Хвороба часу

Хвороба часу

Вівторок, 24 березня 2020 г.
Проглядів: 691
Підписатися на комментарі по RSS

У ліфті тхнуло хлоркою. Євген чхнув. Охоронник відразу глянув на нього підозріло.

‒ Ви хворий?

Євген замотав головою.

‒ Ні, просто алергія на гідрид хлору.

‒ То вже вибачте, але дезінфекція — то святе. Часи зараз такі. Самі розумієте.

Двері ліфта відчинилися і вони пройшли до лабораторії. У Євгена рябіло в очах, все приміщення було яскраво освітлене. Десятки електронних мікроскопів, перед якими поралися лаборанти у білих халатах, кілька кліток з піддослідними мишами. Все як личить гарному інституту. Охоронник провів Євгена до поважного лисого чоловіка, що сидів за білим столом з широким мультимедійним екраном.

‒ Євгене Петровичу, знайомтеся. Це — Казимир Вікторович Світлицький, голова нашого науково-дослідного інституту, ‒ посміхнувся охоронник. ‒ Казимире Вікторовичу, привів вам ще одного колегу.

‒ Імовірного колегу, ‒ виправив його Євген.

‒ Так, ніби у вас є вибір, ‒ Казимир Вікторович поглянув на нього з-над товстих окулярів. Окуляри мали щонайменше три діоптрії. Але щось у вигляді цього чоловіка переконувало, що краще не сперечатися.

Охоронник поплескав Євгена по плечу і пішов. Євген сів на стілець перед білим столом і неуважно оглянув лабораторію. Так. Гроші тут затіяні великі. І це у кризові часи...

‒ Євгене, на якому курсі ви навчаєтеся? ‒ спитав Казимир.

‒ Взагалі-то, я вже не навчаюся.

‒ Ви в аспірантурі чи...

‒ Я вже рік, як захистив докторську.

Казимир стукнув себе по чолу і провів долонею по лисій голові.

‒ Вибачте, Євгене... По вас і не скажеш.

‒ Так. Мені навіть пиво не продають без паспорта. Дарма. Я ж і не п’ю.

Голова інституту пильно на нього поглянув. Чорні джинси з потертими колінами. Синій светр з оленями. І гуглоокуляри, що єдині заважали обличчю Євгена здатися зовсім дитячим.

‒ Євгене... Євгене Петровичу, вибачаюся за нетактовне питання, але скільки вам років?

‒ Місяць назад було тридцять чотири.

‒ А зараз? Ой. Гаразд. Це виключно здоровий спосіб життя, чи ви маєте ще якісь секрети?

‒ Ще утримання від статевих стосунків, ‒ Євген поглянув вбік.

‒ Це в певному сенсі...

‒ Так. Це принципово. Хоч матуся постійно мені каже, щоб я знайшов собі жінку, замість того, щоб даремно займати її життєву площу.

Казимир Вікторович хруснув пальцями.

‒ Гаразд. Облишмо цей делікатний момент і перейдемо до справи. Євгене Петровичу, яка була тема вашої дисертації?

‒ Ем... “Нейрофізіологія відчуття часу в стресових ситуаціях”. Ми...

‒ Ви проводили якісь дослідження?

‒ Так. Наше дослідження проходило у кілька етапів. Спочатку ми працювали зі здоровими людьми і вивчали активність їхнього мозку у спокійному стані, а також під дією різних препаратів. Потім ми працювали із добровольцями у зоні бойових дій. І останній етап нашого дослідження проходив із залученням пацієнтів із порушенням деперсоналізації.

‒ Добре. Дякую. Тепер власне саме питання. Чи чули ви колись про “набуту хроноастенію”?

Запала тиша.

‒ Хроноастенія може бути не набутою? ‒ Євген скоса поглянув на Казимира Вікторовича.

‒ Може. Трапляються випадки вродженого порушення відчуття часу. Але це цілком безпечні прецеденти. Ми ж зараз говоримо про дещо... Інше.

‒ Про хворобу? ‒ Євген чхнув. На нього озирнулися з усього приміщення.

‒ Так. Про хворобу. Власне саме про “Синдром набутої хроноастенії”.

‒ Вперше чую про неї.

Казимир відкинувся на спинку крісла.

‒ А ви думаєте, що казка про Ріп ван Вінкля то просто казка? ‒ він посунувся ближче і оперся ліктями о стіл. ‒ Ні, друже, Ріп ван Вінкль — то перший задокументований хворий на вірус хроноастенії.

