Люди і звірі

Люди і звірі

П’ятниця, 10 жовтня 2014 г.
Проглядів: 2082
Підписатися на комментарі по RSS

Хтось трусонув мене за плече, коли ледь починало світати. Спросоння я не зметикував, де перебуваю, тому ошелешено підскочив, обтрушуючи з себе сіно. Дядько Урс, вже одягнутий і при зброї, як завжди з нахмуреним чолом, жуючи тонкими губами - рисочкою в обрамленні пишної бороди, коротко кинув:

— Вирушаємо.

Довкола снували люди, при світлі вогнищ кипіла робота, звідусіль лунали крики і собачий гавкіт.

Я протер очі і зіскочив з воза, мої босі ноги обпекла вранішня роса, тому я не барився і чимскоріше кинувся збирати хмиз для вогнища, щоб зігрітися. Збираючи сухе гілля та шматки кори, я в ході роботи потроху почав згадувати вчорашній день, коли на раді племені оголосили імена тих, хто цієї весни вирушить з караваном в безкрайні та сухі степи Треторії.

Усвідомлення того, що я потрапив до числа цих щасливчиків, викликало солодкі відчуття в животі, я підстрибом гасав по промерзлій землі, хоча в мої чотирнадцять років пора би вже було зав’язувати з такою дитячістю.

Навкруги вирувало життя, чувся робочий шум та іржання коней. Торговці та їх слуги збирались в перший весняний похід.

Дядько Урс ходив навколо воза, час від часу поправляючи шкіряні ремені та перевіряючи мідні заклепки на збруї. Коні ліниво переступали на місці, особливо не реагуючи на господаря, який ладив спорядження перед неблизької дорогою. Звичайно, в таку далеку дорогу торговці збиралися заздалегідь - ще з зими. Вони лагодили вози, готували запасні частини - осі, дишла, запасалися дьогтем і харчами. Однак дядько був бувалим купцем і знав, що навіть перед відправленням треба перевірити все до дрібниць.

Дядько Урс був міцним високим чоловіком, з пронизливим поглядом блідо – блакитних очей. Обличчя носило відбиток суворих умов торгових походів, горбатий ніс по всій довжині перетинав глибокий блідий шрам, який свідчив про те, що дядько брав участь у багатьох битвах, захищаючи свій обоз, відбиваючи майно і товаришів від нападів розбійників.

Життя торговців було сповнена небезпек і випробувань. Пекуче сонце, злі холодні вітри, проливні дощі, зграї диких тварин – все це підстерігало їх на протязі всього шляху. Але найбільшою небезпекою в степу були двоногі істоти, які хотіли поживитися багатим товаром і здійснювали напади на торгові каравани.

— Напувай коней, Мо, — наказав мені дядько, — нам треба відправитися до сходу

сонця.

Він складав у свого воза начиння, їжу, зброю, накривав все це товстими повстяними мішками. Я також мав списа і лука, чим дуже пишався. Всі члени каравану повинні володіти зброєю, адже в разі небезпеки важливою стає кожна пара рук.

 

Місяць блідо освітлював готову прокидатися землю, оповиту згустками туману. Ранок ще не вступив у свої володіння, коли плем’я Молох вже почало збиратися навколо найбільшого вогнища. Почувся звук шкіряного барабана. Він сповіщав про те, що настав момент принесення жертви, яка мала умилостивити богиню Ішланах - заступницю мандрівників і торговців.

Я навпочіпки примостився біля дядька.

На головній площі зібрались всі – від мала до велика, незважаючи на ранній час. Від яскравої святкової одежі, прикрашеної різнокольоровим пір’ям, металевими та кістяними виробами,  мерехтіло в очах. На обличчях старійшин та дорослих чоловіків різкими лініями виділялися ритуальні візерунки, що зеленувато світилися о передранішній порі. В фарбу додавали товчені риб’ячі кістки, звідси й світіння. Я заздрісно поглядав на молодих чоловіків, з якими ще минулого року полював на лисів і грабував яструбині гнізда. Зараз вони - ті, що пройшли ініціацію, отримали почесне право відкрито носити відзнаки воїнів. Жовтогаряче сяяли в світлі вогнища натерті до блиску браслети на їх міцних руках, а шкіряні накидки спадали з плечей лускою, як і прийнято у племені, що поклоняється великій Ящірці Молох — матері всіх богів і нашого роду.

