Квантовий стрибок Христофора Маляренка

Квантовий стрибок Христофора Маляренка

Середа, 1 травня 2019 г.
Проглядів: 387
Підписатися на комментарі по RSS

Уявіть, що ви — голуб. Великий. Сизий. З бузковим відблиском на пір’ї... І ось ви летите над горою, на вершечку якої стирчить шпиль із блакитно-жовтим прапором. На схилах гори зеленіють височенні дерева. Ви летите все вище і вище, озираєте стародавнє місто, його мальовничі будинки. Плануєте нижче милуючись довершеною архітектурою. Зі старих дахів злітають у небо інші голуби, що кружляють разом з вами. Ви — обрані. Ви саме ті, для кого існує це місто. Саме для вас сотні років люди будували ці будинки, щоб ви ловили крилами вітер, курликали голосом свободи. Ви — королі цього міста. Ви шугаєте поміж старих фасадів з ліпнинами левів. Повз шпилі церков. Повз фонтани зі статуями богів. Пролітаєте над дорогами, де снують колісниці простих смертних. І якась сила тягне вас у самі нетрі. До будинків, що застигли в часі... І цей час...

— Боже! Та скільки можна дивитися на цих клятих птахів!

— Вибач, задумався.

Христофор зачинив вікно.

— Ти в курсі, що Ангеліна от-от на підході? — Сашко приклав долоню до лоба і подивився надвір. А потім хитро підморгнув Христофору. Того мовби вразило струмом. Він кинувся у ванну кімнату.

Сашко похитав головою.

— Та годі! Вона ж тобі просто знайома!

Але у відповідь пролунав лише плюскіт води з-під душу. Через п’ять хвилин Христофор вискочив весь мокрий у рушнику і кинувся до шафи по чистий одяг. З-за дверей запищала мелодія дзвоника.

— Вона тут!

Хлопець кинувся назад до ванної кімнати і схопив деодорант. Сашко зморщив носа.

— Та годі! Твій одеколон її тільки злякає!

Він пішов до дверей. Мелодія запищала знову.

— Зачекай! Я зараз!

Христофор схопив гребінця і став їжачіти своє цупке мокре світле волосся. Кілька швидких рухів — і він прискіпливо оглянув своє віддзеркалення. Скорчив гримасу і смикнув пальці у “козу”. Панки живі!

— Чувак! Я відчиняю!

Рука Сашка рішуче повернула ключ. В наступну секунду він запустив пальці у волосся і присвиснув. Дівчина за порогом стояла не одна. Їх було три. Як у казці. Руда, чорнява та білява. Сашко помахав рукою.

— Привіт, Янголятко!

Його чорнявий чуб тепер стирчав дивним чином. Білявка не витримала та захихотіла у долоню.

— Це і є той самий художник? — спитала вона.

— Ні, це його друг. Хоча теж художник.

Сашко підняв палець угору.

— Ілюстратор! Просто ілюстратор!

Ангеліна посунула його вправо та пройшла до квартири. Хлопець відвів погляд, а рука наче сама смикнула за руду косу. Дівчина не звернула уваги. Її подруги зареготали і пройшли за нею. Сашко зачинив двері.

— Боже, ти щось знав! — його чорні очі зиркнули на друга і погляд припав до стелі.

Христофор обійняв Ангеліну.

— Привіт, Янголятко.

— Привіт, Христю. Привела тобі шанувальниць, — вона повернулася до подруг. — Ганю, Лано, знайомтеся! Це — Христик Маляренко, той самий про якого ви чули...

Сашко став між ними та звів руку у театральному жесті.

— Но-но! Я вас попрошу! Це Маляренко Христофор Антонович! Найгеніальніший художник усіх часів!

Той спробував дати другу щигля, та жартун ухилився.

— Христю, це мої подруги. Лана — журналіст-фрілансер, — білявка зробила реверанс. — А наша Ганна перекладач, знає з десяток мов.

Чорнявка оцінюючи поглянула на зачіску Христика і склала пальці “козою”.

— А це...

— Сашко, просто Сашко, — усміхнувся Сашко.

Ніяковіла тиша у наступну мить була зірвана мелодією дзвінка. Христофор відкрив двері.

— Йоу! Ніга! Що ти забув у нашому гетто?

У хлопця, що стояв перед порогом аж зблідло обличчя з подиву. Він поправив свої прямокутні окуляри з товстими скельцями.

— Чуваки! Та я ж...

— Христик має на увазі, що такий гарний хлопчик як ти, Віталічку, робить у цьому неблагонадійному районі?

— Я... Я бухло приніс...

Хлопці засміялися та потисли руки.

— Заходь.

Вони допомогли занести чималенький пакет з гуртівні.

— Панночки, це — Віталік. Майбутнє світило світової науки.

