Історія одного героя (дискваліфіковано, автор не проголосував)

Історія одного героя (дискваліфіковано, автор не проголосував)

Середа, 8 жовтня 2014 г.
Проглядів: 1783
Підписатися на комментарі по RSS

Усе почалося ще з ночі, коли в кошмарах за мною гналися трійка безликих  примар. Я прокинувся, розплющив очі і мені захотілося заплющити їх знову – на моїй постелі сиділи гості з нічного жаху. Ні, це не були потвори, у яких руки по лікоть в крові, або інопланетяни «з зеленки», чи монстри-мутанти, яких так любить оспівувати Коламбія Пікчерз. Нічого подібного! Моїми візитерами були три темні тіні, але вони спромоглися налякати мене так, що аж подих перехоплювало.

Та вже за мить відчуття страху втекло, його прогнало щасливе та логічне припущення: «Я, мабуть, ще сплю». І аби переконатися, що це таки справді сон - щосили затиснув язика між зубами. В мить ротова порожнина наповнилась кров’ю та болем.  Серце моє затріпотіло, як листок від подиху осіннього вітру – те, що я в реальності було беззаперечним, як аксіома.

Паніка та жах охопили мене. З відчаю захотілось розплакатися. «Спокійно, у людей час від часу бувають галюцинації. Це дається в знаки перевтома. Не потрібно панікувати» - намагався самозаспокоїтись, хоча виходило поганенько.

- Хто ви? – нарешті наважився на запитання.

- Ми Хранителі Часу, - в унісон відповіли безликі тіні.

Така відповідь внесла значну дещицю оптимізму в мій настрій. Хранителів Часу я зустрічав на сторінках підручника з парапсихології, і добре знав, що ці істоти не є лихі та не можуть заподіяти шкоди. Вони покликані, аби змінювати долі людей на краще – тай то лише за згодою самих людей.

- І що ви тут робите?

- Прийшли за тобою, - знову хором відповіли Хранителі.

- Послухайте, у мене скоро сесія, а я ще навіть не зазирав до підручників. Я був би вам вельми вдячний, якби ви  лишили мене самого.

-  Ти повинен виконати місію, - тоном, що не передбачає заперечень, сказали примари.

- Яку ще таку місію?

- Ти маєш врятувати Рим від зруйнування варварами.

І тут я приснув від сміху. Мій пупець барабанив оду дорогому настрою, що раптово накотився на мене.

Врятувати? Я навіть яєчню від згорання не можу врятувати. Я - провальний тріумфатор. І взагалі, з чого це мені спасати Рим, я ж не корінний мешканець, а переселенець, якого місцеві жителі зі зневагою називають «циганом».

- Чому саме я? Вам краще пошукати супермена. Я чув: він якраз зараз вільний.

- Хіба не ти хотів стати героєм? – сказала одна з примар і у тембрі її голосу дзвеніла посмішка.

Ці істоти вміють проникати у найвіддаленіші закамарки мозку людини – не інакше.  Коли я був ще малим пуцьвірінком і слухав казки про Котигорошка та богатирів - то присягався собі, що стану таким же як вони сильним, добрим та творитиму великі справи. Та в школі я поховав свою мрію в могилу. Там я був боксерською грушею для самоствердження сильніших. Мене били так часто, що вбили мені в голову те, що я безхребетний невдаха. І я повірив їм, своїм кривдникам, і раз у раз доводив усьому світу і самому собі, що я  на ніщо не здатний.

Але то все було давно – водою стекло, тепер мені вже не потрібен був героїзм, мене б набагато щасливішим зробили слава, гроші та легковажні дівчата, сотні легковажних дівчат.

- Нікуди я не піду! – рішуче відрізав я.

Одна з примар піднялася з ліжка, спритно, наче кішка, пройшлась по кімнаті, вхопила канарейку, яка досі вправлялася в співочій майстерності, і приставивши їй до горла  ножа, сказала:

- Якщо не підеш з нами, ми переріжмо горло цій жар-птиці, а далі тебе чекатиме така ж участь.

Страх, який досі ніжно лоскотав нерви та додавав здорового адреналіну,  примножився у десятки разів і  холодив кров у жилах. І як тепер довіряти науці, яка визначає Хранителів Часу, як миролюбні надприродні створіння?

- Гаразд, гаразд, переконали! Чекайте тільки переодягнуся! – сказав я, а сам уже розробляв план втечі.

Вдягнув джинси і раптом побачив, що примари щезли, неначе в повітрі розчинилися, ніби не було їх ніколи, тільки спогад по них залишився. Але не встиг я навіть зрадіти цьому факту, як земля під мною почала кружляти вихором і я провалився у якусь безодню.