Навряд чи хто з них й гляне у мій бік. До шістнадцяти  років я буду істотою середнього роду, збирачем ягід і плодів, помічником жінок. Нас змалечку вчили військової науки, проте битва на палицях та стрільба з лука – не зовсім те, чого мені хотілося. Я відчував, що моє покликання — бути причетним до славної чоловічої справи – охорона поселення, полювання на велику здобич, розвідка й походи у Великі Землі.  Натомість мені доводилось виконувати дрібну роботу, гнути спину на полі і отримувати дядькові стусани.

Можна тільки уявити, що я відчув, коли дядько вирішив взяти мене в похід, щоб вчити торговому ремеслу. Хвала богам. Я радісно танцював, немов укушений жуком – гнійником, від отрути якого людина труситься в лихоманці і часом навіть бачить пустище в кінці стежини, яке чекає на кожного з нас після смерті.

 

Ввели незайману. Обличчя накрите сірим пологом, руки оповиті диким квітами й отруйним плющем, босі ноги розмальовані спіралеподібним орнаментом.

Юрба ритмічно плескала в долоні, бив барабан, жінки тягнули хвалебну жертовну пісню, їх тонкі голоси, здавалось, підіймалися вище диму від вогнища й танули в прохолодному темно-синьому повітрі.

Батько племені піднявся зі свого почесного місця, його велетенська постать кинула  тінь на маленьку згорблену фігуру в сірому савані, що поникла біля вогнища.

Дівчина стала на коліна, її постава свідчила про готовність прийняти свою участь, здійснити те, що уготовано долею. Кров незайманої – священний оберіг, з давньої пори вона захищала торгові походи племені. Ще жодного разу не повернулися наші купці без багатого товару, що, звісно, було заслугою даного ритуалу.

Вождь неквапно наблизився до жертви, на ходу скидаючи шкіряну накидку з золотою ящіркою — символ влади. Барабанний бій пришвидшився, юрба щосили плескала  долонями в такт, жіночий спів почав нагадувати завивання: то злітав до небес, то скочувався до низького гарчання, настільки напруженим і урочистим був момент.

Верховний Батько витягнув кістяного ножа.

Незаймана обперлась на руки, ставши навкарачки. Її сідниці вигнулися вгору, спина прогнулася, вся поза свідчила про готовність прислужитися племені.

Натовп шаленів, іскри вогнища тріскотіли і злітали в холодному повітрі, світло падало на жертву, від чого її тінь здавалася величезним звіром, що готується до стрибка.

Вождь зупинився над дівчиною. Несамовито бив барабан. Я щосили витріщався, намагаючись нічого не пропустити.

Помах ножем.

Радісний лемент, заохочувальні крики і свист.

Жертва була голісінькою. Її сірий саван лежав, розсічений надвоє, біле тіло яскравою плямою виділялося в ранкових сутінках. Батько примостився ззаду дівчини, стягнув штани, а тоді коротким і сильним поштовхом увійшов у неї, від чого плем’я аж зайшлося від захоплення. Мені зуби заціпило від такої картини, хоча я спостерігав її неодноразово. Кількома зовсім не ніжними рухами вождь закінчив почате, при цьому бідолаха не видала жодного звуку.

Край неба тонко затягнувся багрянцем, такого ж кольору був пісок під молодою жінкою, яка покірно продовжувала стояти на колінах, поки вождь заправляв одежу. Він накинувши плащ на плечі, нахилився і зачерпнув жменею просякнутий кров’ю пісок. Зробивши кілька кроків до вогнища, вкинув цю суміш у вогонь, від чого той зашипів, розповсюджуючи прогірклий запах.

— Тобі, Стара Мати Ящірко, даруємо цю кров!І хай твоя луска береже наш рід! —

гучно протягнув вождь. Його крик підхопили сотні голосів.

Жертву було принесено.

 

Світало, почувся пташиний спів. По спині протягнуло холодком, від чого я поспішив закутатися в стару ковдру.