Ні з того, ні з чого, але Євгена став пропирати сміх.

‒ І це заразно?

Хтось із лаборантів чхнув. Все приміщення на нього озирнулося. Очільник лабораторії кашлянув і всі повернулися до справ. Казимир Вікторович відкинувся на спинці крісла і склав одне до одного кінчики пальців.

‒ Євгене Петровичу... Під час вашого дослідження... Ви не помічали нічого дивного?

‒ Чисто нейрофізіологічно під час хвороб відчуття часу нічим не відрізняється, ‒ швидко відповів Євген.

Казимир Вікторович витримав драматичну паузу.

‒ А якщо подумати?

У ту ж мить Євген хотів відразу повторити, те що вже сказав, але раптом чомусь замислився... Як він міг забути!

‒ Чисто нейрофізіологічно відчуття часу незмінне, бо це один і той самий альфа-ритм. Але відчуття колишнього часу — залежить від пам’яті. І мушу зізнатися, ми помітили, що навіть у здорових людей пам’ять стає більш короткою.

‒ Ви згадували це у своїй дисертації?

‒ Ні, ми визнали це зайвим.

Казимир Вікторович витримав ще одну драматичну паузу.

‒ Коротше, Євгене Петровичу... Погіршення пам’яті — це перший симптом набутої хроноастенії. І вся небезпечність цього захворювання полягає в тому, що інкубаційний період проходить непомітно. І інфіковані, самі того не помічаючи, відразу заражають всіх навколо.

‒ Які можуть бути масштаби епідемії?

‒ Ми вже впевнені, що заражено вже все населення України.

Євген зробив круглі очі.

‒ Як це?

‒ Перші забили на сполох психологи. Пересічний українець вже встиг стомитися від війни і навіть не помітити, що вона взагалі почалася.

‒ Це ж не смертельно... ‒ посміхнувся Євген.

‒ Смертельно. Наступна стадія хвороби — передчасне старіння. А далі хворий може хоч триста років провести у лісі, поки не настане ремісія.

Секунда. Друга. Євген нервово стис кулаки.

‒ Чим я можу тут допомогти? ‒ спитав він.

‒ Ви згодні з нами працювати?

‒ Так. Чим я можу бути корисний?

Казимир Вікторович покрутив у пальцях кулькову ручку.

‒ Завдання нашого інституту — знайти ліки від цієї хвороби.

‒ Але я нейрофізіолог, я не вірусолог.

‒ В будь-якому разі, ми збираємо найкращих фахівців з усіх часів.

‒ Ем... Усіх... Що ви маєте на увазі?

Голова інституту кивнув.

‒ Так. Ви правильно зрозуміли. З усіх.

‒ Схоже в мене занадто бурхлива фантазія, ‒ Євген поправив гуглоокуляри. ‒ Але ви кажете так ніби...

Посмішка Казимира була досить таємничою.

‒ Так, ‒ кивнув він. ‒ Про цю хворобу вголос заговорять тільки у три тисячі чотириста вісімнадцятому році. Коли порятунку вже не буде. Тому довелося вдатися до рішучих дій у цьому часі.

Тремтячими пальцями Євген дістав з джинсів хустку і протер гуглоокуляри.

‒ Казиміре Вікторовичу... Я людина серйозна і заклопотана. На ваші розіграші в мене зовсім часу...

‒ Час не має значення. Важливе тільки життя, ‒ Казимир дуже допитливо поглянув на Євгена.

Хлопчина озирнувся на стелю.

‒ Агов! Це кіно?

Голова інституту натис кнопку на мультимедійному екрані.

‒ Сергію, будь ласкавий. Запусти хронодрона у минуле до... Євгене як ваше прізвище?

‒ Збіженко.

‒ Так, Сергію, хронодрона у минуле Збіженка Євгена Петровича. Скажімо у дві тисячі перший рік.

Євген перехилився через стіл, щоб краще бачити мультимедійний екран. Він впізнав рідний квартал, де провів дитинство. Рідну школу. Школу, де він...

‒ Звідки ви знали?

‒ Що знали?

‒ Це ж той самий день!

Чоловік наче заворожений дивився на себе молодшого. Звісно брехнею буде сказати, що він зовсім не змінився. Але... Так. Він був той самий. Але щось у тому юнакові було зовсім юнацьке. Щось, що він вже втратив...

‒ Я зараз маю до підійти Іри!

‒ І як? Підійшли?

‒ Ні. Мені постійно здавалося, що за мною хтось стежить.

