Варвар

Варвар

Понеділок, 29 вересня 2014 г.
Проглядів: 2052
Підписатися на комментарі по RSS

1

Від гарячого сухого повітря пекло горло. Безжальне сонце кололо й щипало своїми променями. Чи то степ, чи то пустеля навколо, здавалося, й не думали закінчуватися. Чоловік був майже без одягу, у самих лише джинсових шортах із затягнутим паском, але з величеньким рюкзаком за плечима, сокирою за поясом і в грубих чоботах. Він ішов повільно, не втомлено, а ліниво, наче вийшов на прогулянку. Був кремезним і м’язистим, широкоплечим, добряче засмаглим. Мав довге темне волосся, брудне й сухе як і все навколо.

Чоловік зупинився й роззирнувся навсібіч. Жодного деревця, лише висушена потріскана земля і де-не-де жовта трава. Він скинув наплічник, витяг звідти пластмасову пляшку і повільно відпив маленький ковток. Далеко-далеко попереду виднілися крихітні прямокутнички, що могли бути будинками. А могли й не бути. В будь-якому разі краще такий орієнтир, ніж ніякого. Не вагаючись, мандрівник продовжив свій шлях.

 

2

– Ти, курва, знущаєшся?! – гаркнув голомазий вусатий дядько до підлітка, що стояв по той бік прилавка.

Парубок наче й не зрозумів, що до нього, точніше на нього, кричать. Вигляд мав, м’яко кажучи, не репрезентабельний. Весь брудний від пилу, одягнений в драні шорти й таку ж драну футболку, яка колись, в іншому житті, здається, була білою. Крикун був у темно-синій сорочці й синьому джинсовому комбінезоні, не менш драних, а проте не таких брудних.

– Ні, я ж кажу, якийсь... дід... голий... верхи на скаженій корові як налетить на мене!.. І ще таким патиком великим розмахував... А кричав, наче його різали... І корова...

Лисань жестом змусив хлопчину замовкнути. Його розчервоніла пика демонструвала все, що він думає про цю недолугу історію.

– ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ ЗВІДСИ!!! І ТО БІГОМ, ПОКИ Я НЕ ЛИШИВ ВІД ТВОЄЇ БРЕХЛИВОЇ СРАКИ МОКРОГО МІСЦЯ!!!

Не встиг він докричати, а малого вже й духу не було.

– Бісове лайно! Нічого не можна цим шмаркачам довірити! НІЧОГО! Навіть довбаних батарейок!

Чоловік розвернувся спиною до входу й попрямував до дверей навпроти, бурмочучи під ніс філософський трактат про безвідповідальність, невдячність і скурвеність сучасних підлітків.

Життя в Анівці було нелегким. Втім, як і будь-де в ці часи. Тут мешкали кількадесят людей, досить немало як на сучасний населений пункт. Лисий вусань, що оце нагорланив на підлітка, був тут кимсь на зразок мера, а звали його Іван. З одного боку — мав владу, з іншого — відповідальність за будь-які події, що не вписуються в межі побутових. А передусім — багато клопотів.

Усього за день пішки на захід від Анівки було велике місто. Точніше щось, що колись називалося великим містом. Проте Анівка, що отримала свою назву від великих кам’яних літер на підході до селища, виглядала більш привабливою для життя. Неподалік було джерело, тож із водою значних проблем не було. Кажуть, колись там починалася річечка, проте вона пересохла як і багато інших. Джерело залишилося, та вочевидь його сили було не досить, аби вберегти річку.

Люди вирощували, точніше намагалися вирощувати злаки, деякі овочі. І, о диво, суха потріскана земля знаходила в собі потуги дати життя рослинам і, як наслідок, людям. Декому вдавалося тримати птаство, в основному курей.

Ніхто з мешканців Анівки не мандрував. Не було потреби та й бажання не виникало. Якщо не рахувати кількох сміливців та Іванових помічників, які часом навідувалися в сусідні поселення, — всі сиділи вдома й поняття не мали про події за межами своїх домівок.

Сам Іван за всіма показниками був консерватором. Не любив змін, не любив новин, хай би якими вони не були. А найбільше не любив, коли йому доводять щось, у що він не може повірити. Як от голий дід на скаженій корові.

