Пшеничний бог

Пшеничний бог

П’ятниця, 10 жовтня 2014 г.
Проглядів: 1900
Підписатися на комментарі по RSS

Ми залишили його лежати просто там де він впав розкинувши руки і ноги, ніби малював на бруківці ангела – перед дверима маленького магазинчика при автозаправці. І в цьому не було нашої вини. Хіба хтось тикає в обличчя «калашом» своїм клієнтам до того як вони перші пригрозять зброєю? Не дивно, що у Юлі не витримали нерви і вона всадила в його маленьку десятирічну голову кулю. Чи може наша вина в тому, що ми живемо в світі де зброя це право? В цьому ніхто не винен. По крайній мірі з нині живих.

Наш броньований Мерседес G 500 на повній швидкості мчить на південь. Юля схлипує на задньому сидінні:

- Я не хотіла його вбивати.

- Ми знаємо. Ти врятувала нам життя. Як би не ти – там на асфальті зараз лежали б наші тіла, - обіймє її за плечі Сем.

Ми підібрали її на дорозі кілька днів тому. Раніше Юля жила в общині, де вірили, що можна повернутись до нормального життя, якщо приносити в жертву незайману дівчину раз на місяць. Але коли надійшла черга Юлі лягти на жертовник, вона переглянула свої погляди і втекла з думкою, що краще прожити ті кілька років, які їй залишались на самоті, ніж стати мученицею. І їй дуже пощастило, що тієї ночі вона зустріла нас, а не якихось покидьків, що їдять ще теплі людські серця з надією на кілька лишніх років існування. Таких вистачає.

А зараз вона повернула нам борг, вліпивши тій малій заразі кулю в лоб. Звичайно, ми не збиралися платити за його бензин але ми вбиваємо лише коли це необхідно. Дав би нам трохи їжі, води і пального але залишився б живим.

- А ти справді раніше не стріляла, - питаю я.

- Ні, а що?

- Куля потрапила просто між очі.

- Новачкам везе, - жартує Сем.

Останнім часом він часто жартує і сміється. Але я знаю, що це всі ці веселощі напускні. За місяць Сему виповниться двадцять і він боїться цієї дати. Всі бояться, тому і вірять у різні дурниці. Наприклад, що з’ївши серце свого ворога ти отримаєш роки життя, які він не встиг прожити. Чи що смерть незайманої дівчини задобрить богів погоди. Ні я, ні Сем в таке не віримо але час Сема спливає і це не може не тривожити його. Та і мене теж.

Ми разом з самого початку. З того сонячного ранку 16 вересня 2020 року.

Моя мама вела нас у садочок, коли у неї з носа виступила кров. Вона витерла її носовичком і не звернувши на це особливої уваги передала нас виховательці. Мільярди людей того ранку чистили зуби, стояли у пробках, їхали в ліфтах, снідали і вечеряли по всьому світі, коли червоний струмочок лоскітливо пробіг верхньою губою.

Всі, навіть я і Сем, хоч нам ще не було п’яти, знали, що людство заражене вірусом. Ніхто не знає як він потрапив у повітря і за кілька днів заразив цілу планету. Кожна доросла людина, кожне новонароджене маля було носієм. Минали тижні, місяці, а потім роки та вірус не діяв. Він жив в організмі але ніяк не впливав на нього. І людство заспокоїлось.

По обіді у виховательки почало боліти серце. Вона пила ліки і трималась за груди. Але ліки не допомагали. Коли вірус починає діяти його неможливо зупинити. За кілька годин вона лежала на підлозі і не рухалась, а купка дітей злякано дивилась на її тіло. За кілька годин люди почали падати просто на вулицях. В той день населення світу скоротилося на сімдесят відсотків.

Тепер ми знаємо, що інкубаційний період вірусу складає рівно двадцять років. Перший симптом – невелика кровотеча з носу. Різкий біль у грудях – другий. Третій симптом – смерть носія. Серце зсихається і перетворюється на маленький зморщений горішок у грудях.

Ми – покоління Апокаліпсису ми живемо рівно двадцять років, поки в наших тілах розвивається вірус і помираємо в перший день нашого двадцятиріччя. Ми народженні з бомбою в грудях, а кожна секунда – піщинка, що падає на дно годинника наближуючи вибух.