Ми з дядьком сиділи на першому з його восьми возів, наповнених зерном, шкірами, копченим м’ясом, які ми збиралися виміняти на треторійську сіль, шовкову одежу, посуд та чудову залізну зброю, якою славилися тамтешні ремісники. Пролунала голосна команда, коні неквапливо рушили, волочачи за собою вантаж.

Позаду залишилося плем’я, мати і брати з сестрами. Увечері з нами довго і слізно прощалися, але я тримався мужньо і заспокоював матір. Вона цілувала мене, шепотіла молитви і просила повернутися живим і здоровим. Мати знала, наскільки небезпечно на торговому шляху. Наш батько загинув під час минулорічного походу від стріли розбійника, дядько власноруч рив йому могилу.

Я запевнив матір, що буду обережним, розповів, яка у нас добра і надійна зброя. Пообіцяв повернутися з грошима і подарунками. Небезпека небезпекою, а наш промисел - прибуткова справа, і роль годувальника тепер лягла на мої плечі. Вона ковтала сльози і розмальовувала мої плечі захисними ритуальними візерунками, вмочуючи палець в суміш бичачої крові і дубового попелу.

Перші сонячні промені освітили наш обоз, коли ми вже були далеко від рідного поселення. Я розпитував дядька про Білий Океан, про те, чи дійсно вода в ньому солона, і яка там водиться риба. Він відповідав на мої запитання і розказував про свої минулі походи, про те, які є в світі народи, про їхні звичаї. Вчив, як правильно торгуватися, як розпізнавати траву чіхіро, від якої у коней з'являється кровотеча.

Хотілося їсти, але закони племені наказують у дорозі утримуватися від їжі і дозволяють робити привал тільки за згодою вожака. Тоді кількадесят возів стають табором і подорожні починають розпалювати багаття, готувати їжу, оглядати спорядження та худобу.

Коли сонце вже було на два дуби, ми зробили перший привал, зупинившись біля невеликої річки.

На мене, як на молодого, поклали обов'язок готувати пшоняну кашу, чим я і зайнявся, як тільки розпріг коней і пустив їх пастися.

Я налив у горщик річкової води і повісив його на триногу. Коли вода закипіла, я злегка її посолив, спробував, і знову досипав жменьку. Сіль потрібно було берегти, але я думав про ті дні, коли, повертаючись із походу, зможу солити їжу вдосталь, скільки захочу. Раптом мої приємні роздуми перервав дядько:

— Як там каша, Мо? Ватажок каже, що треба їсти і швидше вирушати, щоб до полудня пройти хоча б двадцять верст. Погане це місце: голий степ, ніякого захисту.

— Ви думаєте, що тут можуть шастати розбишаки? — округлив я очі.

— Все може бути, — хмурячи брови, відповів дядько, а потім придивився до горизонту, прикриваючи очі долонею.  —  Ці місця не зовсім безпечні, тому зволікати не варто. Ми, звичайно, можемо за себе постояти, але зі степовими волоцюгами краще не зв’язуватись.

Я кинув у котел шматок жиру і почав помішувати, ковтаючи слину. Потім нарізав хліба та цибулі, набрав холодної води в глечик.

 

Тільки-но я підніс ложу до рота, як раптом дядько підхопився, напружено вдивляючись кудись у степ. Рука міцно стиснула руків’я сокири, борода розвівалась від подуву вітру.

Я теж підвівся і став дивитися на схід. Навколо залягла тиша, одноплемінники відірвались від мисок і почали занепокоєно перезиратися. Напруга стояла така, що волосся на шкірі здибилось. В мене аж засльозилися очі, так сильно я намагався вдивитись, що ж там такого помітив дядько.

Зненацька на горизонті з'явилася невелика хмаринка пилу, яка кожної хвилини збільшувалась; темним саваном її супроводжувала в повітрі зграя чи то ворон, чи то інших чорних птахів.

— Всі до зброї!!! Це можуть бути амоніти! — натужно вигукнув дядько Урс, та

висмикнув свою двосторонню сокиру з-за поясу.

Молохи покидали ложки і метушливо почали розбігатися навсібіч.