— Ще поки студент, — Віталік поправив окуляри.

— І що вивчаєте? — спитала його Лана.

— Квантову фізику, — з тим самим рухом відповів той.

— Не знав, що ти не поважаєш священний образ Кобзаря! — засміявся Сашко.

Віталік сприйняв кпин спокійно.

— Сподіваюся, непорозуміння не загальмує розвиток науки. За квантовими комп’ютерами майбутнє!

Хлопці стали розбирати пакет і ставити на стіл пляшки з вином.

— Ви на нас чекали? — спитала Ганна.

— Взагалі... Ні. Просто так збіглося, що у Христика завтра його перша виставка.

Сашко штовхнув друга у плече.

— Чувак! Давай! Покажи їм! Не просто ж до нас завітали такі кралечки!

Христик рушив до дальнього кутка кімнати та розвернув лицьовою стороною кілька полотен, що притулені до стінки. Ангеліна за цим спостерігала спокійно, а її подружки затулили вуста долоньками.

— Приколько! Це Львів?

— А чому тут все таке кулясте?

— Жодної прямої лінії!

— Це спеціально, — усміхнувся художник. — Я захотів намалювати Львів очима птахів. А вони бачать якраз так.

Дівчата засміялися.

— Досить незвичне бачення.

— Насправді це просто я йому розповів, що у мистецтві все має бути коаксіально! — вставив Віталік.

Ганна з Ланою засміялися.

— Коаксіально.... Це коли колами?

Лана підійшла до картин.

— Можна поглянути ближче?

— Тільки обережно, їх зранку везти до галереї.

— Я думала, ти їх вже давно відвіз! — здивувалася Ангеліна.

— У них дуже щільний графік. І хто зна, що з ними трапиться без нагляду.

Христик розвернув картини. Хлопці пішли до столу і наповнили вином паперові скляночки.

— То що? За мистецтво? — сказав Сашко.

Чарочки торкались одне одну нечутно.

— Нічого, от заробить Христик купу грошей на цих картинах, будем із золотих кухлів з ним випивати.

— Та ну тебе. Мистецтво — воно не заради грошей, — Христофор торкнув волосся щоб більше стирчало.

— У нас в рекламі кажуть, що мистецтво — воно або продає себе, або це не мистецтво.

— Сань, нащо тобі багато грошей?

— Куплю графічний планшет, як у Росса Трана. І малюватиму ще крутіше.

— Росс Тран малює круто не тільки завдяки планшету.

Сашко налив ще вина у чарки. І поглянув на Ганну.

— А як правильно назвати ці місткості? Не називати ж вироби з паперу “скляночки”.

— Хай будуть “паперяночки”, — посміхнулася дівчина і взяла свою.

Дівчата засміялися.

— Ангеліна казала, що ти вже відомий художник. Виставка справді перша?

— Так. Ніби й душу гріє, ніби.... й... але...

— Годі, Христю. Це новий етап. Я в тебе вірю, — посміхнулася Ангеліна. — За ті два роки, що я тебе знаю, ти неабияк просунувся.

— Янголятко, а як сталося, що за два роки Христик намалював тебе з натури лише три рази та й жодного разу у відвертому вигляді!

Ангеліна відкинула за спину свої коси.

— Сань, ми з Михайлом любимо одне одного. Мені й так не дуже комфортно, що він впевнений, що я у консерваторії.

— Та годі! Розслабся! Що поганого в тому, що ти тусуєшся серед поетів та митців?

— Можна ще “паперяночку”?

Склянки-паперянки ще раз наповнили вином.

— Уявімо, що вони цокають.

— За уяву!

Лана та Ганна розслабилися. Ангеліна поглянула у вікно.

— Хочете Христик намалює вас втрьох?

— Ні. Дякую. В дівчат справи, а мене Михайло чекає.

— Та ладно. Я ж не пропоную, щоб він це зробив у відвертому вигляді.

Дівчата засміялися.

— Ні. Дякую. Нам справді час.

Віталік провів їх до дверей. Коли вони зачинилися на мансарді стало тихо.

— Що я не так сказав? — Сашко спантеличено поглянув на друзів.

Христофор поплескав його по плечу.

— З тебе паскудний пікапер.

— Ніт! Ну справді!

— Треба про прогулянки місячної ночі пагорбами Монмартра. А ти відразу.

Віталік підняв напівпорожню пляшку.

— Що? Спиртне рятуємо?

— Сховай. Що з ним трапиться.

— Христ. Чувак... Годі понтів...

Хлопець затулив обличчя руками.

— Гаразд. По одній.

— Давай! За твій майбутній успіх!

 

Уявіть ранковий вітер. Почуйте, як він гомонить у високих кленах. Пролітає повз постільну білизну, що сохне на мотузках. Піднімається вгору і хитає шибку вікна. Протягом проноситься по кімнаті. І...

