Шаман степу

Шаман степу

Вівторок, 16 вересня 2014 г.
Проглядів: 1913
Підписатися на комментарі по RSS

Підземний коридор здавався безкінечним: сирий, напівтемний з безліччю порожніх ніш, заґратованими кованими решітками. Пусті ніші, що знаходились за ґратами, пригнічували і без того гіркі думки хлопця. В деяких можна було розгледіти кістки давно померлих в’язнів. Важка кам’яна стеля давила на хлопця і, хоча до неї було не дотягтися і рукою, він втягував голову в плечі і пригинався, коли брів коридором. Раніше він ніколи не звертав уваги на небо, а тепер його найбільшим бажанням стало - знову побачити його блакить над головою.

 Юкір зупинився. Він збагнув, що таки остаточно заблукав. Притиснувшись спиною до стіни, він сповз по ній на підлогу і обійняв себе за ноги руками. Згадалося все, таке ще коротке життя хлопця.

 Син невідомої рабині, що потрапила в полон, в одному з походів племені. Вона померла під час пологів. Хто його батько, він не знав , та, напевно, ніхто не знав. І якби не стара згорблена знахарка, що прихистила його, він, напевне, не вижив би. Кажуть, стара була одного племені з його матір’ю, а її вміння трав’яними настоями лікувати хвороби зумовили поблажливе ставлення до неї, та терпиме до її вигодованця. Юкір добре пам’ятає ті дивні історії, що розповідала стара довгими темними ночами. Коли серед завмерлого на ніч степу лунали розповіді: про морських королів, про принцес і пастухів морських коней, про відважних мандрівників, що знаходили невідомі землі, про могутніх чародіїв, що керували морськими орлами. Юкір не розумів багатьох слів, що промовляла та, але слухав не перебиваючи, затамувавши подих. Пізніше, коли підріс, він збагнув, що розповідала вона не для нього, а скоріше для себе, полинаючи в спогади далеких днів своєї юності.

Ріс він в таборі рабів, серед таких же рабів, як і сам, але завжди, скільки себе пам’ятає, був одинаком. Те, що його батько був степняком, ні в кого не викликало сумніву, він народився за два роки після того, як його мати потрапила в полон. Тільки в спадок від батька він майже нічого не отримав, можливо, лише густе та цупке волосся кольору воронячого крила. Таке волосся було в усіх представників племені степу. На відміну від низькорослих кремезних степняків у свої п’ятнадцять років, він вже на півголови був вищий за дорослих воїнів. Вузькі плечі та тонкі довгі руки й ноги робили його посміховищем, навіть серед різноманітного гурту дітей рабського табору. Світлий, майже білий колір шкіри, великі сині очі давали багато можливостей для глузування над ним іншим дітям, що отримали від батьків більше ознак степу в спадок.

Він, напевно, так би і залишився навіки в таборі рабів, якби не його дивне вміння відчувати і впливати на тварин. Саме завдяки йому він і зумів всидіти на необ’їждженому коні довше за всіх на святі народження сина вождя і отримати звання воїна. Тільки ні поваги племені, ні статку це йому не дало, навіть ятагана він не отримав. Як і раніше, весь свій час він проводив в степу - пас табун. Там він і покращував своє вміння впливати на тварин, встановлюючи зв'язок з кіньми, собаками та дикими тваринами степу. Тільки й того, що  зняли рабського ошийника, хоч раби відтоді не кепкували над ним, оце і вся нагорода. Воїни, як і раніше, намагалися навіть не підходити до нього, а якщо щось потрібно було, то присилали когось із рабів. Вільні жінки, як і раніше, плювали йому в слід. Тільки коли в їхньому стійбищі з’явився сам верховний шаман всіх племен степу та назвав Юкіра своїм спадкоємцем, отоді відношення до нього змінилося. І добре, що перебування верховного шамана в племені було недовге,  підлабузнювання виявилося більш нестерпним відчуттям навіть за зневагу.

Тоді для нього знайшовся і одяг, що був до лиця самому сину вождя, і ятаган з шовковим поясом, навіть, коня подарував йому вождь. Юкір згадав перекошене люттю обличчя вождя, коли той зрозумів, що раб переміг в змаганні наїзників, та його ж слащавий лик,, коли він дарував коня спадкоємцю верховного шамана. І йому знову стало гидко.