‒ Навколо в десятках метрах жодного живого створіння.

Євген дивився. Як вона знову йде повз. Як він там у тому минулому проклинає себе останніми словами. Але не здатний зрушити з місця.

‒ За мною стежили ми.

Він відвернувся від екрану. Хтось з лаборантів прокашлявся. На нього скоса погляну всі інші, але рішуче повернулися до справ.

‒ Окей. На що я підписався? ‒ на обличчі Євгена з’явилася награна посмішка.

Голова інституту піднявся з крісла.

‒ Ходімо до Сергія. Підготуємо вам робоче місце.

Вони пройшли у дальній кут приміщення і завернули у бічний коридор. Оминули двері зі стилізованим малюнком жінки, трикутник та коло. Оминули двері з перевернутим трикутником та колом. І зупинилися перед дверима, де був намальований стилізований робот. Казимир Вікторович тричі постукав.

‒ Казік, прохід дозволено, ‒ пролунав механічний голос з-за дверей.

Обличчя голови інституту могло змусити скиснути молоко. Він штовхнув білі двері та запросив Євгена пройти першим. У того мало не відвалилася щелепа. Він ніби потрапив у інший світ. Невеличке приміщення було заставлене стелажами з мотлохом. Тут були і старі монітори з кінескопами. І голографічні проектори, один з яких показував тривимірну мапу інституту. Сучасні системні блоки стояли врізнобій з четвертими пентіумами. А після самих стелажів стояла стійка з “Циско”, біля якої один навпроти одного втислися два столи. За одним з них за паяльною станцією сидів хлопець із такими самими окулярами як у Євгена.

‒ Сергію, це Євген, підготуй йому робоче місце. Можеш дати повний доступ, ‒ сказав Казимир.

‒ “А”? Чи “Бе”? ‒ спитав той.

‒ Можеш навіть “А”, він внизу підписав всі папери.

Сергій кивнув і продовжив паяти мікросхему. Голова інституту хлопнув Євгена по плечу і зник. Щойно він вийшов, технік облишив паяльник і простягнув руку для потискання.

‒ Сірий!

‒ Євгеній, ‒ відповів Євген.

Вони стуснули кулаками. Сергій засміявся.

‒ Ой! Вибач, Євгеній. Сказав би “Жека”. Тоді б ясно видно — своя людина. А то як...

Євген і сам посміхнуся.

‒ То це ти тут сисадмін? ‒ він ще раз оглянув стелаж.

Сергій замотав головою і знову повернувся до паяльної станції.

‒ Ні. Сисадмін у нас Ромчик. А я тут його раб. Так, Ромчику? ‒ він озирнувся назад.

‒ Поцілуй мій металевий зад, ‒ пролунав механічний голос.

У Євгена знову ледве втрималася щелепа. Він не відразу помітив, що за другим столом сидів робот. Його тіло було із тонких алюмінієвих трубок, тож видно його майже не було. Єдине, що його демаскувало, це червона підсвітка “очей” відеокамер на імпровізованій голові. Перед ним ним на моніторі мерехтіла гра “Дум”.

‒ Так! Володаре Всесвіту! Ми тут ще панівний вид! Тому хоч трохи поваги!

‒ Це тимчасово. Зараз я натренуюся і ми вас знищимо!

На моніторі спалахнув напис “Game ower!”. Робот схопився за голову і розвернувся на стільці.

‒ Що? ‒ спитав його механічний голос.

‒ Це ‒ Жека. Йому треба місце.

‒ І що?

‒ Це ж твоя компетенція.

‒ А чому я? ‒ механічний голос був так само байдужим.

Сергій відкинувся на стільці.

‒ Шановний “RM4K”. Будьте ласкаві, підготуйте цьому хлопцю місце!

Робот піднявся зі стільця і рушив вздовж стелажа витягуючи вверх спину. Сергій затулив рукою обличчя.

‒ Боже, ну, ніколи не можна з ним по хорошому.

‒ Так! Я все чую! ‒ пролунав згори механічний голос. Голова робота була на висоті трьох метрів.

Євген приклав долоню до рота і прошепотів Сергію на вухо.

‒ А якщо вони й справді нас знищать?

Технік тільки зареготав.

‒ Ти ж уже мав чути! Ми вимремо через хроновірус. Різниці ніякої.

‒ А якщо Казимир знайде ліки?

‒ Тільки якщо ти йому допоможеш.

Робот втягнув спину і повернувся зі старим ноутбуком.