***

Підвівся, обтріпав пил з колін, і почав роззиратися навсібіч: низькі кам’яниці вітали мене ворожою похмурістю, вітер ворушив пісок на бездоріжжі.

Та десь з далини вчувалися звуки – схожі на стук копит. Шум швидко наближався, і уже вчувався зовсім поруч. І тут я побачив Дракона! Жартую! Купилися? Не було ніякого дракона – лише юрба людей, що біг до мене. Люди були одягненні дуже своєрідно – у шматки тканин. Обличчя людей пашіли жаром збудження – збентежені та піднесенні водночас.

- Це він, це він, - почувся жіночий крик. Я поверну голову і ахнув від подиву. Такої чудасії я не бачив навіть в кіно, а що б вживу – то взагалі й очам не вірилось. Від несподіванки я закляк, не в силах відірвати свою увагу від власниці голосу.

Переді мною явилась істота з  фігурою жінки та гігантською котячою мордою. Людське тіло було обмотане в довгу білу тканину і оперезана яскравою стрічкою, що спадала додолу. На грудях цієї істоти переливалася намисто блискучого дорогоцінного каміння.

Жінка-кішка, гордо задерла голову, граційно крокувала в моєму керунку, але якийсь товстенький дядько в мантії, як у монаха, зупинив її на півдороги і почав шепотіти щось в заросле котяче вухо. Від природи я мав тонкий музичний слух, тому вловив дещо:

- Жрице, ти впевнена, що це саме він. Цей прища – здоровань кивнув у мій бік, - навіть кухля води не зможе підняти, не те що здолати варварів.

Жінка зашипіла так,  як коти шиплять на свої споконвічних ворогів – собак. А далі заговорила людською мовою.

- Як ти смієш сумніватися у правдивості моїх слів? Я бачила його у видіннях так само ясно, як бачу зараз перед собою.

Кремезний чоловік знітися і відступився, а жриця підійшла до мене, впала навколішки, і почала терти рудошерсту голову об мої хатні капці. Такий ритуал тривав кілька секунд, далі вона підвелася і промовила:

- Пелайо, ти прийшов з майбутнього, аби повернути колесо історії в інший бік. Ти очолиш наше військо. І якщо ти вибореш для нас перемогу, - жриця зробила пауза, а далі з пафосом, який притаманний лише акторам у театрі, продовжила, - я народжу тобі сина!

Останні слова мали ефект бомби для юрби, бо вона вражено ахнула. Це тільки додало мені роздратування. З’явилось неприємне відчуття, що зі мною грають у якусь гру, правил якої не повідомили.

- Не треба мені ніякого сина.

Народні маси знову ахнули, але вже цього разу від розчарування та невдоволення. А жриця по-котячому верескнула (так, наче її кип’ятком ошпарили) і розчинилась у натовпі. Та вже за хвильку на її місці стояла дівчина – молоденька та дуже гарна. Жестом вона розщепила вузол на животі і оголила свої набухлі від юності груди, а далі навіть без натяку на сором промовила:

- Якщо ти здолаєш наших ворогів, я віддамся тобі сьогодні і віддаватимусь тобі щоночі!

По цих словах вона урвала найприємніший епізод моєї пригоди  - прикрила свої груди і пішла геть.

А на підході до мене вже чергувала бабця – така стара, що  здавалось от-от розсиплеться на порох. «Тільки б ця не роздягалась» - пульсувала в моїх скронях ляклива думка.

Але стара, вочевидь, такого наміру не мала, вона звернулась до мене тихим майже нечутним голосом:

- Я – мати. Відколи мої сини померли на війні з варварами – я бачу чорно-білі сни. Я ненавиджу їх усією душею. І якщо ти врятуєш нас від цих дикунів, то моїх 18 дочок будуть твоїми рабинями довіку.

«Ого, я матиму цілий гарем» - всміхнувся я подумки.

А тим часом з юрби висолопився чоловік з військовими обладунками.

- Дозволь говорити, повелителю!

- Говори! – дозволив я, і відчув, що досить добре вписуюсь в роль командира.

- Уже кілька десятиліть варвари піддають нас тортурам. Вони перетворюють наші храми на попіл, плюють на статуї наших богів, безчестять жінок, беруть в полон дітей, а з наших вояків здирають живцем скальпелі та п’ють їхню кров.

Ох і дурно мені стало в цей момент. Перспектива власною кров’ю тамувати спрагу якогось невігласа, або зостатися живцем без скальпеля мені зовсім не додавала натхнення. А тим часом воїн провадив далі:

- Без твоєї допомоги Рим загине. Чи згоден ти стати на чолі наших легіонів?

Повисла напружена тиша. Римляни свердлили мене поглядом. У їх очах було стільки віри в мене…. Стільки - скільки я ще не отримував від жодної людини.