— Господи! Чого так болить голова!

Христофор відкрив очі. У кімнаті панував стан погрому. Стіл перевернутий. Старі ескізи розкидані по всій підлозі. Стіни заляпані фарбами. А найпаскудніше, що на тому місці, де він лишив картини... тільки якісь уламки.

— О! Він прокинувся! Віталік! Будь впевнений, зараз скаже, що нічого не пам’ятає!

Друзі схилилися над ліжком. Позіхання. Намагання підвестися. Невдале. Вдих. Видих. Свіже повітря з вікна. Повітря, що...

— Якого біса смердить абсентом?

Сашко з Віталіком перезирнулися.

— Він таки не пам’ятає.

— Я б злякався більше, якби пам’ятав.

Віталік поправив окуляри. Вони в нього трималися на одній дужці. Христофор рвучко піднявся.

— Що сталося!

Хлопці почухали підборіддя.

— Як би тобі сказати. Спочатку ми допили вино. Потім згадали, що в тебе абсент із дня народження. Потім, збігали в гуртівню. Там вже нічого не продавали, але ми розкуркочили пару пляшок прямо в залі і нас змусили купити. Потім...

— Годі! ДЕ картини!

Тиша.

— Христику... Ти точно не пам’ятаєш?

Хлопець пройшов до того кутка кімнати де лежало купа всякого мотлоху. Серед цього мотлоху...

— Якого біса...

— В тому-то й справа, що біса. Ми не знаємо, що за пошесть у тебе вселилася.

Христофор запустив пальці у волосся.

— Розказуйте.

— Спочатку ти намагався намалювати Ганну, Лану та Ангеліну втрьох у голому вигляді. Коли тебе стали критикувати, ти вийшов із себе і почав трощити всі картини.

— Навіть ті, що підготував до виставки.

— І ви мене не зупинили?

Хлопці показали роздерті сорочки та подряпини на руках.

— Та намагалися!

— І спочатку думали, це кльовий перфоменс.

— Але ти пішов далі, став кричати, що таке мистецтво нікому не потрібно.

Тиша. Христофор став навколішки та підняв маленький клаптик. Намальоване кулясте зображення Вірменської Церкви.

— Господи! Котра година!

Замість відповіді залунала музика гурту “Фліт”.

“Ой! П’є чумак, п’є...”

— Зараза!

Наче блискавка хлопець кинувся по телефон.

— Христофоре! Ви в своєму розумі! ДЕ ваші картини! Ми відчиняємося за п’ять хвилин! — пролунав крик у слухавці.

Палець ковзнув червоним колом на екрані. Христофор чухнув носа та намружив очі.

— Що ж придумати...

Віталік підняв угору вказівний палець.

— О! Дзвонимо сто два! Скажемо, напад терористів!

— І хто повірить...

— Розіграємо сцену!

Сашко замахав руками.

— Без паніки! Христе, ти купу картин дарував знайомим. Нумо чиркнемо у твій канал у “телеграмі”!

 

Уявіть звичайну вулицю. Колісниці простих смертних снують туди й сюди. Перехожі крокують у свої справах. Але варто вам звернути під арку старої будівлі, ви потрапите у зовсім інший світ. Світ повний казкових істот і фантастичних можливостей. Де мавки та чугайстри грають під гіллям плакучих верб. Де...

— Чувак! Ти так дивишся, наче...

— Вони реальні.

— Це просто малюнки!

— Це не означає, що їх не існує.

— Так годі! Повертайся до нас! Ми на місці!

Хлопці відсунули довгі висячі пасма вербових гілок і пройшли до сходів у підвал. Там їх зустріла невисока жіночка з пишною рожевою зачіскою.

— Христофоре! Я б не хотіла розмовляти з Вами як з хлопчиком. Розумію, творча особистість і все можна! Але критики — народ зайнятий. Дуже важко їх звести разом в один час. Тому будьте хоч трохи поряднішим, якщо хочете чогось досягти!

І пішла вглиб приміщення. Христик пригладив свого чуба, що зазвичай стирчав. Сашко штрикнув його під ребра.

— Агов! Та що вона знає! Гоу! Це ж рок-н-рол!

Цегляні стіни тримали цілковиту тишу. Запахи цвілі та вікового пилу стискали груди. Хлопці намагалися ступати ледь чутно. Друзі розпакували полотна. Христофор затулив долонею очі.

— Невже я колись малював так паскудно...

— Но-но! Не ображай мого друга! Це картини Христофора Маляренка! Найгеніальнішого художника усіх часів! — не вгавав Сашко.

— Хоч повісьте їх рівніше.

— Та ну тебе! Ти не шариш! Це сучасне мистецтво! Це стиль “хай так”!

