сильна людина може стерпіти безліч страждань і залишити душу вірною добру.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>