Його дід часто розповідав малому Іванку про Старі Часи, хоч сам він їх і не бачив, а лише чув про них від свого діда. Про великі міста, в яких жили мільйони людей, про літаки, про комп’ютери, про багато-багато інших речей, які Іван лише бачив на картинках у книжках, або й узагалі не уявляв як вони виглядають. В дитинстві він намагався вірити в те, що всі ці речі дійсно існували і що колись вони з’являться знову і перетворять життя на казку. Але з віком він лише розчаровувався у цих фантазіях і переконував себе, що це все — дідові вигадки. Можливо, це й був корінь його стійкого консерватизму.

Такі речі як батарейки стали дуже цінним товаром у ці часи. Мало залишилося старих пристроїв у робочому стані, а ще менше джерел живлення до них. Тому й цінувалися вони високо.

Завдання, яке Іван дав тому хлопчині, було вкрай просте: віднести в Миколаївку (село за півдня дороги на схід від Анівки), пакет батарейок і віддати Вовману — тамтешньому крамару. Іван із ним знайомий лише через отаких-от хлопчиків-побігайчиків, особисто ніколи його не бачив, та й ім’я “Вовман” йому страшенно не подобалося. Чого не Вова чи Володя? А проте торгівля (чи то пак “бартер”, як його називав сам Вовман) з цим чоловіком була напрочуд вигідна. Такий збій в роботі вже налагодженої системи був украй неприємним.

Не встиг Іван зачинити за собою двері, як до будинку влетів захеканий зблідлий парубок з величезними переляканими очима.

– Дядьку Іване! Там... там... таке!

Настрій, що й так не був у найкращому стані, різко погіршився.

– Ну?!

– Там якийсь дід, голий, верхи на корові!

– Хлопче, якщо ти так жартуєш, то це не смішно. Ви мене вже дістали зі своїми казками сьогодні.

Іван до останнього сподівався, що це дійсно просто жарт. Вирішили собі хлопчаки подуріти, та й по всьому. Але вираз обличчя Павлика підказав, що надія марна.

– У нього в руках АВТОМАТ!..

 

3

Багато років ніхто не чув про вогнепальну зброю. Старожили ще пам’ятали, як цими місцями блукали розбійники зі штуками, які звалися АВТОМАТИ та ПІСТОЛЕТИ. Вони нападали на села, на мандрівників і, погрожуючи вбити чи покалічити, грабували. Багатьох таки вбили чи скалічили. Але це було давно. Іван лише приблизно уявляв як ці штуки виглядають. І поняття не мав, як за їх допомогою можна вбити людину.

Він був спокійним. Маленький вогник тривоги жеврів десь глибоко в нутрі, але в цілому Іван не хвилювався. Не вірив, що хтось постраждає. Не поспішаючи, рухався до напису “АНІВКА”, викладеного кам’яними літерами.

На “безпечній” відстані від гостя колом стояли майже всі мешканці Анівки. Не кожного дня бачиш таку дивину.

Не вірячи своїм очам, він побачив носія проблем. Чоловік був верхи на корові. Був голий, а вигляд мав препаскудний. На ньому не було жодної волосини. Принаймні, з такої відстані годі було їх роздивитися. Худющий — одні шкіра й кості. В руках тримав якусь штуку. “АВТОМАТ?” Вік дядька на корові годі було вгадати. Може, сорок, а може всі вісімдесят. На обличчі в нього грав нелюдський вишкір.

– Хто ти такий і чого тобі треба?! - гукнув Іван з відстані десь кроків двадцять.

Чахлик облизав губи.

– Я хочу жінку... а краще дві... на мій вибір, - голос мав хриплий, але дзвінкий. - Ще ви дасте мені їжі й води на тиждень. І щотижня даватимете стільки ж. Я приходитиму на світанку раз на сім днів.

Іван подумки вилаявся. “Що це за виродок?!”

– І чому ти вирішив, що ми отак просто погодимося?

Широченна посмішка чоловіка, неймовірно, стала ще ширшою.

– Бо в мене є ось така штука, - він потрусив зброєю в повітрі, - і якщо ви, малята, не хочете, щоби хтось постраждав, ви зробите те, що я вам наказав.

Трохи поміркувавши Іван гаркнув:

– Вертай туди, звідки прийшов, і ми забудемо про тебе, виродку!