 Шаман, після того, як прискіпливо огледів хлопця і оголосив його своїм спадкоємцем, більше не звертав на нього ніякої уваги. Старий дід, звично, приймав подарунки від вождя, шамана та знатних воїнів племені. Коні, золото, рабині, тканини – всі ці подарунки не викликали інтересу в старого, тільки, коли один з воїнів підніс якийсь магічний амулет, той зацікавлено покрутив річ у руках, а потім мовчки кинув до купи інших дарунків. Коли дари скінчились, наказав вирушати в дорогу.

Подорож з їхнього стійбища до кам’яного помешкання шамана, Юкір майже не пам’ятає. Він їхав на своєму коні серед мовчазних охоронців шамана Його основний клопіт був - не відстати. Дід, здавалося, забув про його існування, нічого не змінилося і тоді, коли вони прибули до гори духів, на вершині якої стояв палац верховного шамана всього степу. Посеред палацу розміщалась височезна кам’яна вежа. Білі стіни з вузькими арочними вікнами закінчувались золотим куполом.  Навколо неї розташовувались менші вежі, з такими ж білими стінами, але вже з червоними куполами. В підніжжі гори розміщались багато звичайних наметів степового народу. Неподалік, біля загонів для скота, виднілось безліч рабських землянок.  

Як розповіла стара рабиня, що готувала їжу, дуже давно народ гір попрохав верховного шамана степу викликати дух загиблого короля і запитати кого з своїх двадцяти синів він хоче бачити новим королем гір. Шаман виконав їх прохання, а за це народ гір побудував на краю степу, на самій вершині гори духа кам’яний палац для верховного шамана, для якого вже декілька поколінь надає своїх воїнів - охоронців.

Вперше в житті Юкір отримав повну свободу дії та багато вільного часу. Раби та охоронці виконували всі його накази без вагань. Тиняючись від безробіття і нудьги навколо палацу, він і забрів у підвал. Раніше хлопець не міг і уявити щось подібне, тому і не зміг пройти мимо. І тепер гірко шкодував про це. Заспокоївшись, Юкір зосередився, намагаючись відчути свого коня. За час подорожі він добре вивчив та звик до нього і був впевнений, що зможе його впізнати серед багатьох інших. Та маючи того за вказівник, зможе вийти з цього підвалу. Коня він відчув відразу серед багатьох інших коней, десь зовсім поряд. Він відчув, як тому передався переляк господаря, але допомогти знайти вихід це аж ніяк не зарадило. Та підвал виявився не таким порожнім, як здавався хлопцеві раніше. В одній із ніш він відчув ледве жевріюче життя. Піднявшись, хлопець поволі рушив до тієї ніші. Відчуття були дивні: і людина, і звір. Юкір підійшовши  до ніші, із цікавістю почав роздивлятися темряву в дальньому кутку. Раптом звідтіля поглянули на нього жовті очі.

- Ти хто такий? - пролунав у голові хлопця тихенький голос.

- Я? Я - спадкоємець великого шаману всього степу, - відповів він раніше, ніж встиг злякатися чи здивуватись запитанню.

- А, наступний глек для старого шкарбуна, - голос пролунав чіткіше. В кутку щось зашаруділо і до решітки повільно підійшла неймовірно худа кішка з облізлою шерстю вже незрозумілого кольору. Ця кішка викликала б неймовірний жаль своїм виглядом, якби вона не була розмірами в півконя. Впале черево, здавалося, присохло до спини, хвіст безсило волочився по підлозі, але очі спокійно і впевнено вивчали хлопця. Вона вляглася на підлогу, поклала голову на лапи і прикрила очі.

- Нащадок крові морських пастухів з архіпелагу. Ніколи не думала, що можлива така зустріч в цьому богами забутому місці, - продовжувала та. Юкір всівся на підлогу, не зводячи погляду з кішки.

- А хто ти така? – здавлено запитав він.

- О, я вже сама не знаю хто я. Колись я була чародійкою народу силур, лісові люди по вашому. Звали мене тоді Ларіла. Дуже давно, навіть для мене, на зібранні Високих Чародіїв, представників різних народів, я виступила проти присутності шамана, мене підтримали і я вигнала Лигма з зустрічі. Він виявився досить злопам’ятним та мстивим. Через багато років, підстерігши мене, коли я була знесилена після магічного поєдинку, він вбив моє тіло та заполонив моє єство. Ким тільки після цього я не була: і змією, і жабою, і ослицею. Тепер доживаю життя цієї кішки. Напевно, тримати в полоні дику унгу, більше тішить самолюбство декого, ніж знущатись з беззахисної жаби, - певно, вона витратила на розмову з хлопцем останні сили. Її очі закрились та дихання стало ледь помітним.