- Збирайте, воїнів. – Я поведу вас, - впевнено й рішуче вигукнув я, і відзначив потай, що мати владу над людьми - до біса приємно.

Народні маси заревли ревом.

***

Наче сонячне затемнення на Рим насувалася варварська орда. Дикунські воїни, як саранча, лізли й лізли. І коли б Чарльз Дарвін мав змогу поглянути на варварів – то плакав би від щастя. Тут була родзинка його теорії - живий ланка перетворення з мавпи в людину. Безбожно зарослі, низьколобі, з випученеми на зовні очима в п’ять копійок та масивними  щелепами, варвари дуже нагадували приматів.

Що більше насувалися дикуни – то зрозумілішою ставала жорстока правда – їх більше. У безліч разів. При такій розстановці сил хіба дурень міг сподіватися на перемогу. І від усвідомлення власної приреченості хотілось  кричати. Я почував себе Жанною Д’Арк, але не тоді, коли вона очолила повстання, а тоді, коли її палили на кострі. І при сорокаградусній жарі, мої колінка водили хороводи, наче в мороз. «Тільки не показуй, що ти наляканий до всрачки» - казав собі. Але моє хвилювання було, як дикий необузданий кінь, якого не приструнити. Я відчув, як піт заливає мою спину. Зняв піжамну сорочку, з якої можна було викручувати воду.

І раптом варвари зашипіли, як аспірин кинутий у воду. Вони почали тицяти в мене пальцями і щось варнякати по-своєму. І яке було моє здивування коли я зрозумів, що розбираю кожне їхнє слово.

- Мічений! –  злякано загукали вони між собою, зиркаючи на мої груди.

Я й собі поглянув у тому ж напрямку…. І збагнув: їх пригнічує моє тату, зроблено колись на швидку руку та п’яне око гуртожитським гуру малюнку. Татуювання було таке ж недоладне, як моє життя в цілому. Двоголовий орел з розправленими крилами був радше схожий на носорога після аварії. Тому не дивно, що я соромився представляти тату на людські оглядини. Навіть на пляжі старався накидати щось на недоладного орла, аби він не вражав «досконалістю» очі моїх потенційних прихильниць.

Може, якось використати це тату. Можливо, воно й є тим шансом, який доля дала мені до рук. Думай, думай – підганяв себе я. Але мій розум і так закипав від навіженості думок, які з блискавичною швидкістю шастали по моїх  мозкових звивинах.

І раптом, як світло у глухому темному  тунелі, з’явився ризикований задум. Я вчепився в нього, як утопаючий хапаються за соломину.  І напустивши на себе поважний вигляд, звернувся з промовою до дикунів:

- Вищі сили поставив на мені печать і послав сюди, - варвакав я по-їхньому несусвітню дурню, - я маю для вас послання. - Хочете його почути?

На обличчях дикунів був намальований глибокий подив: вони не розуміли - як так сталось, що римлянин говорить по-їхньому, тому, мабуть, сприйняли мої слова за чисту монету.

- Ви хочете жити?- поспішно спитав я, переживаючи, аби шоковий ефект не вивітрився.

Напівмавпи закивали своїми тяжкими підборідями.

- І хочете завоювати Рим?

Підборіддя знову захиталися.

І я знаю, як можна захопити Рим так, щоб жоден з вас не отримає навіть подряпини.

Хаке? – гукали мавпоподібні істоти,  що означало – «Як?».

- Виберіть  з-поміж вас  одного і нехай змагається з нашим воїном, чий боєць виявиться вправніший в змаганнях, за тим військом й буде закріплена перемога.

Варвари зашуміли. Вони не очікували на таку пропозицію. Війна була їхньою стихією, бажання руйнувати вони висмоктали ще з молока матері. І я передчував, що вони відмовляться.

Але моє шосте чуття фальшивило, бо варвари ствердно закивали оброслими головами.

За коротку хвилю з поміж варварів показався обранець. Він був наче гора, яка ожила: високий, вдвічі більший за мене, широкий – наче шафа-купе, з  міцними руками та ногами, що як стовбури дерев. Він дивився на мене тупими каламутними очима. А його привіткритий рот показував хижий оскал зубів.

- Хак пал те Рим? « Хто захищатиме Рим?» - спитав велетень.

Це питання цікавило й мене. Я повернувся обличчям до війська і лише хотів сказати, аби давали найдужчого силача, як почув, що воїни скандують моє ім’я. У середині мене, наче щось обірвалось. І це щось - тоненька нитка надії на те, що залишуся живим. Я був загнаний у тупик з якого не було хорошого виходу, не було й поганого виходу, був лише дуже поганий вихід – погодитись.

- Я! – сказав і почув, як у варварах клекоче сміх.