У нас немає часу щоб творити чи любити. Можна лише надіятись шукаючи спосіб відстрочити кінець інкубаційного періоду і помирати не знайшовши його.

Є лише сім тисяч триста днів між першим та останнім подихом. І чим ближче кінець відліку, тим більша цінність кожного дня.

Сему залишився місяць. Тому він і жартує, ніби надіється що смерть розсміється і винагородить його лишнім днем. Тому я і тисну щосили на педаль газу, щоб ми швидше доїхали до моря. Кажуть морське повітря трохи гальмує розвиток вірусу і там живуть до двадцяти одного, а то й довше.

- Треба знайти де переночувати, - каже Сем.

Юля заспокоїлась і задрімала, тому він пересів на переднє сидіння. Ми мчимо повз закинуті поля соняшників. Колись їх вирощували для олії – тепер в морі двометрових бур’янів можна помітити одну-дві жовті похилені, начебто вони соромляться такої компанії, голівки.

- Зупинимось, коли проїдемо ці зарості.

Ночувати в таких джунглях небезпечно. До тебе можуть підкрастися серед ночі і перерізати горло, а ти й не помітиш як це трапилося. Хоч ми і спимо останнім часом в машині але й вона не може гарантувати нам надійного захисту.

На зміну соняшникам приходить пшениця. Жовтий лан простягнувся аж до обрію.

- Поле виглядає обробленим, - каже Сем.

Серед товстих стиглих колосків не видно жодного зеленого паразита.

- Десь поруч має бути село, - кажу. – Зупинимось, коли проїдемо його.

Просити в когось притулку може бути ще небезпечніше ніж спати серед поля. І точно дурніше.

- Що це там? – вигукує Сем так голосно, що прокидається Юля. Він показує на щось у полі.

- Хрест. І на ньому хтось прибитий.

За кілька десятків метрів від дороги між спілої пшениці в землю вкопаний важкий дерев’яний під п’ять метрів висотою хрест. І якийсь бідолаха висить на ньому опустивши голову як давньоримський злочинець. Він помічає нас, ми бачимо, як його губи ворушаться намагаючись вимовити слова але ми не почули б їх навіть стоячи перед ним – занадто сильно випалило його за день сонце.

- Треба допомогти йому, - каже Юля.

- Ми йому не допоможемо, - відповідає Сем.

«Хочеш жити - вмій крутитись», - казав колись мій батько. В Новому світі нові правила: «Хочеш вижити – вмій не помічати». Тому я тисну на газ.

Перші будиночки виринають з вечірніх сутінок. У вікнах світяться вогники свічок. Фари виривають з темряви постаті дівчаток в коричневих до п’ят платтях і хлопчиків в темних штанах і білих полотняних сорочках. Вони махають нам але ми не зупиняємось.

- Ми просто проїдемо собі. Ми вас не чіпаємо, - каже Сем уважно їх розглядаючи.

Скрізь, де ми бували зустрічаються такі села. Як гриби після дощу вони повиростали після Апокаліпсису. Їхні мешканці обробляють землю і вирощують худобу. Такі собі селяни Нового часу. Тільки як думає Сем: «Всі вони шизануті». Рано чи пізно вони почали вірити в те, що вірус це Божа кара за гріхи наших батьків.

Але проїхати це село не так то й просто. Дорогу нам перекриває товстий дерев’яний шлагбаум. На ньому сидить хлопчина дуже схожий на того, що ми зустріли сьогодні вранці. І у нього так само висить на грудях автомат. Він простягає вперед долоню чи як знак, щоб ми зупинилися, чи щоб прикрити очі від фар.

- Відкрий шлагбаум, - кричу я йому пригальмувавши але не глушачи мотора.

- Ви грішники, - кричить він у відповідь наставивши автомат на лобове скло, - виходьте з машини.

З будиночків довкола виходять його однолітки. Є серед них і кілька старших, нашого з Семом віку. В руках у всіх зброя.

- Ідіот, - шепче Сем.

