Мнеме

Мнеме

Неділя, 29 березня 2020 г.
Проглядів: 201
Підписатися на комментарі по RSS

Вечірній обхід виявив, ще не сплять хлопці у другій кімнаті на першому поверсі. Уривки фраз із їхніх розмов були мною поцуплені крізь прочинені двері. Отак щовечора! Я зайшов до кімнати. Розмова зникла, ніби і не було нічого. Та мене не обдуриш.

- Чому не спимо? Грею? Джаспере? Чи може – Роджер?

-Джаспер спить, - озвався Джаспер.

- І Грей.

- А я хотів заснути, та хтось із дорослих мені заважає, - натякнув Роджер.

Я розсміявся.

- Годі, хлопці, жартувати.

- Добре.

- Юресе, - прошепотів Джаспер, - а ми із хлопцями думаємо, а що буде, якщо вночі прийдуть Мнеме?

- Не прийдуть, бо не існують Мнеме. Казки то все

- А професор Лейс розповідав, що вони приходять тоді, коли їх не чекаєш.

- І що вони харчуються думками і спогадами людини.

- У вас спогадів ще мало, а коли Мнеме дізнаються про ваші думки, повиздихають, - утішив я своїх вихованців, - можете спати. Ви, думаєте, чому я роблю обхід? Ганяю потвор усяких.

- Юрес – переможець Мнеме, - пробурмотів Грей.

- Ага, з тобою нам не страшно.

- А професор нам говорив…

- Надобраніч вже.

- Добре. Надобраніч, Юресе.

Я зачинив за собою двері і тихенько пішов. От фантазери! Жоден із Мнеме до нас не проникне крізь потрійний захист. І вікна, і двері, і мережева система комунікації захищені від будь-якої атаки. Фантазери!

 

***

Місто за вікном монорельсового автобусу вражало химерними тінями, що утворювались від ранкової ходи сонця повз житлові будинки та промислові споруди. Своїми промінцями-мацаками воно ніби досліджувало простір, випробуючи його на доступність та архітектурну доцільність. Якісь споруди від цього лише виграли і засяяли своїми формами та прихованими деталями. Інші – втопились у тіні сонячних бранців.

Все як у житті, подумалось мені. Хтось гріється у промінцях сонця, а хтось змушений бігти навипередки із тінню, намагаючись вирватися на свободу.

Моя робота в Школі – це, звичайно, не відпочинок на сонячному пляжі. Це мій повільний біг, спроба дістатись сонячного місця. Для мене колись такими були вражаючи краєвиди безкрайнього космосу, червоні піски Марсу та маленький світ станції Колонія.

Я їхав у автобусі від Західної брами, повертаючись зі станції планета Земля.

Із роздумів мене вирвав крик пасажира, що знаходився попереду, біля водія.

- Допоможіть, хто може. Водію стало зле!

Декілька людей кинулося вперед. Підскочив і я.

Хтось смикнув стоп-кран. Хитнуло.

С-то-о-п! Ми всі повалились вперед, але втримались на ногах. Двері відчинились. Тікати!! Пасажири навипередки кинулись вперед, до виходу. Тікати! С-то-оп!

Хтось заволав щосили:

- Мнеме!

Водій розвернувся і втупився в мене поглядом. В його очах був неймовірний подив, що переріс у страх.

Мнеме!! Невже – це Мнеме?!!!

Я почав нишпорити очима навкруги, хоча знав, що людина їх побачити не може. Потім підскочив до водія і потягнув його на себе, хтось кинувся мені допомагати. Водій почав щось бурмотіти і пручатися, штовхаючи нас від себе. І де тільки взялись у нього сили! Я просто випав крізь прохід на вулицю. Трасця! Мене роздирали суперечливі почуття, адже правила Школи забороняють вступати у контакт із людьми, що мають проблеми із пам’яттю.

Я витягнув телефон і набрав номер швидкої.