Дика унга – найбільша серед кішок і найстрашніший хижак вусвіті. Найхоробріші воїни стишують голос, коли розмова заходить про унгів. Забувши, на разі, про власні проблеми, хлопець з цікавістю роздивлявся легендарного звіра. Намагався уявити його, повного життя та сили, а не виснаженим постійним голодом. Згадавши, як він годував собак, що допомагали йому пасти табун племені, Юкір, звично налаштувався на дрібних гризунів, що мешкали скрізь і завжди та покликав їх. В кутку ніші пискнуло і зашаруділо. Стрімкий удар лапи і гризун зник у пащі унги. Білі й довгі ікла блискавично промайнули і зникли, але встигли викликати у хлопця холодний піт страху. Недаремно унги нажили страшної слави блискавичних вбивць, а їхні ікла стали символом відваги і мисливської вдачі. Гризунів виявилося багато, не те, що серед степу. Суцільною ковдрою потекла писклява ріка різноманітних мешканців гори духів.

Юкір зачаровано спостерігав за мисливським танцем кішки. Відволікшись, хлопець втратив контроль над тваринами, і потік гризунів раптово зник, так само, як і з’явився перед тим.

- Дякую, - великі жовті очі кішки дивилися на Юкіра. -Чим можу віддячити тобі, хлопче?

- Розкажи мені, що мене чекає, - попросив він.

- Лигм мав великого таланта до астральної магії, - кішка подивилася на розгубленого хлопця і повела мову далі. - Сильним шаманом він був. Тільки мав великий недолік – величезний страх перед власною смертю. Всі свої зусилля він направив на те, щоб отримати безсмертя. Він досяг успіху своїм страшним засобом. З далеких мертвих боліт, де поряд існують живі створіння і нежить, а також химери, поєднання живого і неживого в одному тілі, привіз він маленьку змійку - химеру. Ця змія має дві голови: одну – живу, іншу - мертву. Отрута мертвої голови змії смертельна для душі та розуму людини і зовсім нешкідлива для тіла. Отрута ж живої голови вбиває тіло і відпускає душу. От Лигмар за допомогою неї та своїх чар, очищає молоді тіла від власної душі, а потім переміщає свій розум в нове, молоде тіло. З кожним разом він втрачає частину себе, але натомість отримує декілька десятиліть життя.

- Як же це? – Юкір був вражений до глибини душі. - Хіба так можна?

- Цікава реакція для того, хто народився рабом, хоча на тобі вже і немає рабського нашийника, але шрами від багаторічного носіння помітно відразу, - унга зручно вмостилась за ґратами, і продовжила розповідь. - Саме за це «безсмертя» і вигнали його з товариства Високих Чародіїв. На превеликий жаль, цим тоді і обмежились, – очі кішки закрились, боки унги ритмічно здіймалися і опускалися.

- Не підкажеш, як мені вийти з цього підвалу, - хлопець злякався , що кішка тепер засне, а він знову буде блукати в невідомості.

- Прості чари, що заплутують дорогу. Обкрутися двічі через ліве плече, а потім тричі через праве - і ти побачиш вихід з підвалу, - вона остаточно задрімала,наївшись, напевно, вперше за багато днів.

Після того, як Юкір обкрутився так, як порадила кішка, відразу помітив світло від виходу з підвалу, що було майже поруч. Вибравшись на поверхню, він із задоволенням підставив лице сонячним променям, посміхнувся, відчувши шкірою легенький вітерець. Глибоко вдихнувши, він відчув такий знайомий запах коней, що паслись на схилах гори духів.

- Слава богам та Великим Духам степу! Я вибрався, - хлопець ще глибоко вдихнув повітря і поволі поплентався до намету, де мешкав, розмірковуючи по дорозі про слова унги. Те, що вона розповіла наводило на гіркі думи.

- Непевно, лісова відьма все вигадала, недарма ж її посадили за ґрати, - промовивши це, він трішки заспокоївся і вже швидше подався туди, де стара рабиня готувала їжу.