‒ Ходімо за мною, мерзенна людська комашко, ‒ пролунав його механічний голос.

І рушив в бік дверей.

‒ Як ти його терпиш? ‒ спитав Євген у Сергія.

‒ А мені по барабану. То тільки Казік казиться, ‒ усміхнувся технік.

‒ Не зволікай, комашко, ваше життя коротке, ‒ робот розвернув на сто вісімдесят градусів голову.

Євген пішов за ним. Робот провів його у ще одну залу, вздовж стін якої стояло безліч книжкових шаф, а весь простір займали столи з комп’ютерами. Жоден з присутніх на них не озирнувся. Ромчик пройшов до вільного місця та акуратно поклав ноутбук на стіл. А тоді поманив Євгена залізним пальцем.

‒ Значить так, мазафака, ‒ пролунав його механічний голос. ‒ Його звуть Коля. Він мій брат. Будеш ображати мого брата — будеш мати справу зі мною!

‒ Добре, добре, добре! ‒ закивав головою Євген.

‒ Ні. Ти не зрозумів. Хоч раз стукнеш мого брата по клаві — віддавлю пальці. А якщо вдариш кулаком у екран... Взагалі розквашу твою біологічну мармизу, мазафака.

Євген підняв долоні.

‒ Окей! Нема питань!

Робот кивнув і його “очі” змінили колір на синій.

‒ Сідай, комашко.

Тричі Євгена можна було не прохати. Білий пластиковий стілець хоч і виглядав досить просто, але все ж виявився досить зручним. Хлопець обережно відкрив лептоп. Прискіпливо його оглянув. На клавіатурі били майже стерті клавіші. А тачпад мав вигляд, ніби його терли наждачним папером.

‒ А можна щось новіше? ‒ спитав Євген у Ромчика.

‒ Знайдеш ліки, піджену тобі хоч квантовий кластер з тридцятого сторіччя, ‒ байдуже відповів робот. ‒ Не ображай мого брата. Він хороший.

І пішов. Євген зітхнув і ще раз оглянув лептоп. На ньому не було кнопки увімкнення. Зате було щось, схоже на сканер для відбитків пальців. Хлопець притис мізинця.

‒ Збіженко Євген Петрович, радий вітати, ‒ весело пролунало з лептопа.

‒ Привіт, Колю, ‒ усміхнувся Євген.

‒ І вам не хворіти, ‒ відповів лептоп.

Його екран засяяв робочим простором “Юніті”.

‒ З чого почнемо?

‒ Початкові відомості про хроновірус, ‒ Євген відклав гуглоокуляри і заглибився у читання.

 

Функція часу неперервна у просторі. І якщо ви не розумієте, як простір може існувати окремо від часу, вам нічого робити у науці. Це так само просто як…

‒ Гей! Сонько!

Євген прокинувся від того, що хтось сильно тряс його за руку. Зала була вже темна.

‒ Що! Де! Ой! ‒ він підняв голову від долонь.

‒ Я думав вже зачиняти цей простір.

‒ Тобто?

Хлопець глянув на фітнес-браслет. О пів на дванадцяту. І не вір тепер у хворобу часу. Він допитливо глянув на того, хто його розбудив. Йому знадобилося десь секунда, щоб второпати, що перед ним панк із зеленим ірокезом.

‒ Ти охоронник?

‒ Ні, ‒ усміхнувся панк.

‒ Чи прибиральник?

‒ Прибирають тільки Ромчикові сестри. Я тут адміністратор часопростору.

Євген замовк на півслові. Як розмовляти з такою поважною особою? Але панк ляснув його у груди.

‒ Облиш, неандертальцю, у нас у тридцятому сторіччі всі так ходять.

‒ Всі?

‒ Кожен по своєму. Треба ж якось вирізнятися. А то ми всі однакові.

‒ Ем… Однакові?

‒ У наш час в живих лишилися тільки клони. А ми всі з однієї пробірки зроблені.

Тільки тут Євген зрозумів, що панк чимось нагадує йому Казимира. Той самий овал лиця і той самий погляд.... Євген ще раз глянув на браслет.

‒ Вибачаюся, як тебе звуть?

‒ Мій номер тобі нічого не скаже, ‒ усміхнувся панк. ‒ Але можеш звати мене Тридцять Шостим..

‒ Тридцять Шостий… Дуже приємно. Я — Євгеній.

‒ Ага. А ти у нас хто, Євгеній?

‒ Я — нейрофізіолог.

Тридцять Шостий присвиснув.