“Алло, швидка, водій монорельсового автобусу потребує допомоги. Схоже на напад Мнеме! Чоловік втратив пам’ять і орієнтування у просторі! Маршрут - станція планета Земля – станція Тайм-депо, зупинка Технопарк”.

Раптом позаду пролунав потужний вибух. Ми розвернулись і вп’ялись очима у велетенський полум’яний факел. Зіткнення автобусів на дорозі – трагедія для людей і точно яскравий фінал для життя потвор.

Швидка приїхала за десять хвилин і ми, нарешті, заспокоїлися. Проте ще довго мене переслідував образ виснаженого чоловіка із порожніми очима, що заблукав у Реалі.

Лише за стінами приміщення Школи я зміг спокійно видихнути, адже налаштування її архітектурних форм було так відрегульовано, щоб відкидати уламки чужих образів. На жаль, сам я не міг відкинути із своїх спогадів образ водія. Бо люди ж, як відомо, істоти слабкі. Доводилося покладатися на техніку. Це означало, що за стіни Школи аж ніяк не могли потрапити знищувачі пам’яті, ці маленькі кляті організми, яких хтось назвав Мнеме. Я рушив прямо до кабінету директора, професора Лейса.

****

Слова мого шановного керівника лунали дещо урочисто і досить голосно:

- Юресе Колгане, годі сперечатися та вимагати від мене додаткового фінансування. Ти ж знаєш наш бюджет, у нас немає можливостей для розваг.

- Так-так, я знаю. Хочете сказати, що маємо звичайних дітей, у нас немає особливих вимог для організації навчального процесу, наші викладачі працюють в незмінних умовах, наше обладнання….

- Ну-у…

Знаючи, що звичайними аргументами Грега Лейса не візьмеш, я використав заборонений прийом.

- У нас звичайний, без таланту та родзинки керівник? Гадаю ж, ні!

- Юресе! Твоя взяла, надсилай службову записку, будемо думати.

Ага, вже стільки цих записок надрукував!

- От. Дякую, – я розвернувся і рушив до дверей. Проте голос Грега мене зупинив.

- У нас буде новачок. Тридцять шостий.

Тридцять шостий? Перед моїми очима виникли обриси моїх вихованців. Я з цими не знаю що робити! Тридцять шостий! Тобто тепер надзвичайних ситуацій, карколомних нештатних подій, розбитих шибок та дрібних конфліктів буде більше?? Тобто ще один розумник, дитя безмежного всесвіту, жартівник та пройдисвіт??

Я зупинився і посміхнувся:

- Це чудова новина, Грегу.

Проте Грег Лейс дивився на мене зосереджено і спокійно. Потім почав набирати якийсь текст на клавіатурі і, здавалося, забув про мене.

А я скаржусь на вихованців!

 

***

Останній раз поповнення Загону було рік тому. Тоді до нашої зграї влились двоє дванадцятирічних близнюків. Їх батьки працювали на станції планета Земля, а точніше, на Місячній базі, та були в складі групи, що мала брати участь у проектуванні процесу терраформування. Коли сталась та злощасна аварія, що забрала життя двадцяти працівників компанії, вони виявились серед загиблих. Брати Томас і Джейсон залишились вдвох. Складна машина електронної бюрократії довго гралась їхніми долями, аж поки до справи не долучились фахівці Центру розвитку людини і не визначили, що хлопці мають надрозвинутий емоційний інтелект. Оскільки в нашій компанії емпатів було як зірок на небі, Томаса і Джейсона направили до нас, у школу для обдарованих дітей пана Грега Лейса. Я, було, захвилювався, що у хлопців будуть деякі складнощі, бо публіка у нас хоча обдарована, але водночас і вибаглива. Однак прийняли гостей гарно, на третій день влаштували нічну перевірку. Завантажили у сновидіння Томаса якесь моторошне чудовисько, він із ним впорався і навіть зміг викинути в Реал нашого міста-між-світами Тайм-депо. Воно потім ще три дні блукало коридорами Школи, аж поки його не знищили сонячні промінці. На п’ятий день брати стали відчувати себе як удома. Всі мешканці Школи ходили як зачаровані, а старий Гарт, наш шанований повар, безперестанку ревів як мале дитя, згадуючи про свої минулі роки. Так продовжувалось три дні, аж поки я не зрозумів у чому справа і не поговорив із хлопцями, що прибули до нас із Місяця. Розмова виявилась результативною і я реготав після неї ще тиждень. Одним словом, Томас і Джейсон увійшли до нашої родини жартівників, пройдисвітів та надрозумників. Навіть пан Грег Лейс відмітив, що новачки виявились чудовими хлопцями. При цьому він і реготав і плакав одночасно.