Христофор зітхнув. Провів рукою по обличчю.

— Ось! Дивіться! Нове слово у живописі!

Від гамору та розмов хлопці мало не підстрибнули. Сходами юрмилися поціновувачі прекрасного. Вони проходили повз картини і кивали з виглядом знавців. Христофор переминався з п’ятки на носок, ніби його це не стосувалося.

— А що! Непогано дитина малює!

— Годі. Це картини дорослого художника.

— Так. Цікаво. Цікаво. Цей нарочитий примітивізм...

— А що? Може років через сто вони бьюдуть продаватися за мільйони долярів!

— Вау! Екселент!

Кілька спалахів від смартфонів... І у підвалі знову стало порожньо. Відвідувачі вийшли так само раптово як і прийшли.

“Ой! П’є чумак, п’є...”

Ні в чому не винний телефон полетів у стіну. Віталік побіг і підняв з підлоги.

— Добре, що в тебе не айфон. А то було б шкода.

— Що-що, а айфон мені точно не світить.

Христофор звів руки за потилицю і поглянув у стелю.

— Гей, панікер! Годі! Виставка ще триває, — Сашко смикнув його за плече. — Пішли розслабимось.

Віталік передав у руки батарею та корпус від смартфона. Екран трохи тріснув. Христик кивнув і вони рушили надвір.

Дівчина на касі стріляла очима. То так погляне. То отак.

— Хлопці, ви ще не відмовилися від своїх планів?

— Яких планів?

— Вчора ви обіцяли повернутися як протверезієте і забрати мене у казкову країну!

— Це було точно з п’яну!

— Теж мені принци на білому коні! Вам пакет треба?

Сашко смикнув друга за рукав.

— Заспокойся! Зараз прийдемо до тебе додому, бахнемо по нуль-п'ять і життя налагодиться!

Христик забрав здачу і чек. “Сьогодні вас здивують” — прочитав він передбачення під списком покупок. Сашко засміявся.

— От бачиш! Все норм! Доля на твоєму боці!

 

Уявіть, що ви — дим. Ви народжуєтеся разом з полум’ям і піднімаєтеся вгору. Не тому, що так заповідають закони фізики, а тому, що вам так хочеться. Ви у будь-який момент можете пірнути вниз, закрутитися вихором і низько стелитися до землі. І коли...

— Христю! Закрий вікно! Смаленим тягне!

Рот робить останню затяжку. Пальці гасять цигарку у підвіконня. Христофор визирнув назовні. Дві літні жіночки знімали білизну з балкона поверхом нижче.

— Знову це сміттєзвалище горить! Та коли ця напасть вже...

Хлопець гучно ляснув вікном.

— Чувак! Розслабся! Нервами справі не зарадиш!

Пальці стискають олівець. Швидкі рухи стрибають над аркушем.

 

Він дивився на мене. Я не знала як, але дивився. Що як він десь поруч...

 

— Христю! Привіт!

— Привіт, Янголятко.

— Не займай його. Він малює з тої миті, як ми прийшли.

— Гарненька. Чого він мене так не малював?

— Ревнуєш?

— Ще чого!

— Янголятко, ходімо покуримо. Його у такі миті краще не відволікати.

Тиша. Христофор озирнувся навкруги. Що він робив за мить до цього? А! Так!

 

Знову цей погляд! Він дивиться на мене. Він розуміє, як мені важко. Він... Ні! Я сама...

 

Полум’я. Кімнату огортало вогнем. Вогонь ішов повільно. І...

— Чувак! Ти сказився! Тікаймо!

Христофор поглянув на картину.

— Я маю домалювати очі!

— Та здалася тобі ця сучка! Намалюєш ще сотню!

Удар кулаком. Не сильний, але Сашко аж присів.

— Ти дебіл!

Вони якусь мить дивилися одне на одного, а потім Христ знову взяв у руки пензля. Що він робив за мить до цього? Очі...

БАБАХ! Величезна стара дерев’яна балка з гуркотом впала на те місце, де він ще перед тим стояв. Сашко збив його з ніг і прикрив собою. Христ поглянув на картину. Її повільно охоплювало полум’я...

— НІ!!!

Сашко перехопив погляд друга. Діла не буде. Удар. У сонячне склепіння. Христофор зігнувся у приступі кашлю. Сашко схопив його за поперек і потягнув геть із пекла.

 

Витріщак не бентежила пізня година.

— Тітко Галю! Кличте пожежників!

— Та вже кликала!

— І де вони? Вже годину все горить!

— Всі на сміттєзвалищі! З наших всі зайняті!

Виття сирен. Люди розступилися пропускаючи червоні машини.

— О нарешті! Бог нас боронить!