Я важко дихав, кидаючи погляд то на дядька, то на стовп куряви, який кожної миті ріс. Не знаючи, що робити, я схопив свого списа, древко якого, гладке та  відполіроване, трохи додавало впевненості і заспокоювало. Звичайно, нас змалечку вчили володіти зброєю, але ж я ніколи не брав участі у справжній битві! Розбиті носи в кулачних боях з однолітками та замашна лозина дядька — от і весь мій бойовий досвід. Проте зараз мені ніколи над цим думати, загроза реальна і вона кожної миті наближається. Я кинувся допомагати дядьку, який в цей час керував погоничами і наказав швидко запрягати коней,  ставлячи вози в один ряд.

Поки я метушився і намагався заспокоїти перелякане лоша, що брикало біля своєї мами, мої супутники почали будувати оборону. Я й незчувся, як з сотні возів утворилося півколо. З-за них стирчали ятагани, стриміли стріли в натягнутих луках, наїжачилися списи.

Я з дядьком приліг за мішками, набитими копченими кабанячими та лосиними тушами. Мій лук був наготові, я прицілився в бік хмари пилу, у якій вже можна було розрізнити вершників, що стрімко наближалися. Їх було близько ста, а то й більше. Стук кінських копит заполонив простір. Між кіньми шастали тіні меншого розміру: собаки або приручені вовки. Вони мчали на шаленій швидкості, спритно рухаючись між вершниками, і саме ці істоти примусили мою спину вкритися льодяною кіркою. Невідомість завжди лякає найбільше, звичного та явного ворога легше перемогти.

— Не бійся, Мо, — примружившись, крикнув дядько Урс, — зараз ми їм

всиплемо!

Його бойовий клич пролунав у повітрі, пересиливши навіть шум від копит, під якими стугоніла земля. Одноплемінники завзято підхопили клич, оголосивши противнику про те, що їх чекає шалений опір.

Мій вказівний палець вже пекло вогнем, я тримав тятиву натягнутою всією силою своїх підліткових м’язів, але відчував, що довго її не втримаю. Проте не міг вистрілити, поки на те не буде дозволу.

Коли вже в хмарі пилу стали видні вусаті, брудні, перекошені від люті обличчя нападників, почувся голос вожака, який наказав стріляти. Засвистіли стріли і передні ряди ворога скосило як траву. Пролунали болісні крики, іржання поранених коней, але амоніти не зупинилися. Топчучи застрелених, вони мчали вперед, голосно підбадьорюючи себе войовничими криками.

Плем’я випустило нову порцію стріл, що зливою накрила щільну шеренгу нападників,  знову підбиті тіла повалилися на землю, ще більше піднімаючи стіну пилу.

З боку атакуючих також полетіли стріли і дядько наказав мені не висовуватись із -  за великого мішка пшениці, поки не мине небезпека.

Я ще жодного разу не вистрілив - тремтячими руками тримав свого лука і молився, щоби все це виявилося страшним сном. Однак коли зовсім близько в мішок вп'ялася товста стріла з воронячим оперенням, це мене дещо отверезило, тому я зціпив зуби, прицілився і збив найближчого вершника, який стрімголов злетів з коня і зник з очей.

Я аж підскочив від захвату, радіючи власній влучності, проте наступна картина змусила мене застигнути від жаху.

Наблизившись до наших рядів на половину відстані польоту стріли, нападники почали один за одним зіскакувати з коней, не збавляючи швидкості. Вони клубками скочувались по тулубах тварин на землю і, ще навіть не торкаючись землі, переверталися на волохатих істот з довгими кривими лапами. Приземлившись, вони продовжували свій шалений рух, обганяючи коней, високими стрибками долаючи відстань.

«Амоніти… Плем’я Шакала!» — осінило мене. Дядько колись розповідав про цих кровожерливих кочівників, що поклонялися Богу Падла. Вони жили в постійному русі, переміщаючись степовими пустищами, і горе було тим нещасним, хто траплявся їм на дорозі.

Живий килим з тварюк, переливаючись подібно до хвиль,  щомиті наближався до нашого обозу. Я пускав стрілу за стрілою, проте в загальному гармидері не міг побачити, чи влучав - стіна пилу приховувала шакалів, які були вже зовсім поряд. Проте я бачив, як горять їх злі очиці, налиті кров’ю, бачив густі потьоки слини з пащ, вітер доносив запах смердючих туш.