Наступні декілька днів він проводив в степу, гасаючи на своєму коні в супроводі двох мовчазних охоронців. Юкір майже забув про ту пригоду в підвалі палацу та про ті жахливі слова унги, аж до того часу, коли, одного дня, незнайома рабиня покликала його до шамана. Йдучи за нею, він згадав розповідь Ларіли і відчув, як страх заповзає до його душі. Піднявшись до великої вежі, він злякано йшов по вузькому проходу, минаючи кімнати, пригадуючи своє блукання в підвалі. Рабиня підійшла до завіси, відступила вбік, відхиливши важкий шовк, схилилася в мовчазному поклоні, пропонуючи хлопцеві війти.

Зайшовши в середину, Юкір зупинився, вражений розкішшю убранства зали: важкі, яскраві, різноманітного кольору шовкові покривала звисали зі стелі до підлоги, ховаючи всі стіни, утворюючи безліч прихованих кутків та ніш. Підлога, в свою чергу, геть вся закидана розкішними, різноманітними подушками, розшитими золотим орнаментом. Подекуди, між ними і стояли, і лежали золоті та срібні кубки, вази. Тільки центр кімнати був зайнятим чорним каменем,  в якому у видовбаній ніші горіло багаття. Над вогнем був підвішений, на довгому, що звисав з самої стелі, ланцюгу, казан. В тому казану булькало якесь вариво, розносячи по шатру пахощі степових трав.

- Ходи сюди, - пролунав невдоволений голос старого шамана. – Потрібно швидше покінчити з цим.

Юкір спершу навіть не вгледів того. Його яскравий, пурпурний, розшитий золотом  халат зливався з покривалами намету. Дід знаходився за казаном. Його тонкі бліді руки виглядали з прорізів халату, як голі висушені кістки. Правиця міцно стискала довгого посоха, а в лівій руці він тримав чорного глека.

- Ходи швидше, або тебе приведуть силою, - роздратування шамана зростало з кожним сказаним ним словом.

Від цього голосу по тілі хлопця пройшли холодні мурахи. Він похапцем підійшов до вогнища, не зводячи погляду від старого. Невеликого зросту, навіть для степняка, з повністю лисою головою. Великий, крючкуватий ніс здіймався над коротенькою борідкою. Під клочкуватими бровами зле виблискували маленькі очі. Той протяг правицю над казаном, розмістивши посоха горизонтально між собою та хлопцем.

- Візьми посоха двома руками по обидва боки від моєї руки, нічого не говори та не пручайся, - невдоволено пробурчав старий та почав рухати  бородою, напевно, щось нечутно промовляючи. Його ліва рука поволі піднялася та перехилила чорного глечика над ліктем правиці. З невдоволеним шипінням на його руку з глечика виповзла невелика, з лікоть довжиною змія, завтовшки з великого пальця, брудно-зеленого кольору, з темним, майже чорним хвостом, що закінчувався білим кістяним наростом. Змія, звиваючись навколо правиці діда, проповзла та обвела посоха. Вона підняла голову та хвіст, шипіла та розгойдувалася в такт бурмотіння старого шамана. Все це відбулося настільки швидко та несподівано, що Юкір навіть не подумав пручатися. Але коли кістяний наріст у змії розкрився і там він угледів білі, загнуті досередини ікла, заціпеніння хлопця пройшло.  Хвиля жаху та відчаю піднялася в душі хлопця вибухнула неймовірною блискавкою ненависті до старого шамана. Всі ті образи та кривди, що накопичувалися в душі хлопця за все його життя рабом. Все це зломило закляття шамана, вразило змію і та раптом укусила діда за правицю всіма своїми смертоносними пащами. Старий зойкнув, відпустив посоха і впав на спину замертво. Хлопець же, несамовито затряс посохом, змія злетіла і, звиваючись, впала в казан із зіллям. Почулося несамовите сичання. Від шалених пручань змії, казан перекинувся. Вогнище згасло, залите зіллям. Намет враз наповнився паром, жар почорнів, а змія, навпаки, зайнялася сліпучим полум’ям і майже миттєво згоріла, розкидаючи яскраві іскри на всі боки.

Хлопець залишився стояти серед розкиданих подушок на самоті. Він важко дихав. По чолу стікав холодний піт. Ноги тремтіли. Руки так міцно стискали посоха, що кісточки пальців побіліли. Тільки тепер, хлопець звернув увагу на нього: довгий, з чотири ліктя ціпок, відполірований до блиску за багато років руками шамана. З одного кінця він був оббитий металом, з іншого закінчувався майстерно вирізаною фігурою кінської голови. На древку ще можна було розгледіти напівстерті різьблені символи.