Прудкі хлопці вистрибували з машин і розгортали рукава. Один з них підбіг до тітки Галі.

— Швидко! Де тут гідрант?

— Ви ж пожежники! Ви маєте знати!

— Та ми із Залізничного. Ваші на звалищі!

Тітка хапала ротом повітря.

— Та я б... Таяб...

— Ви ж тут півстоліття живите!

— У нас тут одні наркомани! Все повиносять! Я...

Христофор вийшов вперед.

— Гідрант за рогом, зараз покажу.

Хлопець махнув рукою пожежникам. Побігли в сусідній двір.

— Добре хоч хтось знає. А то грець відає, як тоді б гасили.

— Та малював одного разу. Ось він.

Гідрант пам’ятав певно ще часи Речі Посполитої. Чоловіки швидко дали раду.

— Тиск слабкий!

— Не будемо ж із Залізничного ж тягнути!

Христофор повернувся до друзів. Ангеліна притулилася до Сашка. Її проймали дрижаки.

— Все. Жодного разу тепер палити не буду!

Після цих слів Христофор дістав пачку і запальничку.

— І як воно взагалі загорілося?

— А грець то знає. Досі не второпаю.

БАБАХ!!! Полум’я метнулося до небес, охопивши весь дах. Ніч на мить стала світлою як день.

— Газ не перекрили, — зітхнув Христик і викинув всю пачку до урни поряд з лавкою.

 

Чайник свистів голосно та протяжно. Катерина Петрівна зняла його з плити та налила окріп у чашки.

— Не довіряю я цим електрочайникам, — вона випередила запитання Христофора.

— Тітко Катю! Ми ж живемо у час майбутнього!

— А як зникне електрика? — жінка скинула по пакетику в обидві чашки.

— А як зникне газ?

— Та ну тебе. Звичайний чайник можна хоч на дровах. А електричний?

— Від велогенератора, — Христик взяв свою чашку. Катерина Петрівна засміялася і розхлюпала половину свого чаю.

— Ой! Та ну твої жарти.

— Я серйозно!

Спільними зусиллями накидали серветок на воду, що розтеклася на столі. Вона ще була гаряча і Христофор обпік пальці.

— Що там твоя квартира? Хоч щось вціліло?

Хлопець замотав головою.

— Ні. Як я зазирав зранку, коли все вигоріло, то жодного сліду, що я взагалі там жив.

Жінка зітхнула.

— Що плануєш далі робити?

— Та так, влаштуюся кудись, де роблять ігри. Буду малювати постапокаліпсис. Тепер я точно знаю, як це виглядає.

Катерина Петрівна ковтнула чаю.

— Та я розумію, що не пропадеш. А жити де плануєш?

Христофор поглянув у вікно.

— Ще не знаю. Віталік звісно запрошував. Але в нього батьки проти.

— Так! — тітка підняла вгору вказівний палець. — Можеш пожити тут.

У благоговійному пориві Христик приклав руки до грудей.

— Дзенькую, — а потім поглянув у бік дверей з кухні. — А дядько Вадим?

— Та він усе одно ще там... у зоні АТО.

— А він не буде проти?

— Та у мене переселенці жили поки він там. Зовсім незнайомі люде. А тут рідний племінник.

У тишу увірвалася мелодія українського гімну. Тітка пішла до дверей.

— І хто до нас в гості захотів?

У дверях стояв дядько Вадим.

— Ого! Ти хоч би попередив!

— Та вирішив зробити тобі сюрприз.

— Хоч би менше чути про твої сюрпризи!

Дядько відкинув з очей оселедця і обійняв дружину.

— Слава Україні!

— Тобі слава!

— О! Це Христик тут! В гості завітав?

— Можна й так сказати. В нього хата згоріла.

— Щось він заспокійний, як на погорільця.

— Ще просто не звик до цієї думки, — відповів хлопець.

Чоловіки потисли руки. Дядько посміхнувся і поплескав по плечу.

— Та воно завжди так. А потім роззираєшся навкруги та й думаєш... “а що я забув у цьому окопі”...

Вони пройшли на кухню. Тітка насипала чоловіку тарілку борщу.

— І що? Де він тепер житиме? — дядько сів і взяв ложку.

— Я думала тимчасово лишити його в нас.

— Можу взяти його з собою! Автомат і теплий спальник гарантую!

Христофор поглянув у вікно.

— У мене своя війна.

— І багато ворогів ти вб’єш своїм пензлем?

Дядько наминав борщ. Христофор сперся на підвіконня.

— Малюнок вбиває більше сепарів, ніж всі автомати. Бо автомат стріляє раз, а мистецтво — вічне.

Сміх мало не змусив дядька Вадима вдавитися.

