Відновлюємо серію коротких інтерв'ю з українським письменством.
Тетяна Адаменко народилася і живе в місті Дніпрі, працює лікаркою лабораторної діагностики. Художниця-аматорка (її плакат “Дякую ППО” широко розійшовся соцмережами), переможниця конкурсу фентезі-поезії фестивалю Аль Мор. Брала участь у збірці “Вишиті світи”, першій збірці сучасної української фантастики й фентезі, що була перекладена і видана друком у США у 2023 році. В цьому році має вийти її дебютна книга, вікторіанське фентезі про мистецтво як магію і віднайдення жінкою свого голосу в мистецтві. Авторка працювала над книгою чотири роки.
Ти художниця, ілюстраторка, авторка. Але що було першим у твоєму творчому житті: текст чи ілюстрації?
Першим точно був текст, ще з дитинства. Я завжди була запеклою читачкою. Якось у книжковому магазині я отримала запрошення відвідати літературну майстерню. Прийшла — мені сподобалося. Спочатку думала, що буду лише читати тексти інших, а потім потроху піддалася впливу і почала писати сама. До малювання я прийшла в декреті, коли довелося відмовитися від письменства через брак часу. Тож я знайшла гобі, якому можна було приділяти п’ятнадцять хвилин то тут, то там, безболісно кидати і повертатися. В Дніпрі була дуже активна група скетчерок, і вони мене надихнули.
Ти ведеш своєрідний творчий щоденник у соцмережах. Чи є в майбутній книжці щось, що виросло саме звідти?
Так, воно все переплетено! Наприклад, якось я натрапила на комічну фігурку: вікторіанська кераміка, оголений юнак, прив’язаний до зебри, зебра кудись його нестримно несе. А підписано “Мазепа на коні”! І я дізналася, що завдяки поемі Байрона “Мазепа” наш гетьман увійшов в історію західного мистецтва отаким чином. Була навіть циркова іпподрама 1860-х років “Мазепа”, головна фішка — в ролі Мазепи виступає красива напівоголена жінка. Я зробила серію постів про голого Мазепу на коні, а потім одній з моїх героїнь подарувала камею “Мазепа серед вовків”. Бо я саме таку камею відшукала, якщо не помиляюся, в каталозі Лондонського ярмарку.
Розкажи про проєкт #обличчя_вулиць. Якщо обличчя міста можна побачити через людей і вулиці, то чи буде щось схоже у твоїй книжці?
Мій проєкт присвячений людям, на честь яких перейменували вулиці Дніпра. Я малюю портрети, а потім публікую в соцмережах з добіркою цікавих фактів про моїх героїв і героїнь. Люди, особливо старшого віку, почуваються розгубленими серед масиву перейменувань, і мені хотілося якось ненав’язливо показати, що у нас, дніпрян, не забирають нічого цінного, навпаки, повертають давно втрачене. Через обличчя це робити краще за все. Обличчя викликають симпатію, біографічні факти її закріплюють. Принаймні ідея така. А почалося все з оповідання Ірини Пасько в “Легендарії міських див”. Там був епізод, коли герої гуглять, хто всі ті люди, на честь яких перейменовані вулиці, і це виявляється несподівано цікаво.
В цій книжці облич вулиць не буде, але в наступній, я сподіваюся, будуть. В моєму дебюті я віддала шану давній любові до англійської літератури, до Джейн Остін, сестер Бронте, Джорджа Мередіта, Генрі Філдінґа, Текерея, а в другій книзі хочу повернутися до сучасного українського міста і мистецтва.
Ти надихаєшся народними майстрами. Чи є у твоїх текстах «наївна» чесність, яку ти цінуєш в живописі?
Я занадто надивлена і начитана для дитячої щирості сприйняття, на жаль. Але у моїй книзі магія вимагає від митця не лише технічної майстерності, а й щирості.
Поговоримо про Дніпро. Чи є відчуття, що місто недостатньо вшановує своїх митців? І чи є шляхи, щоб це змінити?
Я б не сказала, що Дніпро недостатньо вшановує своїх митців, скоріше Дніпро не сприймає себе як мистецьке місто, і ось це вже несправедливо. Будь-яке місто — це десять міст, а не одне, і серед цих облич, звісно, що є і мистецьке, але воно якось дробиться у суспільній свідомості і не усвідомлюється як цілісне явище. Наприклад, якщо прицільно про фентезі казати, є чудові ілюстрації Олексія Ліпатова. Він з Дніпра, закінчив Придніпровську будівельну академію, тому в нього завжди така класна архітектура на малюнках. Я сподіваюся, що в нього багато виставок попереду і, напевно, іншого шляху, ніж показувати і розказувати, немає. Інше питання, чи готові тебе слухати. Мені здається, що це повільно змінюється на краще.
Як змінилися теми і мова після 2022 року? Чи ця книжка могла б вийти до повномасштабного вторгнення?
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я з особливою гостротою усвідомила, що хочу написати книгу. Навіть не так — мені треба написати книгу! На той момент вже існував синопсис, який ми розробляли разом з Іриною Пасько, але ми не квапилися з тим, щоб прямо сісти й почати інтенсивно працювати над романом. А повномасштабне вторгнення змусило мене усвідомити, що це велика потреба, і якщо не зараз, то коли? В Іри виходила друком її перша поетична збірка, тож скоро я опинилася зі своєю героїнею Шарлоттою сам на сам… зітхнула і почала читати добірку “Ілюстрованих лондонських новин” за період з 1841 до 1848 року. Мені треба було скласти повнокровне уявлення про ті часи, щоб Шарлотта ступала сюжетом впевнено.
Блог, ілюстрації, мистецькі проєкти. Ти вже публічна людина. Але чи відчувається книжка як щось інше, як новий етап?
Так, книжка абсолютно точно відчувається як новий етап! Чоловік сміється над моїм “множинним синдромом самозванки”. Мені вже чимало так рочків, але я не почуваюся достатньо впевнено ні як художниця, ні тим більше як письменниця. І навіть коли книга вийде і я зможу потримати її в руках як фізичний об’єкт, боюся, цього для мене буде недостатньо. Книга не може існувати як така без читачок. Ось якщо хоча б одна людина, крім моїх любих подруг, скаже, що вона прочитала “Шарлотту” (це робоча назва), що книга її розважила, що вона відпочила за читанням, що моя героїня їй відгукнулася, тоді я піду і зроблю собі татуювання.
Ти береш участь у літературних клубах чи групах? Розкажи про це.
Мені дуже пощастило потрапити в літературну майстерню “Демосфера” саме тоді, коли мені це принесло найбільше користі. Мене підтримували, поки я писала абсолютно безпомічні тексти, а критикувати почали, коли я, по-перше, стала писати щось цікаве, а по-друге, могла витримати критику, бо я розуміла, що це дружня критика. Двадцять років пройшло — я й досі тут. Мої вчителі стали моїми друзями.
І насамкінець: коли очікувати фантастичну книжку? 
Сподіваюся, восени! Зараз вона на етапі редактури і вибору ілюстраторки для обкладинки. Я запропонувала кандидатуру моєї улюбленої художниці. Мені здається, її стиль дуже перегукується зі стилем книжки: вона так само любить прерафаелітів, як і я. Книжка в руках видавництва — і я знаю, що вони зроблять класно, тому що перед тим, як стати їхньою авторкою, я роками купувала їхні книги (та й зараз продовжую). Тож я їм повністю довіряю і чекаю.
І ще я купила собі на Шафі чудовий оксамитовий берет з пір’ячком і сподіваюся вдягти його на презентацію.