‒ Он як… Мені тут якраз нейрофізіолог треба буде. Ходімо зі мною, ‒ панк смикнув його за рукав.

Євген поглянув на екран лептопа. Коля підкліпнув йому великим смайликом і вимкнувся. Хлопець підхопився зі стільця і пішов за адміністратором часопростору. Вони пройшли у той самий ліфт. Запах хлорки був незмінним. Євген ледве стримувався, щоб не чхнути.

‒ Я ж нічого не знаю про вірус.

‒ Ти ж читав про нього цілий день.

‒ Так. Читав, ‒ кивнув Євген. ‒ Але чим більше читав, тим більше заплутувався.

‒ Що тобі не зрозуміло?

‒ Мені здалося, що вірус подорожує у часі.

‒ Це так і є.

‒ Але як це можливо?

‒ В часі подорожує не сам вірус, а його носій. Саме тому ми не в змозі досі зловити сам збудник хвороби.

‒ Але як можливі подорожі в часі!

Панк усміхнувся.

‒ Елементарно. Простір існує окремо від часу. Між іншим, ми майже приїхали.

Тільки тут Євген звернув увагу на індикатор поверху. Три тисячі п’ятнадцять. Чи це не поверх? Двері розійшлися і до ліфту зайшли середньовічні лицарі у повному спорядженні.

‒ Малий, тобі в майбутнє? ‒ пробасив лицар.

‒ Ні, він з нами, він нейрофізіолог, ‒ відказав адміністратор часопростору.

Лицар кивнув і його товариші зайняли весь вільний простір. Дивлячись на них Євген намагався пригадати останні відвідини музею середньовіччя.

‒ А з якого вони сторіччя? ‒ спитав він у Тридцять Шостого.

‒ З тридцятого, ‒ відповів той. І відразу додав. ‒ Просто там куди ми вирушаємо треба виглядати відповідно.

Один з воїнів порився у сумці.

‒ На, хоч балахон вдінь, а то спалять як єретика.

Євген аби-як натягнув плащ і максимально напнув каптура, щоб не видно було гуглоокулярів. Індикатор поверху стрімко відраховував у бік зменшення. І зупинився на відмітці тисяча п’ятсот шістдесят шість. Двері розійшлися і всі вийшли в чисте поле. Адміністратор часопростору помахав їм і натис кнопку. Двері зникли разом з ним та ліфтом. Євген роззирнувся навколо і пішов вслід за лицарями. Дорога серед поля вивела їх до замку. З воріт якраз виїздив катафалк запряжений старою шкапою.

‒ Збудником може бути чума? ‒ спита Євген.

‒ Ні, ‒ відповів лицар. ‒ Просто хворі на час гасають де трапиться і різної зарази начіпляють.

Вони пройшли у двір. Палладін простягнув голові стражників грамоту з восковою печаткою. Далі Євген напнув каптура і слід-у-слід йшов за воїнами. Аж поки вони не пройшли у темний коридор і не зупинилися перед важкими дубовими дверима. Палладін тричі постукав.

‒ Хто?

‒ Інквізиція!

Тиша тривала більше десяти секунд.

‒ Тридцять Третій, а що як втече?

‒ Облиш, Двадцять Шостий. У нього ремісія. Він застряг у цьому часі.

У дверях клацнув замок. Лицарі одразу штовхнули двері і увірвалися до спальні. Схопили старенького з довгою бородою і повалили його на ліжко. Притисли подушкою, щоб не було чути криків.

‒ Ніхто не очікує інквізицію, ‒ посміхнувся Тридцять Третій.

Ті лицарі, що не тримали бранця, почали розпаковувати обладнання.

‒ Значить так, хлопці, простір лише один і другого шансу у нас не буде, ‒ палладін повернувся до Євгена. ‒ Як тебе звуть?

‒ Євгеній.

‒ Значить так, Євгеній, ти маєш вказати нам місце, де взяти біопсію. Адмін казав, ти нейрофізіолог. Почнімо.

На голову старого натягнули електроди. Перед Євгеном розгорнули голографічну тривимірну модель його мозку. Він кілька секунд дивився на примарне зображення і не міг зрозуміти, що далі робити. Його почала охоплювати паніка.

‒ Швидше! У нього зараз буде напад!

Євген гарячково став оглядати мозок.

‒ Швидше! Зараз втече із часу!

Мозком старого на триде-моделі почали ходити метастази розрядів. Євген згадав, щось таке він бачив у хлопців під Волновахою.