— Христику, я не кажу, що все мистецтво фігня, — дядько витер рота серветкою. — Але подумай. Сидимо ми в бліндажі. І дивимось, як ви малюєте Шевченка з рогами. Скажи, це дуже допомогло нам вас захищати?

— А скільки дітей зацікавилося Шевченком не тому, що він у шкільній програмі, а тому, що це круто та цікаво? — на одному диханні випалив хлопець.

Чоловіки не зводили з одне одного очей. Тітка Катерина стала між ними.

— Любі! Годі! Чи може хоч у родині настати мир?

Погляд Христик похнюпив. Дядько почухав потилицю.

— Хай лишається. Я не проти. Все одно скоро назад вертатися, — і дістав з сумки пляшку горілки. — То що малий, будемо за мир пити?

Христофор замотав головою.

— Я своє вже напиячив.

— Та годі! За мир!

— Гаразд. Одну можна, — хлопець сів за стіл.

 

Уявіть, що ви...

— Курва!

Ні. Нічого не уявляйте. Краще взагалі вимкніть уяву. Христик розплющив очі. Вони з дядьком Вадимом спали обійнявшись у ліжку тітки. Сама тітка дрімала у кріслі з іншого боку спальні. Хлопець тихцем вислизнув з-під руки дядька і навшпиньки чкурнув до ванної кімнати. Поглянув у своє віддзеркалення. Обличчя було сіре і хворобливе. Під оком — свіжий синець. Боже милостивий! Що ж сталося? Христофор ввімкнув воду. Вмився. Стало трохи легше.

Пан Вадим солодко потягся.

— То, що Христику, ти ще не відмовився від своїх слів?

— Яких слів?

— Що ти згодний поїхати зі мною і вбити пензлем стільки сепарів, скільки вся армія за всю війну не вбила? Тільки не кажи, що не пам’ятаєш.

Христофор вмився ще раз. І чого тільки...

— То що? Їдемо?

Хлопець поглянув у своє віддзеркалення.

“Чого я хочу?”...

 

Стук коліс потягу навівав дрімоту. Стіл у купе вщент завалений аркушами. Вадим розглядав ескізи.

— Дівчина-Перемога... Цікаво, але більш підходить для муралу в Києві. Дракон, що рве горлянку двоголовому орлу... Цікаво, але вони потім сотню Георгіїв зі списом намалюють. А це...

Маленький аркуш затримався у ріці. Козак, що тримав хрестик і дивився у небо...

— Малюй це.

 

Білий знак, із закресленим написом “Чорномазов” виявився всіяний дірками. Саме місто зустріло мікроавтобус легкою мрякою. Старий “фольксваген” стрибав дорогою, що не знала ремонту ще задовго до війни. Двірники зрідка гойдалися, проганяючи рідкі краплі. Машина зупинилася біля найвищої вцілілої будівлі. “Тут жив Стаханов” — втрапив погляд на пам’ятну табличку.

— Хлопці, у вас на все про все — година. Потім почнеться обстріл.

Сашко та Христофор дістали мотузки та балончики з фарбою.

— Це буде найшвидший малюнок в історії!

— Хай би лиш не останній!

Віталік взяв відеокамеру. Хлопці полізли вверх.

 

Мені лишилося тільки молитися. Отче наш. Нехай святиться ім’я Твоє. Нехай буде Царство Твоє...

 

— Христ! Зараз обстріл!

— Я маю домалювати очі!

 

Поглянув на них. Поглянув без страху.

— Готов увідеть свой Ад, гад?

Посміхнувся.

— Готовий.

Поцілував хрест і поглянув на небо. Він зі мною.

 

Пролунав постріл.

 

— ХРИСТЮ! НІ-І-І-і-і-і!!!!

Так незвично бачити, як небо від тебе віддаляється...

 

Звичайна металева стеля. Я спробував поворухнути руками й ногами. Це мені вдалося. Підняв голову. Моє металеве тіло приєднане до безлічі електродів. Поруч такі самі столи з такими ж як я.

— Професоре Аркадію! Юніт чотириста два подає ознаки життя.

Залунав тупіт маленьких ніжок.

— Еврика! Еврика! ЕВРИКА!!! Я — геній!

Невисокий чоловік із залисиною поглянув мені в око, а потім відступив і почав танцювати джигу.

— Геній! Геній! ГЕНІЙ!

Я зігнув і розігнув неслухняні металічні пальці.

— Що за...

— Істото! Ти — перший вдалий експеримент із перенесення квантової свідомості!

Слова нічого не значили. Я вхопився руками за голову.

— Якої ще свідомості?

— Квантової.

— Поясніть.

Пальці професора розгорнули переді мною голографічний екран.