 

***

Тед Ковач зовні не був схожий на мешканців Школи. Охайний, в шкіряних мештах та червоний сорочці, він здавався мені прибульцем із минулого. Хлопець простягнув мені руку і тихо промовив:

- Тед. Мене звати Тед.

- Добре, приємно познайомитись. Я – Юрес, твій наставник- вихователь.

У Теда з собою був лише рюкзак та роботизований іграшковий ведмедик. Я закинув рюкзак на плече і ми вийшли із приміщення Тимчасового притулку. Спиною я відчував, що крізь скло вікон цегляної споруди притулку на нас дивились Сестри. Востаннє я був тут років три тому, і мушу зазначити, що нічого не змінилося. Мешканці південного району Тайм-депо, як і раніше, посміхались не часто і були схожі на примари. Не дивно, цей район залишався єдиним у місті без атомної енергії. На вулицях ще їздили громіздкі дизельні поїзди, купи сміття маячили просто посеред центральної площі, а присмак нафтового пального ледь жеврів на губах. Я не знаю, чому південний район Тайм-депо уникнув впливу цивілізації, проте здавалося, що навіть час тут плине повільно, ніби у зворотному напрямку.

Можливо саме тому у Тайм-депо кількість випадків, пов’язаних із втратою людьми пам’яті, була невеликою. Дійсно, я не побачив жодного перехожого, що біг у невідомому напрямку, не було і раптових аварій, вибухів чи інших надзвичайних подій, що були пов’ язані із порушенням мнемосфери.

Цілком зрозуміло, Мнеме прагнуть дістатись туди, де є потужний резерв інформаційного обміну, сучасні технології управління та складні системи накопичення інформації.

Ми їхали із Тедом у дизельному поїзді, я тихим словом згадував Грега Лейса та його економність, адже ця екскурсія у минуле відбулася саме за його вказівкою.

- Нічого, Тед, ось побачиш, у нас - гарно!

Тед дивився у вікно та обіймав ведмедика. За вікном залишились похмурі обличчя та дитячі спогади. Ми їхали до західної частини міста, до швидкісних авто, монорельсового автобусу та повітряних таксі. Ми їхали до майбутнього, нашого примарного майбутнього.

 

***

Школа – це своєрідна фортеця від зовнішнього світу. Маленький світ зі своїми правилами, артгаусне кіно зі своїми героями і нерозгаданими таємницями. Нескінчений ланцюг якихось дивних подій та парадоксальних ситуацій. Кожен із вихованців мав якусь родзинку, щось таке дивне, із чим інколи впоратись було край важко. Тільки насуплений погляд Грега та добре слово Марії, сестри-доглядальниці, наводив лад у головах хлопців. Щодо мене, то поки що так і не вирішено, хто ж я для них.

Про таємниці Теда одразу дізнатися не вдалося. У документах, що знаходились в особистій теці новачка, зазначалось, що Тед серйозний і відповідальний хлопець. Стриманий та мотивований на навчання. Батьки Теда знаходились на заробітках на станції Колонія, а до притулку він потрапив після сварки зі старшим братом, що одружився і почав влаштовувати своє сімейне життя. Я довго вивчав папери, складені у теці і не міг второпати, що ж стало підставою направлення Теда до школи. Пояснення знайшлося на третій сторінці, де олівцем було написано: “Має здатності до безконтактного серфінгу у Мережі”.