‒ Ось тут! ‒ вказав на ділянку у правій півкулі. З неї наче навіжені ходили блискавки.

Тридцять Третій кивнув. Механічний маніпулятор розрізав на голові старого скальп і зробив трепанацію. На голограмі велика голка пройшла якраз у вказану Євгеном ділянку. Хлопець не втримався і поглянув як голка вийшла з голови старого і застигла над подушкою. Бідолаху мало не знудило. Добре, що не було чим. З самого ранку макової роси в роті. Він ледве втримався за одного з лицарів. Вони якраз згортали обладнання.

‒ Гоу-гоу, загін! Тут вже нічого робити.

Євген ще раз поглянув на голограму. Жодної активності. Мозок мертвий. Не втримався і поглянув на старого, чимось його обличчя було йому знайоме.

‒ Ми не можемо його так лишити! ‒ раптом сказав він.

Обличчя лицарів не було видно за шоломами. Але вони застигли.

‒ Я давав клятву Гіппократа, ‒ трохи невпевнено прошепотів Євген.

Але в наступну секунду обличчя старого посіріло і стало нагадувати мумію, ніби тіло лежало кілька років.

‒ Добраніч, пане Мішель, причину смерті запишемо як ускладнення після подагри, ‒ віддав честь Тридцять Третій.

Палладін та решта воїнів вийшли в темний коридор. Євген пішов за ними. Його хитало. Він раз у раз чіплявся кросівками за подол балахона. Щоб втримати свідомість, бідолаха намагався частіше дихати. Але тільки ще більше паморочився через запахи середньовіччя.

В чистому полі стало трохи легше. Ліфт чекав їх на тому самому місці. Його двері розійшлися відкриваючи серед порожнечі прохід до кабіни. Тридцять Шостий чекав їх там. Всередині так само разило хлоркою.

‒ Давайте, герої, всі на карантин, ‒ посміхнувся панк.

Двері зачинилися. Лицарі з радістю позбулися обладунків. Обличчя без шоломів були абсолютно однакові. Статура також. Євгенові було ніяково, але він роздягся також, лишивши тільки гуглоокуляри.

 

Час на карантині минав якось довго. Але вже два тижні потому Євгенові здавалося, що він пролетів як за секунду. Режим був дуже суворий. Лише яскрава біла кімната з панорамним вікном, та жодних розваг. Лише лежи та дивися у стелю. А ще кімнаті стояв запах хлорки. Але до нього Євген швидко звик.

На третій тиждень прийшла робот-медсестра і сказала, що панові Збіженку можна повертатися до роботи. Йому лишили чистий одяг, які носили всі лаборанти. Євген перевдягся, начепив гуглоокуляри і вирішив прогулятися інститутом. Виявилося, що крім читальної зали, тут є ще буфет-їдальня та спортзал. Ніхто з присутніх не звертав на нього уваги. Євген гарно снідав ще на карантині, а тому пройшов до читальної зали. Підійшов до свого місця і сів за стілець. Відкрив лептоп і приклав мізинця до сканера. Коля привітав його як завжди радісно.

‒ Привіт, мандрівниче! З чого почнемо?

‒ Повідом мені результати… ‒ почав Євген, але раптом хтось ляснув його по плечу. Євген озирнувся і побачив Тридцять Шостого.

Адміністратор часопростору склав пальці “козою” і посміхнувся.

‒ Тебе хоче бачити Казимир.

Євген пройшов за ним у першу залу, де всі копошилися довкола мікроскопів. Людей сьогодні було значно більше і всі жваво перешіптувалися. Казимир Вікторович потис Євгену руку і урочисто промовив.

‒ Ваша місія була успішною. Завдяки тобі ми нарешті отримали перший штамп збудника хвороби і тепер маємо всі шанси знайти ліки. То ж від всього людства виголошую тобі особисту…

Хтось ляснув Євгена по плечу. Бідолаха озирнувся і побачив Тридцять Шостого. Адміністратор часопростору посміхнувся і склав пальці “козою”.

‒ Тебе хоче бачити Казимир.

Євген розвернувся і поглянув в екран лептопа. Розвернувся знову і оглянув читальну залу. І знову поглянув на екран комп’ютера.

‒ Ти був до мене добрим, ‒ промовив Коля. ‒ Тому краще тікай…

Тридцять Шостий позіхнув.

‒ Тебе довго чекати?

І поглянув на порожнє місце. Вченого нейрофізіолога видно ніде не було. Тридцять Шостий мало не вирвав пасмо волосся зі свого ірокезу.