Відхилилося поряд покривало, зайшли два охоронця і, не проронивши жодного слова, винесли мертвого шамана. Тільки за ними закрилась завіса, з протилежно кутка з’явилась рабиня, наділа на хлопця червоний, розшитий золотом халат. Поклонившись, вона також мовчки, зникла в своєму кутку.

«Вони вважають мене новим втіленням шамана», - здогадався Юкір. На зміну страху прийшла розгубленість, яку миттєво змінив новий острах. «А, що як вони всі взнають, що шаман мертвий, а я нічого не вмію і не знаю. Вони мене вб’ють», - він зовсім запанікував.

Раптом він усвідомив, хто може йому допомогти. Дика унга, вірніше та чародійка, що жила в тілі кішки. Вона вже врятувала його від смерті тим, що розкрила йому наміри шамана. Можливо, за те, що він звільнить її, вона допоможе йому втекти звідси. Він рішуче вийшов з кімнати. Біля входу замість рабині чергував охоронець.

- Підеш зі мною, - промовив хлопець до нього. Швидкою ходою, ледве стримуючись, щоб не зірватися на біг, він рушив до підвалу.

Хлопець безпомилково підійшов до потрібної ніші. Цього разу коридор не здавався йому безкінечним лабіринтом, та й заґратованих ніш виявилося небагато.

- Відкрий, - промовив він до стража, і вказав посохом на потрібні ґрати. Охоронець витягнув ржавого штиря і відвів ґрати вбік. Ті відкрилися з пронизливим скрипінням. З глибини ніші вийшла унга. Страж зблід і відсахнувся, хапаючись за рукоять меча.

- Я відпущу тебе, якщо ти допоможеш мені, - промовив Юкір.

- А, якщо я відмовлюсь, - пролунала у нього в голові її відповідь.

- Я… Відпущу тебе, - промовив він, не зумівши погрожувати їй, навіть в такому скрутному для себе стані.

- Я навіть і мріяти не наважувалась про такий перебіг подій. Я допоможу тобі, хлопче, стати сильним шаманом-чародієм. Навчу користуватися твоїм посохом. Багато років чекали мене ліси, почекають ще кілька років, - унга махнула хвостом і вишкірилася на охоронця. Той зблід ще більше і, до середини витягнувши меча, запитливо поглянув на Юкіра.

- Я відпускаю тебе! - промовив хлопець, і доторкнувся до голови унги посохом. Той відчутно нагрівся в його руках, а на шиї унги стало помітно тонкого, сплетеного з довгих волосин, ошийника. Піддавшись незрозумілому пориву, Юкір простяг руку, взявся за нього і, потягнувши, розірвав того ошийника.

- Як хороше, - пролунали думки Ларіли.

- Ходімо, нас чекає багато роботи, - унга пройшла поряд з охоронцем. Той відступив вбік і глибоко зітхнув, коли та минула його. Вийшовши на двір, кішка зупинилася і потяглася, примруживши очі.

- А ти так і залишишся унгою? – запитав хлопець, спостерігаючи за тим переполохом на подвірні, що утворився, коли помітили унгу.

- Я поверну собі своє людське тіло, коли моя магія відновиться. Але, напевно, залишу собі і це тіло. Незважаючи на все, мені сподобалося бути унгою. А тепер ходімо, - і вона не поспішаючи попрямувала до верхньої вежі. Хлопець йшов слідом, розмірковуючи про своє майбутнє. Він ніколи не уявляв себе шаманом, тим більше шаманом-чародієм, і не міг второпати, як до цього ставитися. Подвір’я виявилося безлюдним  та незвично тихим. Юкір пройшов за унгою коридорами, тепер вже його житла, до великої кімнати, яке геть все було завалено грудами, припорошеним пилом пергаментів, моноскриптів, давніх книг та іншим.

- Мені тут потрібно навести лад? – запитав хлопець.

- Варвар. Тільки за таке ставлення до рукописів його потрібно було вбити, - вловив Юкір думки Ларіли. - Тобі потрібно буде все це вивчити, - продовжила унга.

- Я не вмію читати, – здавлено відповів хлопець, оглядаючи велетенські кучі.

- Саме з цього ми і розпочнемо, - відповіла кішка і вдоволено замурчала, дивлячись на розгубленого хлопця.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>