 

***

У камінному залі Школи було гамірно. Я підійшов до гурту вихованців і побачив таку картину. В центрі кола вихованців стояв Тед. Сльози котились його обличчям, в руках він тримав роботизованого іграшкового ведмедика.

- Що сталось, Теде?

Хлопці розступились.

Тед мовчав. Потім промовив:

- Юрасе, це не мій друг. Хтось замінив мого іграшкового ведмедика.

Я простягнув руку, взяв іграшку. Звичайна іграшка, проте ду-у-же важка. Я глянув на Теда.

- Це не мій друг.

Дивно. Рукою я намацав щось тверде. Іграшка впала на підлогу, луснула, із неї посипались різнокольорові артефакти. Це були не мікросхеми та різнокольорові проводи. Ми побачили дивні предмети різної форми: прямокутники, квадрати, пірамідки. Я простягнув правицю і взяв важку пірамідку у долоню. Вона вп’ялась в мою долоню, перед моїми очима замаячили червоні пірамідки. Кружляючи одне навколо одного, вони вибухнули фонтаном вражень.

…Я їхав у автобусі монорельсової дороги міста-між-світами від станції планета Земля, проте знаходився не у салоні, серед пасажирів, а за пультом управління. Натискаючи на кнопки пульта, я згадував планету Земля та своє життя у Львові. В мене була родина і чудове дитинство. Це були досить дивні враження, ніби я читав чиюсь книгу. Я відчував гармонію, адже мені подобалося працювати водієм і належати до гільдії Водіїв, подорожувати між станціями. Мені подобалася станція планета Земля та її світ. Я був у захопленні від станції Колонія та від її бастіонів. То були різні світи, але цікаві. Проте найбільше мені подобався Реал, адже тут мої друзі і моє майбутнє.

Раптом я міцно стиснув руку у кулак. Я ж не вмію водити автобус!! Я ніколи не мав відношення до гільдії Водіїв!!! Я працюю викладачем у школі для обдарованих дітей пана Грега Лейса!!!!!! Трасця!!!! Мої спогади почали плутатись. Я розвернувся і зачепився поглядом за молодого чоловіка. Все навколо замаячило, застрибало. Знервовано я дивився на пульт управління, згадуючи, куди тиснути і взагалі, що робити далі. Нарешті, в моїй голові засяяв великий знак питання. Стало зрозуміло, що я не можу розібратися – хто ж я такий. Слова маленького Грея зі школи пана Лейса нагадали про моє справжнє єство. Юрес –переможець Мнеме!

Та ні, Мнеме немає, то все казки!

Простір Реала розірвав чийсь крик:

- Допоможіть, хто може. Водію стало зле!

 

****

Повільно я розліпив очі. Біла стеля і стіни нагадали про шкільну медкімнату. Так і є. біля мене сиділа сестра Марія, яка сплеснула руками і промовила:

- Нарешті, Юресе, з тобою все гаразд?

- Так. Що сталося?

- Я не знаю.

Згадався камінний зал та іграшковий ведмедик.

- Діти в якому стані?

- Ніхто не постраждав. Тільки от ти…

В кімнату зазирнув Марк, один із моїх вихованців.

- О, Юрес прокинувся. Юрес прокинувся!!!

За хвилину в кімнаті стало тісно від галасу та щирих усмішок. Гучніше усіх кричав Тед. Чуєте, Юрес прокинувся!!

- Ну, ти нас налякав, - турбувався про моє здоров’я Томас.

- Та ми за нашого Юреса всіх Мнеме знищимо!! – вихвалявся Джейсон.

- Юрес – переможець Мнеме! – підвів риску Джаспер.

- До чого тут ці потвори? - поцікавився я у хлопців. – Я щось пропустив?

- Трохи пропустив, - до кімнати зайшов професор Грег Лейс, - хлопці, Юресу Колгану потрібен спокій, то ж гайда на заняття.

Незадоволені хлопчаки залишили кімнату, пішла за ними і сестра Марія.