Вираз обличчя виродка не змінився. Він навів штукенцію на одного з хлопчаків, пролунало “БАХ!”, тоді крики, метушня. Іван підбіг до малого. В животі в нього було дірка, звідти річкою валила кров. Зрозумівши, що сталося, чоловік сказав:

– Добре... Ми все зробимо... Все зробимо... - він не помітив, що по щоках у нього течуть сльози.

 

4

Зазвичай у селах не кшталт Анівки люди були раді новому обличчю. Віталися, розпитували, частували чим могли. Нова людина, а тим паче хтось, хто подорожує, - званий гість у ці часи.

Цього разу все було не так.

Він ішов повільно, як завжди. Уважно дивився вперед. І бачив, що люди ХОВАЮТЬСЯ, зауваживши його. Всяке траплялося, але такого ще не було ніколи.

Засмагла гора м’язів із рюкзаком на плечах і сокирою за поясом стала на місці, яке можна було б назвати центром селища.

– Я хочу пити, – неголосно промовив чоловік. – У вас є вода?

Довгу хвилину він так і стояв, чекаючи. Нарешті з однієї з напівзруйнованих будівель (здається, колись вона була двоповерхова) вийшов високий парубок із кривою ломакою в руках.

– Тут неподалік є джерело. На півночі. Хочеш пити, то йди туди, а нас не займай.

Прибулець уважно вивчав обличчя хлопця. І єдине, що він там бачив – погано замаскований страх.

– Я не завдам вам шкоди. Я здолав довгу дорогу і хотів би перепочити. Не сподівався зустріти людей, проте, раз уже так сталося, ви могли б мені допомогти. А я, може, допоміг би вам.

На обличчі у хлопця з’явилося полегшення. Та страх нікуди не подівся.

– Ну... Цей... Думаю, тобі треба побалакати з Іваном. Він у нас тут головний, – трохи повагавшись, додав, – тільки речі свої залиш тут, з ними нічого не трапиться.

Чоловік-гора-м’язів невдоволено стиснув губи і нічого не сказав. Лише повільно зняв рюкзак, і поклав, куди вказав парубок.

– Сокиру теж...

– Авжеж. Навіщо мені сокира для розмови, правда? – він спробував посміхнутися. Вийшло поганенько.

 

5

– Як тебе звати, синку?

Іван аж зрадів, коли почув про гостя. Тільки той факт, що цей ґевал був налаштований до них мирно, вже тішив. Вони сиділи за саморобним столом в тій самій кімнаті, де вперше пролунали слова про скаженого діда верхи на корові.

– В місці, звідки я прийшов, мене називали Варвар. Кажуть, це слово зі Старих Часів, але я не знаю, що воно означає.

“Варвар... варвар... десь я таке чув...”

– А звідки ти прийшов, якщо не секрет?

– З півдня. Деякий час я жив біля моря, але там уже висохли майже всі джерела, тож я пішов. Чув, що десь тут є річка. Це правда?

– Так. Днів п’ять іти. Але воду з річки краще не пити. Не знаю, що в ній не так, на вигляд і на смак вона наче добра, але всі, хто пробував її пити, або тяжко хворі або швидко вмерли. А біля нас є джерело. Я тут прожив усе життя, можу гарантувати, що воно чисте.

Замовкли. Варвар не спускав очей з Івана, а той весь час дивився куди завгодно, тільки не на співрозмовника. Ховав очі, помітно нервував. Не знав, з чого почати. Замість нього почав ґевал:

– Я припускаю, у вас сталося щось недобре. Ви перелякані. Може, я можу допомогти?

“Це ж треба, як пощастило. Дивний він. Та що втрачати?”

– Ти коли-небудь вбивав?.. Я маю на увазі людей...

Варвар відвернув голову вбік, визирнув у “вікно” — дірку в стіні, яка колись мала правильну форму. Довго мовчав, не відповідаючи. Врешті Іван не витримав мовчанки.

– Нас уже тривалий час тероризує один божевільний і ми нічого не можемо вдіяти.

– Що робить?

“Не знає слова? Чи це таке уточнення?”

– Тероризує, – трохи повагавшись пояснив. – Раз на тиждень він приходить за даниною. Бере в нас усе, що хоче. В основному їжу, але часом і деякі інші речі. Дівчат, наприклад. Погрожує нас нищити. Він уже вбив одного хлопця. Ми просто боїмося, розумієш?

На обличчі прибульця сяйнуло здивування.

– Але ж вас багато. Чому ви боїтеся одного чоловіка?