І ось перший звір увірвався за півколо, перестрибнувши вози несамовитим ривком. Його кігті розпанахали землю, коли він збив швидкість. Люто клацнувши іклами, він вертів навсібіч головою, вибираючи жертву. Проте дядькова сокира першою дісталася черепа істоти, не давши їй ані найменшого шансу поласувати гарячою плоттю. Наче горіх розкололася довбешка шакала, оголивши рожевувато – сірий мозок. Як ганчірка, тіло повалилось набік, стрепенулося і завмерло. Схоже, помирали шакали в тій подобі, яка була на момент скону.

Вже інші нападники вдерлися в табір, почавши криваву бійню. Плем’я Молоха відчайдушно захищалось врукопашну, демонструючи відвагу та бойову майстерність. Леза розтинали ворогів, окроплюючи землю гарячою кров’ю, списи протикали вкриті жорсткою шерстю тулуби, навкруги чулося болісне скавчання та крики розпачу тих моїх одноплемінників, чиє тіло безжально рвали звірячі щелепи.

Дядько наче бог війни метався в самій гущі битви, роздаючи смертельні подарунки наліво та направо. Його сокира блискавкою миготіла серед натовпу, відтинаючи лапи і голови. Поруч з ним бився вожак торговців, друга після вождя в племені людина. Цей велетень з рудою довжелезною бородою шматував шакалів, щось голосно та весело викрикуючи.

Я притиснувся спиною до воза і продовжував впускати стріли. Про те, щоб зійтися з цими почварами в бійці, навіть думати було страшно. Хоча я в запалі битви зовсім забув про страх, ретельно вибираючи ціль, і пускав тятиву лише тоді, коли був упевнений, що не зачеплю когось із своїх.

Зненацька один із нападників помітив мене і стрімко почав наближатися короткими стрибками, спритно оминаючи тих, хто зчепився в сутичці.

Всередині у мене все похололо, я схопив списа й виставив вперед вістрям. Звір неквапливо наблизився. Під його шкірою ходили могутні м’язи, лапи були завбільшки з миску, кігтем можна було проткнути мене наскрізь. Цей екземпляр явно був більшим за своїх родичів. Вожак, чи що.

Я вчепився в списа, аж побіліли кісточки на пальцях. Серце так голосно бумкало в грудях, що я почав переживати, аби воно не видало мій страх. Шакал, не поспішаючи, наближався, м’яко ступаючи по закривавленій землі, він принюхувався та щирив зуби.

Шум битви неначе відійшов на другий план, я дивився вперед і бачив лише цю заслинену пащу, всипану жовтими іклами. Шерсть його звалялася від крові, що темними  згустками обліпила морду аж до очей.

— Ах ти ж гад, стерво, погань, псяче лайно? — вибухнув я прокльонами в

приступі переляку. Я не міг повірити, що от саме зараз мені кінець прийде. Де ж поміч? Когось гукати марно — гул стояв неймовірний, брязкання зброї, крики та гарчання створювали  непробивну стіну.

Замурзана пика потвори єхидно шкірилася. Розумна істота в волохатому тілі насміхалася над моєю войовничістю, намагаючись передати людські емоції звірячим писком.

Все ближче і ближче.

Я гарячково почав махати списом, намагаючись вколоти шакала, але той, наче з неохотою, ліниво ухилявся, а тоді миттєво схопив зубами древко списа і розтрощив його, мов би той був іграшковим. Відкинувши цурпалки вбік, амоніт в подобі звіра наблизився до мене майже впритул. Я втиснувся в простір між мішками, мацаючи навкруги руками в безнадійній спробі знайти якусь зброю.

На мене дихнуло смердючою сумішшю гнилого м’яса і тваринного запаху. Верхня губа, вищирена та тремтяча, оголила пожовклі ікла, між якими застрягли темно – червоні волокна та шматочки чиєїсь шкіри. 

 

Над полем бою, хрипко каркаючи, літали пернаті любителі мертвечини. І як вони завжди знають, що має пролитися кров? Ще до початку протистояння ці слуги Бога Війни злітаються і кружляють в очікуванні моменту, коли можна буде сісти на ще теплий труп і видовбати очі — найкращі ласощі.