‒ Матінко рідна! Та він не здав ті кляті окуляри! От я ідіот!

І в розпачі поглянув на гуглоскельця, що лишилися поруч з лептопом. Екран Колі сяяв самовдоволеним смайликом.

‒ Дезінфекцію! Швидко! ‒ махнув Тридцять Шостий роботу-прибиральниці.

 

Черга тягнулися на кілька кілометрів. Хлопець став за поважною жіночкою у рожевому беретику.

‒ Вибачаюся, а куди черга?

‒ За ковбасою.

‒ А по чим ковбаса?

‒ По два двадцять.

Хлопець кивнув і відвернувся дивлячись аби куди. До черги підійшли ще два чоловіки.

‒ Привіт, малий. Ти крайній?

Той кивнув. Чоловіки зраділи і закурили.

‒ Сань, а звідки ти знаєш, що ковбаса ще є? ‒ спитав один в іншого.

‒ Черга є ‒ значить є.

Хлопець на них поглянув і торкнув у бік жіночку в береті.

‒ Не підкажете… А ковбаса дійсно є?

‒ Молодий чоловіче, в Радянському Союзі завжди все є!

‒ А ми у союзі?

‒ Товаришу, як вас звати?

‒ Євгеній, ‒ відповів хлопець.

Жінка стисла губи.

‒ Женя, ви з якого сторіччя?

‒ А ви з якого?

‒ З двадцять другого.

Хлопець озирнувся на двох чоловіків. Вони якраз щось дивилися у смартфоні.

‒ А як вам взагалі не соромно ходити сюди за ковбасою! ‒ голосно промовив Євгеній. ‒ Ви ж об’їдаєте цей голодний час! У вас же купа продуктів у супермаркеті!

У жінки затремтіли губи.

‒ Товариш Євгеній! Саме такі люди як ви — розвалили Радянський Союз!

Черга поглянула на парубка вовком. От-от хтось вибухне. Але раптом прибігла жіночка з дитиною.

‒ Славік, стій тут. А я зараз займу за маслом.

‒ Мамо! А може краще в супермаркет?

‒ Годі! У Радянському Союзі — все найкраще!

І побігла. Євгеній поглянув у небо. Йому знову було зле. Але в такі миті час проминає швидше. Він і не зчувся, як вже був біля прилавку. Простягнув пожмакану гривню.

‒ Мені ковбаси! На всі!

Продавчиня байдуже відірвала клапоть паперу і щось на ньому написала.

‒ Тримайте! Черга в касу — отам!

І вказала на натовп людей біля порожнього прилавку. Євгеній закотив очі. Далі чекати вже не сила!

 

Повз нього вирував час. Час наче ріка, що вийшла з берегів і зносила все на своєму шляху. Гинули імперії. Висихали моря. Обезлюднювали міста. Але його тіло наче існувало окремо від часу. Один крок — ти серед динозаврів. Ще один крок — гримлять постріли.

‒ Змій! Готуй кулемет! Сепари пруть!

І здалека чується крик: “Ура! За родіну! За Сталіна! Бей фашистов! Враг не пройдет!” А вперед несуться танки “Тигри”. Але ще крок… Ще крок і замість окопів навколо бойові роботи. Спалахують плазмові розряди. Але роботи швидко іржавіють. І ось у чистому полі гуркотять двигуни ракет. В небо вирушають величні шатли. Погляд Євгена планує вгору разом із ними. І ось він бачить, що все людство тікає із Землі. Але чому! Він же допоміг знайти ліки!

Хлопець побіг вперед. Сяйво космодрому було йому наче дороговказ. Шатл вбирав у себе дим і летів задом вниз. Ось він втягнув у себе останній вогонь і застиг на стартовому майданчику. Євген зупинився перед блокпостом, перед яким стояли піхотинці у броньованих екзоскелетах.

‒ Спокійно. Цей ніби не заражений, ‒ махнув рукою піхотинець.

‒ Я хворий, ‒ заперечив Євген.

Піхотинці наготували зброю. З сопел їхніх вогнеметів виринув вогонь. Але сунув він так повільно, що Євген встиг зробити кілька кроків назад і впасти. Вогонь застиг. Євген підхопився і побіг назад. І біг так швидко, як тільки міг. Євген міг бігти цілу вічність. Але його став охоплювати жар. Ще трохи… Ще трохи він впав знесилений. Все тіло пашіло наче в пеклі. Ще й сонце пригрівало до памороки. А час знову забирав його у свої володіння...