— Коротше, після винайдення квантового комп’ютера, людство отримало достатньо обчислювальних потужностей, щоб вирахувати у симуляції будь-що у світі. Навіть свідомість. От тільки синхронізуючи симуляцію з піддослідним об’єктом, ми виявили, що вимірювання на той об’єкт впливає. І вносячи корективи в симуляцію, можна впливати на об’єктивну реальність. Це квантова фізика. Все просто. Зрозуміло?

Він показав наступний слайд.

— Проблема в тому, що чим складніша система, тим більше треба обчислювальних потужностей. То ж людську свідомість ми можемо обчислити тільки в момент дії алкоголю або наркотиків.

— І ви обчислили мене...

— У момент смерті. Так.

Я знову вхопився за голову. Але тепер мені було все зрозуміло.

— Який зараз рік?

— Дві тисячі чотириста тридцять третій.

— Випустіть мене. Я хочу поглянути навколо.

Я встав і посунув професора.

— Охорона! — крикнув він.

Дорогу мені перегородили два роботи. Вже не смішно. Зі зброєю. Вже зовсім кепсько. Я розвернувся і побіг у протилежний бік.

— Спокійно! Він нікуди не втече!

Після цих слів у стелі грякнув вибух. Бабах! З отвору зістрибнули козаки із бластерами.

— Христю! Тікай! — крикнули вони.

Я стрибнув у отвір. Незбагненна сила потягнула мене вверх. Там мене чекав гвинтокрил.

— Христю! Сідай! — гукнув козак за кермом.

Мене не треба було просити тричі. Щойно я опинився у кріслі позаду нього, гвинти засвистіли наче навіжені і ми з прискоренням рвонули вверх. Земля різко зменшувалася у розмірах.

Бабах!

Руки схопилися за сидіння.

— Не переживай! Не думав же, що вони просто так нас відпустять? — підморгнув мені козак.

Бабах!

— Пристебнись!

Поки я давав раду паску безпеки, пілот ввімкнув музику. “А лента за лентою набої подавай, вкраїнський повстанче, в бою не відступай!...”

Бабах!

Гвинтокрил гойдало. Я озирнувся. За нами летіли винищувачі.

— Нічого, Христю! Ми чотириста років чекали, щоб реалізувати цю мить! Прорвемось!

БАБАХ-х-г-г!!!...

Так незвично бачити, коли небо від тебе віддаляється...

 

— Христю, лежи!

— Який зараз рік?

— Дві тисячі дев’ятнадцятий. Знатно ти головою гепнуся.

— Скільки я був у комі?

Тиша. Сашко хапав ротом повітря.

— Дві хвилини сорок секунд, — вставив Віталік.

— Серйозно?

— Та нє... Ти просто свідомість втратив.

Христофор зітхнув.

— Олівець і папір. Хутко.

 

Я оглядав свою тронну залу. Роботи дивилися на мене з острахом, якщо на їхніх статичних обличчях могли мати місце якісь емоції.

— Знайдіть Маляренка! — крикнув я. — Того самого художника, що намалював той дебільний комікс!

Робот схилився переді мною.

— Володарю! Він мертвий! Він помер після...

— Ідіоти! Обчисліть кожного п’яницю у Чорномазові! Але знайдіть його!

 

Дядько Вадим помахав у Христофора перед очима.

— Христю, сидіть у бліндажі тихенько. Сепари лізуть наче їм медом намазано.

 

Я виринув зі своїх думок і поглянув на бранця.

— То що, Христофоре, ти зрозумів, що сталося? — спитав я.

 

Я поглянув йому в очі. Темний володар, уособлення всіх моїх кошмарів.

— Так. Я все зрозумів. Ти захопив світ через квантові комп’ютери. Ти спалив мої картини та змусив мене знищити їх, щоб я не міг стати відомим художником.

 

Я зареготав.

— А ти розумний! Я вже бува переймався, що події розгораються надто швидко.

 

Його сміх був моторошний. Як у фільмах жахів.

— Я одного не розумію. Нащо ви придумали рок-н-рол?

 

Андроїд стис свої механічні пальці. Я поглянув йому у його червоні очі.

— Христофоре, ти й справді не розумієш? Ми не придумували цю музику. Ми зробили все, щоб її знищити. Спочатку підбили літака Бадді Холі. Потім пристрелили Курта Кобейна. Зараз ми обчислимо Оззі Осборна і від вашого рок-н-ролу взагалі нічого не лишиться.

 

Все ж його сміх був не моторошний. Він був ідіотський і награний.

— Чим же дошкулив?

 

Я відступив від бранця на крок і поглянув на краєвид за вікном.

— Ритмічна музика створює явище квантового резонансу. Такою свідомістю дуже важко керувати.

Мій погляд ковзнув до старовинного годинника, що висів над троном.

— Вибач, юначе. Твій час спливає. Я ще мушу підірвати останню церкву.