- Як себе почуваєш?

- Схоже виспався, - усміхнувся я.

- Три дні спав.

- Три дні? Неймовірно. Я можу дізнатися, що сталося? Впевнений – ви в курсі.

- Я знаю не все. От, наприклад, не розумію, як тобі вдалося знищили Мнеме.

- Складне питання.

- Так. Юресе, ти, напевно знаєш історію нашої Школи. Чотири роки тому я її заснував, сподіваючись на те, що вона привабить обдарованих дітей не лише з Тайм-депо, але й із інших станцій. Сам я, ти цього не знав, потрапив сюди зі станції планета Земля.

- Певні припущення в мене були, - кивнув я.

- Наша Школа створена не лише із виховною метою. Мені потрібне було місце для того, щоб розробити систему боротьби із Мнеме.

- Але чому саме з ними?

- Я їх створив, Юресе. Там, на станції планета Земля на початку двадцятих років нашого століття вчені з університету Вермонта створили ксеноботів, перших живих роботів, що можуть відновлюватися. Це були живі програмовані організми розміром менше одного міліметру, що мали виконувати різні завдання, в тому числі для лікування організму людини. Я удосконалив ці мікроорганізми для покращення пам’яті, відновлення клітин головного мозку, що відповідають за збереження і відновлення інформації. Ми називали їх мнемоботами, а пізніше - Мнеме. На жаль експеримент вийшов із під контролю і Мнеме почали не покращувати, а знищувати пам’ять. З’ясувалось, що вони харчуються образами пам’яті. Виявилося, що вони мають ознаки примітивного колективного розуму. Навчившись проникати у електронні прибори та Мережу, вони потрапляли всюди, де є необхідність зберігати інформацію. Саме тому Тайм-депо стало багато випадків втрати людьми пам’яті і різних трагічних подій, що із цим пов’язані. Ну, а оскільки в Школі великий інтелектуальний потенціал, вона для Мнеме стала як мед для бджіл.

- Добре, поки я не розумію, до чого ви…

- Було декілька спроб Мнеме прорватися крізь захист до приміщення Школи. Цього разу вони використали дитячу роботизовану іграшку, оскільки ця модель має вихід до Мережі, ну, а я не міг припустити, що це відбудеться.

- Тобто оці кольорові предмети різної форми…

- Це удосконалена форма Мнеме. Ми маємо справу із штучним розумом, що шукає для себе нове обличчя. Нову форму. Ти їх знищив, коли взяв у долоню, вони згоріли, геть почорніли. Що ти зробив, Юресе?

 

***

Я задумався. Отже, ці істоти харчуються образами та враженнями, що закріплені у пам’яті. Вони – це і є пам’ять, що упакована у нову форму. Пірамідки, квадрати, прямокутники – потужне вмістилище спогадів. Коли я взяв у долоню пірамідку, то поринув у спогад про автобус і Водія. Я, власне, на мить і перетворився на Водія. Вочевидь, наші спогади із Мнеме стали спільними. Та моя власна пам’ять допомогла мені зберегти ідентичність. А коли згадалась ситуація в автобусі, вочевидь, це призвело до загибелі Мнеме у Реалі. Хроноколо замкнулося. Минуле вплинуло на майбутнє, майбутнє з’єдналось із минулим. Я, вочевидь, володар часу!

Посміхнуло.

- Знаєте, професоре, гадаю в моїх руках дивна сила!!

- Юресе!

- Я, можна сказати, все життя готувався до битви із цими потворами. Ваша наука стала в мені у допомозі. То як щодо розширення бюджету? Просять батько, просять мати. Ми з хлопцями плануємо навчальну екскурсію до станції планета Земля. А бюджет нам…

Професор Грег Лейс зітхнув.

- Пиши службову, Юресе Колгане, будемо розглядати.

Відказав і вийшов. От нічого не змінюється.

Думаю, Мнеме його вже давно захопили і тримають у полоні. Доведеться їх знову перемагати! Ну, Грегу, начувайся!

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>