Не знаю чому, але саме про ворон я подумав у той момент, коли шакал блискавично відгриз мені пів - обличчя. 

Зачудовано я дивився на червону масу, що з чавканням зникла в його пельці. По моїх шиї та грудях заструменіло тепло, немов мене накрили теплою ковдрою. А боляче не було.

Біль прийшов опісля. Коли ми перемогли.

 

Між короткими уривками свідомості я бачив дядька. Його лице, вкрите засохлою коричневою кірочкою, мелькало в сивому тумані, супроводжене спалахами несамовитого болю. Кожного разу, як я приходив до тями, лише одна думка молотом кроїла мій череп: чимскоріше повернутись туди — в благодатне прохолодне ніщо, де темно, де немає пекучого злого сонця, яке роздирало моє обличчя на шматки.

Я розплющив уціліле око. Світ довкола був насиченого рожевого кольору, проте я мав змогу розрізнити кострище, червону від крові й тельбухів землю та моїх одноплемінників, що неквапом переступали через купи тіл, час від часу встромляючи клинки в поранених. Це супроводжувалось тужливим скавчанням, а іноді – приреченим надривним криком. Людським криком болю. Я лежав під возом, вкритий якоюсь тканиною. Несамовитий холод терзав мене і примушував тіло здригатися від конвульсій.

Я знову провалився в безпам’ятство. Наступна картина, побачена мною, була вже іншою. Дядько нервово походжав назад — вперед, не випускаючи з рук свою сокиру. Я бачив, що її ручка липка, вкрита червоними згустками.

Перед ним на колінах стояли четверо. Повністю голі, зі зв’язаними за спинами руками, брудні й запилюжені. Троє полонених чоловіків, виснажених, вкритих ранами і синцями.

Четвертою була жінка.

Навіть в стані лихоманки я зачудовано дивився на неї. Мене не відвідала думка про те, звідки вона тут взялась. В голові билось лиш одне: яка вона гарна. З закривавленим лицем, спутаним волоссям, але така приваблива... Вона з ненавистю дивилась на своїх поневолювачів і щось різко говорила, звертаючись, здебільшого до дядька Урса. Її слова вилітали неначе плювки, були сповнені люті й зневаги.

Дядько помітив, що я опритомнів, підійшов і присів поруч. Очі глибоко запали, борода заляпана, збилась ковтунами.

— Мо, синку. Не вберіг я тебе.

Вперше мені довелось бачити дядька таким ласкаво – турботливим та винуватим.

Він обережно поправив на мені ковдру, від чого тіло скорчилось від нового приступу болю. Дядько закусив нижню губу:

— Ми перебили їх. Всіх до одного. Крім цих.  — Він махнув правицею в бік

полонених. Авжеж, зараз вони смирненькі, бо перекинутися назад в тварин не можуть — занадто багато сил на це йде. Твій кривдник також серед них. Ота, з великими цицьками.

Може він і хотів підбадьорити мене таким жартом, проте мені було не до сміху.

Вона? Ця розкішна дівчина — це та жахлива тварюка, яка відшматувала від мене кусень м’яса? Ота, зі смердючою пащею і жовтими іклами?

— Але ж… але ж то був великий звір, — пробулькотів я, що негайно потягнуло за собою новий спалах болю, від якого я знову упав в небуття.

Коли червоні розводи на чорному тлі трохи зблякли і я знову мав змогу подивитись на дядька, той сказав:

— Самки амонітів у звіриній подобі завжди більші від самців. Зазвичай вони не

беруть участі в набігах, а залишаються з дітьми. Проте це не той випадок. Дівці явно захотілось свіжини. Ти тільки глянь на цю моторошну пику. 

Почувши його слова, полонена амонітка вибухнула прокльонами, що нагадували горлове собаче гарчання. Коли дядько навідмаш ударив її по обличчю, вона клацнула зубами, намагаючись вхопити його пальці, а потім харкнула, всім своїм єством видаючи ненависть.

— Ти повинен видряпатися, хлопче. Ти ж молох, тебе захищає Стара Ящірка. А за

твою рану собаче поріддя відповість сповна. Я дав би змогу тобі власноруч порішити цей майбутній воронячий харч, але ж ти зараз навіть відлити не зможеш самостійно. Тому просто дивись.