Хлопчина ж не знає, що автомобіль броньований. Він встигає випустити чергу по склі і від цього воно покривається маленькими кратерами але витримує кулі. Враховуючи нашу масу і швидкість шансів немає, ні у шлагбаума, що відлітає убік, ні у хлопчика, який перелітає через дах і як лялька падає в дорожню пилюку. В дзеркало заднього виду я бачу що він не піднімається. Юля плаче затуливши лице долонями. Напевне думає, що це жорстоко. Вона вже забуває, що жила серед тих, хто приносить в жертву незайманих дівчаток.

 

Ми зупинилися лише проїхавши кілометрів сто від того села і відразу ж втомлені за день позасинали. Я сплю міцно, тому Сему доводиться потрясти мене:

- Що таке?

- Вони їхали за нами.

На дворі глупа ніч. Наш Мерседес стоїть серед дороги оточений з усіх боків вантажівками, прив’язаний до них металевими тросами. Я заводжу мотор і тисну на педаль але він і не думає рушити з місця.

- Поки ми всередині, нам нічого не грозить, - здаюся я. - Вони не зможуть ні розбити, ні прострелити скло.

Високий хлопець, напевне головний, стукає мені в вікно:

- Грішники, - посміхається він, - виходьте. Пшеничний бог милостивий. Розкайтесь.

- Ні, дякую, - всміхаюсь у відповідь, - нам і тут непогано.

Нам немає в чому розкаюватись. Треба лише придумати як виїхати.

Він знизує плечима і киває комусь головою. З вантажівок на нас починають летіти книжки, гілки, всякий мотлох. На капот і на дах виливають каністри бензину.

- Вони хочуть нас спалити? – шепче Юля.

- Швидше викурити, - каже Сем.

Вони оточили нас кільцем. У їхніх очах лють до грішників, злоба до інакших. Їхні руки – руки самої Смерті, яка подзвонила у двері, коли ти ще не готовий виходити. Купка дітей і підлітків, найстаршому з яких ще немає й п’ятнадцяти.

Діти Апокаліпсису – вірні слуги свого Пшеничного бога. Ми хоч трохи пам’ятаємо старий світ, вони ж не знають про нього нічогісінько, окрім того, що їм розказали старші. А що їм розказали? Що їхній Пшеничний бог не любить решту людей крім них? Що всі окрім них грішні? Про вірус вони могли і не чути.

Вони народилися в новому світі, де немає місця співчуттю і совісті. Мало хто з них вміє читати і писати. Як вівці, що йдуть за пастухом, ці діти сліпо вірять словам свого пастора чи священика, чи як він там себе називає.

Хлопець запалює сірника і артистично кидає його на капот. Облитий бензином автомобіль спалахує як свічка. Напевне з боку це має величний вигляд. Проблема в тому, що ми всередині.

Скло витримує і температуру. Але крізь щілинки просочується дим, а метал нагрівається так, що до нього вже неможливо торкнутися. Повітря стає все менше. Дим ріже очі і проникає в легені. Від жару починає туманитись в очах. Образи розпливаються. Свідомість полишає нас.

- Згоріти чи задихнутися вибір невеликий але не можна потрапити їм до рук живим, - каже Сем.

Юля кричить і відкриває двері щоб виповзти на свіже повітря. Я тягнусь по пістолет. Чиїсь руки хапають мене і  виволікають з машини. Далі тільки темрява і голоси:

- Дівчина вже дозріла, щоб стати матір’ю.

- Забери її собі.

- А хлопці?

- Хлопців прийме Пшеничний бог.

 

Над широким пшеничним ланом з’являється краєчок сонця.  Ранковий вітерець, що скоро зникне, похитує жовті стеблинки.

За кілька десятків метрів чорніє стріла шосе і можна було б дійти до нього, коли б не боліли так щиколотки. Якщо б тільки я зміг відірвати руки. Як би я не був прибитий до хреста за два метри від землі. Десь серед золотого моря так само висить Сем чекаючи, коли його прийме Пшеничний бог.

Можна надіятись на те, що проїде якась машина але «Хочеш вижити – вмій не помічати» проноситься в моїй голові.

В роті пересихає.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>