 

Якщо ви скажете, що час — це крапка, ви будете праві. Якщо ви скажете, що весь простір — це крапка, ви також будете праві. Але якщо ви скажете, що крапка нескінченна — ви будете помилятися. Бо і час, і простір це лише обмеження нашої уяви, що намагається зрозуміти світ таким, яким ми його бачимо зважаючи на початковий поштовх нашого народження. А імпульс цього поштовху був нам наданий лише в певному напрямку. І саме тому ми сприймаємо час однаково. Але якби нас при народженні штовхнули в інший бік...

‒ Матусю! Народи мене назад! ‒ простогнав Євген.

Він підвів очі. Навколо була сіра пустеля. Така сама як та, що він бачив, коли возив матір до Єгипту. Сонце стирчало у самому зеніті. І не виказувало наміру вирушати у жодний бік. Хлопець гарячково озирав пустелю. Куди йти — не зрозуміло. І він пішов вперед.

Чим далі він йшов, тим значніше йому здавалося, що щось гупає його по голові. Врешті він оминув високу дюну і побачив каменярню. Сотня напівголих худющих людей завзято гамселила скелю мідними заступами, що аж у вухах дзвеніло. У цьому мурашнику Євген не відразу помітив високого сивого чоловіка, що в’язав вузли на довгій мотузці. Після дюжини вузлів він склав мотузку трикутником і перевірив, чи прямий кут у величезної обтесаної кам’яної брили. Лише коли всі вісім кутів його вдовольнили він махнув робітникам і ті покотили брилу мотузками по дерев’яних колодах. Раптом його погляд зустрівся з поглядом Євгена. Хлопець відразу сахнувся за дюну. Але було вже пізно. За ним побігли наглядачі. Бідолаха встиг пробігти всього десять кроків і вони його наздогнали.

‒ Каха Ра? ‒ спитав старий у білих одежах, коли наглядачі привели до нього Євгена.

‒ Я не розумію, ‒ відповів хлопець і захитав головою.

Старий смикнув свою довгу сиву бороду.

‒ Знову турист з України, ‒ зітхнув він. ‒ Зараз дамо тобі знаряддя, будеш довбати скелю.

‒ Я не буду.

‒ Подумай, ти збудуєш величезну піраміду якою через три тисячі років будуть захоплюватися у твоєму часі твої нащадки!

‒ Я не раб. Я вільна людина.

‒ Тут також з усіх часів зібралися вільні люди.

‒ Я хворий на час. Ви не зможете мене втримати.

Старий усміхнувся.

‒ Хворі не ті, хто подорожують в часі. Хворі ті хто в ньому застрягли і не лишають сліду.

Наглядач передав хлопцю заступ.

‒ Тримай. Простір лише один.

Євген взяв знаряддя і пішов до скелі.

‒ Саха Ра! ‒ привітали його решта робітників.

 

Ірина провела пальцями по поверхні підземелля.

‒ Це ж скільки праці треба, щоб побудувати таку велетенську споруду!

‒ Дуже багато, ‒ усміхнувся Іхпрір. Його обличчя майже не було видно у сяйві власного ліхтарика, який він тримав, щоб Іринці було краще видно стародавній живопис. Він взяв дівчину за руку і потягнув далі у глиб катакомб. Хлопець хоч був із місцевих, але знав українську досконало. Куди там самим українцям! Іринка зупинилася перед великим мальописом бога сонця Ра із головою сокола, та жуком скарабеєм, що котив сонце по небу. Дівчина присвітила власним ліхтариком до ієрогліфів.

‒ Цікаво, що тут написано...

‒ Іхпрір мраі Іра вагас анаксун, ‒ без запинки протараторив єгиптянин.

‒ А що це значить? ‒ спитала Іринка.

Той підійшов ближче і підняв ліхтарик щоб краще видно.

‒ Дивися. Перо — це “і”. Око — це “ра”. Плуг, око та ноші — це “кохання”. Іхпрір — це скарабей. Скарабей — це жук. Жук — це “Жека”. А Жека...

Вона пильніше поглянула на смуглу шкіру єгиптянина.

‒ Знаєш ти нагадуєш одного мого знайомого...

‒ І хто це був?

‒ Це було моє перше кохання. Але він так і не наважився підійти.

‒ Знаю. Я йшов до цього жарту три тисячу років.

Вони поцілувалися. І час перестав для них існувати. Бо для тих, хто любить — його не існує.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>