На цих словах він підійшов до полонених і зручно переклав сокиру в праву руку.

Чоловіки-амоніти приречено опустили голови. Певно, молились своєму смердючому богу. Проте дядько не дав їм завершити молитву. З різким свистом сокира промайнула дугою в повітрі. Перша голова покотилася, наче зрілий горіх, вгрузла лицем в пісок і завмерла. З шиї фонтаном била кров, і ще до того, як серце в останній агонії перестало її перекачувати, дядько таким же чином відсік голови двом іншим полоненим.

Молохи мовчки спостерігали за цим дійством, стискаючи зброю. Вожак похмуро перев’язував розідране передпліччя, довіривши дядьку провести страту.

Самка перестала шипіти, в її темно-карих глибоких очах промайнув переляк.

— Ти так просто не відбудешся, сучко, — мовив Урс.

Я був вражений швидкістю, з якою дядькова сокира забирала життя. І хоч ці тварюки заслуговували на смерть, я в глибині душі зрадів, що вони померли швидко.

Дядько підійшов до жінки, на хвильку замислився, а тоді різко схопив її за довге чорне волосся і намотав його на руку. Амонітка заридала, зціпивши зуби. З її носа цівкою стікала кров, а піт малював на забрудненій шиї світлі рівчачки.

Обличчя мені запекло нестерпним полум’ям, я не міг відірвати погляд єдиного ока від цієї істоти, такої небезпечної, але такої… людської. Я бачив її тіло, точнісінько таке, як у жінок мого племені. Гарні риси обличчя, чудові стегна, груди. Я все ніяк не міг прийняти й усвідомити той факт, що годину назад це миле створіння роздирало кігтями моїх родичів, ласувало їх нутрощами, а самого мене перетворило в каліку.

Щось всередині мене нуртувало і захлиналося, я почав хапати ротом повітря, засмикав ногами.

— Н… не…треба, - прохрипів ледве чутно, від чого обличчя проштрикнуло

тисячею розжарених голок.

 Дядько з подивом озирнувся на мене, проте продовжував накручувати волосся на руку. Я силувався ще щось сказати, але світ затьмарився, і я поринув у чорну теплу імлу. Останнє, що долинуло до мого слуху, був дикий розпачливий вереск. В ньому звучала жага до життя, незгода з таким завершенням подій, здивованість і лють.

 

Я закліпав, намагаючись прогнати набридливу розмиту пелену. Світ поступово набирав обрисів, навколишні звуки проривалися з полону глухої тиші, якою були  закладені мої вуха.

Мій погляд вперся в темні розплющені очі. Неживі. На віях застигли намистинки крові, погляд — скляний і безтурботний. Лише у куточках очей блистіли сльозинки, в яких переломлювались сонячні промені.

Всередині защемило, немов чиясь льодяна рука стиснула моє серце і уповільнила його биття. Я дивився на відрубану голову, що лежала в багряній калюжі, немов перестиглий роздавлений овоч. По вродливому обличчю діловито повзала перша весняна муха.

І тут мене прорвало. Я розридався.

Я плакав, бо мені було боляче. Бо лежав з понівеченим обличчям, безсилий навіть почухатися. Я ридав через цю дівчину, яка завдала мені такої шкоди, ненавидів її за її ненависть, ненавидів дядька за те, що позбавив життя таке прекрасне створіння. Ненавидів кляту муху, яка осквернила цю красу своєю присутністю. Я схлипував і ненавидів цей світ, в якому стільки болю, а заодно всіх богів, що дозволяють йому існувати.

А потім злість змінилась тишею. Я неначе піднісся над світом, купаючись в теплих променях, яскраве світло заповнило навколишній світ. Я відчув себе легким і безтілесним. Обличчя обдало прохолодою, запахло якоюсь ароматною травою.

— Буде жити, — десь неначе здалеку промовив дядько. Він стиха мугикав щось

собі під ніс, і в такт його голосу скрипіло колесо у воза. Я заснув, заколисаний цим  скрипом.

Десь в недосяжній висоті заквилив степовий сокіл, мовби вітаючи вервечку возів, що направлялась на південь.

Ми їдемо за сіллю.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>