– Він має зброю зі старих часів. АВТОМАТ. Це така штукенція, палиця з ручками і гачком. Коли тиснеш на гачок з палиці вилітають маленькі штуки, а летять вони так швидко, що можуть пробити людину наскрізь. Я колись чув про них, але вперше побачив і втямив, що це за хрінь, лише коли прийшов той виродок.

– Розумію, – здоровань устав і повернувся до Івана спиною, наче зібрався йти. – Я допоможу.

– Синку, я звісно радий це чути, але невже ти не слухав, що я казав? У нього є зброя. Він може тебе вбити, хоч він старий і слабкий на вигляд, тямиш?

– Так. Думаю, я впораюся. Тільки є одна умова.

Іван почув, спочатку здивувався, потім недовірливо скривився, а тоді на мить подумав, що все це — дуже погана ідея. А проте сказав:

– Згода.

 

6

– Агов, дурепо! Іди-но до мене, мені треба трохи розслабитися.

Немолода жінка в дранті, яке мало би виглядати як сукня, припухлими очима з виразом відчаю повернула голову на голос, але не рушила з місця.

– Ти що, глуха?! Чи дурна? Хоча про твою дурість мені вже давно відомо, – пролунав гучний хриплий регіт.

Затишно було тут, в цій покинутій споруді. Біс (а саме таке ім’я носив Анівський терорист) припускав, що колись це була котельня. Солодким стало життя біля Анівки: тут тобі й чиста вода, і непогана їжа, а найголовніше – ХО-ХО! Дівки! Дурні, налякані й теплі. Те що треба старому розбійнику.

Довго він мучився, блукаючи триклятими степами верхи на своїй Зої. Він уже й сам забув, як йому вдалося осідлати корову, але це вже не мало значення. Головне, що вона його слухається і добряче полегшує життя. Скільки він тинявся? П’ять років? Чи може шість? А яка в сраку різниця?! Головне, що це нарешті закінчилося. І настав рай. Тут можна жити й жирувати до глибокої старості. У цих дебілів аж очі повилазили, коли він вистрілив.  Хіба ж це не чудесно?

Думки Біса перервало знайоме відчуття. Коли кілька років блукаєш на самоті, знаючи, що на багато кілометрів навколо немає жодної живої душі, таке відчуття з’являється. “Тут хтось є. І цей хтось не з Анівки, це точно.”

Біс узяв до рук свою Надію. Самотність змусила його навіть зброї дати ім’я.

– Хто б ти не був, заходь! Побалакаємо, – сказав він і навів автомат на діряві двері.

Ніхто не відгукнувся. Ніяких незвичних звуків. А проте відчуття присутності когось небезпечного не полишало бандита. У будівлі немає вікон. Ця думка трохи заспокоює Біса. Та він забув про велику круглу дірку в стелі.

Десь хвилину він стояв непорушно. “Може, здалося?” – подумав і зовсім трішки опустив зброю. А тоді відчув, як щось важке навалилося на нього, звалило з ніг і зразу довбануло по голові. Тупий біль від удару і яскрава лють від несподіваного нападу. Біс відчув, як якась сила видерла з його рук Надію й кинула геть, а тоді різким рухом перевернула його на спину.

– Оце так пика. Ти що, один із тих прибацаних сектантів? – промовив Біс так безтурботно, наче це був його знайомий, якого він давно не бачив.

Замість відповіді швидкий удар розвалив Бісу носа. З нього повалила юшка.

– Оце так ти вітаєшся, коли в гості заходиш? Що за часи!

Нападник дивився йому в очі, було неприємно. Погляд втілював вінігрет із ненависті, осуду, жалю й співчуття. Бандит на мить навіть відчув щось схоже на сором, але не зрозумів цього, бо давно вже забув, що це таке.

Здоровань повернув голову до жінки, котра, здавалося, перетворилася на статую, відколи до неї востаннє зверталися.

– Біжи додому.

Вона наче й не почула.

– БІГОМ! – гаркнув ґевал.

Здригнулась, нарешті подала ознаки розуміння. Не минуло й секунди, як вона вибігла геть.

– Ну що? Тепер ти мене вб’єш? – в голосі Біса не було й тіні страху. Він усе життя знав, що помре якось так. Лише в останні тижні йому почало мріятися про щасливу старість.