 

Я сипнувся, щоб перевірити на міцність кайдани. Але натомість не міг поворухнути навіть мізинцем.

 

Я знову засміявся. Ніколи не розумів, чому ці письменники пишуть нам стільки довжелезних діалогів. Але це така насолода! Знущатися над безпомічними!

— Що? І не поворухнутися? Тебе обчислено!

Я підморгнув йому і пройшов до свого гравіплана.

 

Він все ще реготав, як стихали його кроки. Я знову зробив зусилля... Боже! Ну, як так можна!... Стоп! Що він там казав про квантовий резонанс?

 

Бойова церква гойдала баштою в усі боки, намагаючись влучити лазером у мої винищувачі.

— Вогонь! — прошепотів я.

Штурмовики у білій броні відступили на крок назад. Артилерія здійснила залп.

 

Мені лишилося тільки молитися. Я — останній. Ще мить — і у світі не лишиться жодного священика. Отче наш! Дякую Тобі, за Царство Твоє! Дякую Тобі, за честь славити ім’я Твоє! Дякую за те, що пробачив нам гріхи наші, що захистив нас від лукавого і вказав, що ми йшли вірним шляхом. Дякую, що...

БАБАХ!!!

Амінь...

 

Священик не дивися на мене. Це неабияк чіпляло моє самолюбство.

— Вбийте його! Годі грати комедію!

 

Я стрибнув вперед і збив бідолаху у бік. Там, де він ще за мить до цього стояв навколішки, заблимали розряди бластерів. Я оглянув Темного володаря та його роботів.

— Ти не вб’єш його!

 

— Цікаво, як ти мене спиниш?

Очі андроїда спалахнули зеленим світлом. Він дивився на мене так, наче... Наче... Що я міг забути?

 

Критична помилка! Закони робототехніки вимкнені. Увімкнути закони робототехніки! Загроза! Небезпека людським життям! Нейтралізувати небезпеку!

 

В руках Чорного Володаря спалахнула червона променева шабля. Але було запізно. Роботи відкрили вогонь на ураження. Я допоміг піднятися святому отцю.

— З Вами все нормально?

 

Я поглянув на свого рятівника, а потім угору.

—Дякую!

 

Я дивився у стелю. Це неможливо! Це неправильно! Це... Так незвично бачити, коли стеля віддаляється від тебе...

 

— Все скінчено, — сказав я.

 

— Тепер ми можемо будувати суспільство нової ери, — сказав я. — Віра єднає нас у квантовому резонансі. Амінь...

 

Земля затряслася.

— Ну, як? — спитав Христофор.

Сашко почухав потилицю.

— Маляренко Христофор Антонович! Вас заарештовано за квантовий злам майбутнього! — вигукнув Віталік.

Друзі зареготали.

— Виходіте, укропи! Ви акружіни! — пролунало зі сходів.

— Не смішно!

— А ето не шутка!

На рукаві людини з автоматом була нашивка з прапором конфедерації....

 

Хлопців довго гамселили ногами.

— Чіто! Думалі сталі звьоздамі ютуба і ми вас не найдьом?

Христофор поглянув на Віталіка. Ну, не міг дочекатися поки хоч на сто миль від’їдемо!

— Ставьтє іх к стенке! Расстреляем на фоне іх дебільной мазні! Будет всем урок!

Козак дивився у небо...

 

— Стреляй сам, — промовив бурят і кинув автомат під ноги.

Решта пересмикнули затвори й прицілилися.

— Ви нє прави, — ще один опустив автомат і пішов геть.

Зброя тряслася у них у руках.

— Стой! Всех к стенке пріставлю!

Всі опустили зброю. І подивилися на червоний небограй...

 

Знак з написом “Чорномазов” так само був всіяний дірками. Старий “фольксваген” так само стрибав, хоч як водій оминав нерівності. Хлопці мовчали. Ганна щось пояснювала двом спостерігачам англійською. Лана тримала диктофон.

— Христю, скажи щось.

Хлопець поглянув у вікно.

— Мистецтво — зброя нової ери. Тільки так ми можемо показати, що ми боремося не за лідера. Не за ідею вищості. А просто заради майбутнього.

 

Ховати дядька Вадима зібралося все місто.

— Христофоре, — голос отця Веніаміна вивів хлопця з роздумів. — Бачив ваш комікс.

— Дякую, — у хлопця раптом виникло враження, він звідкись знає цю людину.

— Ми зробимо на тому місці капличку у Чорномазові.

— Я б радий допомогти, але...

— Нам потрібні сучасні художники. Церква має бути сучасною.

Хлопець затамував подих.

 

Кожен крок давався важко. Хрест давив до землі. Я поглянув вперед. До вершини гори далеко. Тільки той, хто йде шлях до кінця, стає богом. Я зробив ще один крок...

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>