- Пелайо! Пелайо! – гукали римляни з таким піднесенням, наче я уже й переміг.

- Давай змагатися на кидання каміння! – згадав я, що добре вмію вибивати страйк.

Варвари загули, як бджоли у вулику. Вони бажали кривавого видовища.

- Но, ме ладж ках вір. «Ні, давай в рукопашну» - обізвалась жива гора.

Погодитись такий двобій – це наче здійснити самогубство. Цей варвар проти мене - танк. Але як діяти далі- я не знав.

«Пелайо, Пелайо» - гукали римляни.

«Гаразд» - власними губами виніс собі вирок.

Почався поєдинок. Я зайняв оборонну позицію, очікуючи нападу горили. Він наближався і шкірився дурною посмішкою, так шкірилися мої шкільні недруги, коли йшли давати мені «уроки життя».

Удар. Мені аж вуха заклало, відхилило донизу, наче п’яниця я балансував взад-вперед, і нарешті з гуркотом тріснуся додолу.

- Га! – зашипіли, наче змії, варвари. І горила вдарила себе в груди на знак перемоги.

Та несподівано навіть для себе я звівся на рівні ноги,  замахнувся, і з усього духу, як поцідив кривднику в очі. Він, заскочений з зненацька,  волав від болю. Поки горила не  отямився, я заперіщив ще кілька разів. Зробив такі удари, які колись студіював із відео курсу самооборони.

Горила кричала від болю, але землі трималась міцно, як корінь. Оговтавшись від несподіванки, кулаком штовхнула мене в груди і я знову ткнувся носом в пісок. З кишень повилітав непотріб. І раптом я вгледів маленьку штучку, яка мені могла згодитися. То – була петарда, яка залишилась з Нового Року.

З острахом я обшарив кишені - невже не взяв? О так, знайшов мою вічну супутницю – запальничку.

На той час горила вже вигукував переможний клич. Варвари гиготіли, як дикі гуси. Я чаркнув вогонь - запалив петарду. І рушив на ворога. Кинувся на нього з злістю демона. Вхопив за одежину і закинув на спід цю міні-бомбу.

Тоді відбіг на кілька кроків. Вибух. Здоровань впав. І його грудях утворилось кривава вибоїна.

Він так і не зміг підвестися – помер на місці.

«Пелайо переміг, Пелайо переміг» - гукали римляни.

Варвари загуділи, але не зрушили з місця. Їх недоброзичливі погляди поїдали мене живцем. «Невже вони нападуть?» - як ніж різала здогадка.

Та на втіху мені, та усьому римському війську, передовий, що був у них за ватажка, повернувся і пішов назад. За його прикладом всі інші зробили те саме.

Римляни пили і гуляли, раділи життю, як в останній день, а своїм ораторським мистецтвом вихваляли мене при кожному тості. 

***

Рука намацала щось м’яке. Це-подушка. В ніздрі бив запах давно непоправних, настояних, шкарпеток. Одна з них «спала» поруч, а іншу мої очі зафіксували на чубі комп’ютерного кактуса. Такий гармидер був законом мого існування. Отже, я - дома. Ще ніколи не радів я рідним стінам більше, ніж в той день.

Підвівся, взувся в тапки. На них котяча шерсть. Отже, все було правда – я таки був героєм. З піднесеним настроєм ввімкнув комп’ютера, або прочитати «перепрошиту» мною історію. На клавіатурі красувалась записка: «Лишаю тобі свого котика приглянь. Ксеня». Читаючи, відчув, як котяра треться об мої коліна.

«Варвари і Рим» – я вів в пошуковець ключові слова і чекав, коли він видасть мій ореол слави.

Але в очах аж зарябіло від одноманітних заголовків. Що??? «Варвари зруйнували Рим» - відповідь на мій запит була однозначна.

Не може бути?! Невже моя пригода – це лише творчість моєї фантазії і я ніколи не був героєм? Відчуття гострої несправедливості душило мене зсередини. В горлі став важкий ком. Я почувався так, наче в мене щось вкрали.

Забіг до ванни, пильно, наче мед експерт, роздивлявся своє тіло. Синці. Мабуть, я радів синцям так, як спортсмени радіють золотим медалям. Адже вони й були доказом того, що вся ця пригода правдива.

Але як ж так? Чому тоді гусел бреше?

Цілий день я нависав над історичними довідками. І уже було хотів плюнути на те марне діло, та наостанок натрапив на те, що шукав.

І воїн , на ймення Пелайо, переміг варварського воїна. І був Рим врятований. Та лише на короткий час. Під покровом ночі пробралися дикуни у місто й зруйнували його вщент»

Слова можуть робити людину щасливою. У той день я в цьому переконався. Все таки я був героєм.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>