Нападник (весь цей час він тримав бандита притиснутим до землі) перевернув його назад на спину, скрутив руки, витягнув звідкись мотузку і зв’язав руки. Потім ноги. А тоді жбурнув зв’язаного розбійника під стіну.

Біс сплюнув і прокашлявся. Трохи пововтузившись, сів так, щоби бачити свого ворога.

– Чого ти мовчиш, сраний ніндзя?! Ну ж бо! Скажи щось! Що тобі пообіцяли ці придурки? Що б це не було, закладаюся, тебе надурили.

Варвар мовчав. Він не спускав очей зі своєї жертви, сидів собі на землі й про щось думав.

Біс якийсь час чекав, що здоровань таки щось скаже, але не дочекався.

– Слухай, друже. Ти маєш крутий вигляд. Навіщо тобі панькатися з цими вівцями? Давай разом погуляємо! Ну скажи, що тобі треба в цьому житті? Їсти, пити й поспати? Чи може ти дійсно один із тих кретинів, що вірять у всіляку хрінь? Якщо перше – то я тобі обіцяю, що вдвох ми можемо непогано зажити. Ну подумай сам. У мене є зброя, у тебе – м’язи. Нас усі бояться, шариш? Приходиш, один раз гримаєш, і все, що тільки в них є, тобі віддають! Я вже давно живу на цьому світі й можу сказати одне: нормально живе лише той, хто живе за рахунок інших. Хтось робить вигляд нещасного й просить, а хтось показує свою силу й просто бере! Що я поганого зробив, га? Я лише брав те, що можу взяти. Ну вколошкав я там когось! Велике діло. Зроблять собі сотню таких! До речі, бачив які там дівки файнючі, га? Невже в тебе нічого там не смикнулося?

Ґевал устав і витягнув з-за пояса ножа. Тоді дістав з кишені якийсь камінчик і став водити ним по лезу, по черзі з обох боків. Звуки, які від цього виникали, трохи нервували бандита. Варвар заговорив:

– Знаєш, колись давно я теж так вважав. Але потім я зрозумів, що помилявся. Коли ти береш, що хочеш, силою, рано чи пізно знайдеться хтось сильніший і сам у тебе все забере. Крім того, той, хто так робить, завжди має якусь власну, непоказну мету. Це – хвороба. Хтось отримує задоволення від самого процесу, комусь подобається здобута здобич, хтось шукає помсти. Якщо усунути причину, все стає простішим. Хочеш пити – шукай воду, хочеш їсти – шукай або вирощуй їжу. Твою причину я бачу. Ти – хворий. І я знаю як тобі допомогти.

Здоровань припинив гострити ножа і раптова тиша налякала Біса більше, ніж звуки до цього.

– Що це ти надумав?

Варвар, тримаючи в руках ніж, почав наближатися. Коли розбійник нарешті зрозумів, що зараз станеться, то закричав так, як ніколи за все своє довге життя.

 

7

– Навіть не знаю, як тобі дякувати, Варваре. Ти нас позбавив великого тягаря. Правда, маленького додав, але з цим можна змиритися, – Іван простягнув руку до ґевала.

Варвар її міцно потис.

– Сподіваюся, вас більше не спіткає нічого подібного. Дякую вам за притулок. А з цього, – він кивнув на Біса, котрий ніс великого мішка на плечі, – тепер, може, навіть буде користь.

Іван посміхнувся. Може й буде.

– До речі, щодо запитання, яке ти мені ставив, – продовжив мандрівник. – Я ніколи не вбивав людину. Калічив, так. Але вбивати – ніколи. Занадто мало нас лишилося в цьому світі, щоби ще вбивати одне одного.

– Маєш рацію, Варваре. То ти певен, що вже маєш іти? Може поживеш у нас якийсь час? Такий парубок як ти ніколи не завадить.

– Певен. Мені не варто затримуватися надовго.

– Ну гаразд. Як знаєш. Як надумаєш повернутися, ми тобі будемо раді.

Варвар кивнув, закинув навантажений наплічник на спину і пішов.

– Слухай, а що ти все-таки зробив із ним? – гукнув “мер” у спину здорованю, – Коли ми його боялися, то в нього й мови було, що про дівок. А це мало того, що одягнений, мовчазний і допомагає, так ще й на дівчат навіть не дивиться.

Чоловік-гора-м’язів нічого не відповів. Навіть не обернувся, не зупинився. Просто продовжував іти.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>