Виключно по прямій

Виключно по прямій

Понеділок, 6 жовтня 2014 г.
Проглядів: 1986
Підписатися на комментарі по RSS

— А знаєш... — чорнявий невисокий чоловічок, що не так давно присів за стійку бару, зробив паузу й подивився на мене з таким виглядом, ніби збирався повідомити, що він — член таємного всепланетного уряду.

Я не знав. Я бармен. Моя справа – наливати, коли є кому; й протирати келихи, якщо біля стійки нікого нема. Багато відвідувачів також вважають, що я маю вислуховувати їхні історії та співчувати... що ж, інколи я так і роблю. Але знаєте що? Я придурююсь.

Я не слухаю тих дурниць. Моя справа – наливати та протирати.

— Знаєш? — чоловічок аж нахилився, наче збирався видати страшну таємницю, й хотів, аби ніхто, ніхто, окрім мене, її не почув.

З таким же успіхом він міг би розповідати на повний голос, або навіть вилізти на стілець й вигукувати у напівморок залу. Хрін би його хто слухав. Тут переважно збираються ті, що хочуть, аби їх послухали. Втішили. Слізки витерли. Можна навіть тим самим рушником, що я протираю келихи.

А дулі вам. Користуйтесь серветками, що на столах. Бо он вас скільки, а рушник для бокалів у мене один. Або, ще краще, носовичками, бо й серветок теж не напасешся.

Чоловічок підозріло глянув на мене й підштовхнув келих ближче. Якось не по-людськи штовхнув — по хитрій траєкторії, напівколом. "Тю!" – подумки сказав я, але келих спіймав. І налив нову порцію рому. П’ятдесят грамів.

Клієнт одразу заспокоївся та подобрішав.

— Знаєш... — уже втретє змовницькі повторив він і нарешті продовжив: — ніхто не підозрює, що в мене сьогодні день народження... Ніхто!

Теж мені таємниця. Але я для годиться кивнув, мовляв, до біса цікаво й заходився протирати келих.

Тим часом чоловік покопирсався в кишені й витягнув, що б ви думали? Ага, паспорт. Розгорнув і тицьнув мені під носа.

— Ось! Дивись! — провів коротким вказівним пальцем по сторінці — Тут написано — восьмого! А сьогодні яке?

— Третє, — незворушно відповів я. Відвівши погляд від документу, оглянув бокал на світло, чи не лишилося там якихось плям. Не лишилося. Бокал сяяв, хоч замість лампочки вкручуй. Я поклав келих на місце – він продовжив зблискувати і там.

Чоловічок примружив і без того завузькі очі та розсміявся дрібним вдоволеним сміхом. Сховав паспорт і протягнув руку до келиха. Смачно заковтнув ром і пояснив:

— Я народився третього. За Полярним колом, в Якутії.

— Еге ж! — ствердно кивнув я, неначе все життя підозрював, що в них там така дивна традиція: писати неправильні дати в документах.

— Ти не запитаєш, навіщо це зроблено?  — він погладив келиха з таким задоволеним виглядом, неначе от-от мав отримати від мене подарунок.

— Ну? Й навіщо? — слухняно запитав я та знизав плечима. Дійсно, якось тупо. 

Клієнт нахилився до мене ближче і таємниче прошепотів:

— Це все духи… Злі духи… Від них ховаюся…

— Гм. Жартуєте? — я ввічливо посміхнувся. Духи так духи. Чого тут тільки не почуєш.

Він не відповів. Тільки знову підштовхнув до мене келих. Тією ж дивною траєкторією.

Я піймав і налив. П’ятдесят грамів. Рому.

Чоловічок швидко схопив келих, і поспіхом перехилив — випив, неначе йому конче потрібно було набратися сміливості для пояснення непорозумінь з датами. Підсунувся до мене:

— Так от, я народився в Якутії. В поселенні Єб… — Він наче поперхнувся на слові, але швидко виправився: — в поселенні Ебелях.

Я ледь стримав посмішку. Тим часом, погляд у чоловіка став замріяний, а в голосі  з’явилися нотки ностальгії:  

—. Гарно там… Куди не глянь — сніг. Від краю до краю… Білий, іскристий, як діаманти. Діаманти теж були. Тобто, алмази. Тому й поселення виникло. Щоб розробляти родовище алмазів.

— Угу, — кивнув я. Клієнт натхненно продовжував:

 — Мій батько, тоді молодий був. Залишив полювання й пішов працювати до копалень. Спокусився. Грошей хотів. Хотів стати заможним. Що ж… гроші в нього таки з’явилися. А от щастя — ні.

 Чоловічок скрушно зітхнув, а я ще раз кивнув, бо був цілком згоден, що жити в якихось єбелях, навіть з грошима, то таки не велике щастя.

Він, підбадьорений моїм співпереживанням, прихилився ближче і  пояснив:

— Дружини в нього вмирали. Одна за одною. Як тільки прийде час пологів — вмирали. Разом із немовлятами. Не могли народити. В мого батька було шість дружин. — Задля більшої наочності він показав мені на пальцях: — Шість! І всіх забрали духи!

Махнув рукою в серцях і виразно подивився на мене. Я зрозумів і знову налив. Він випив. Витер рукою губи і продовжив:

— Кажуть, духи мстилися. Одні за те, що справу предків покинув. Інші — за те, що працював на зайд. Бо то ж вони копальні вигадали, щоб виймати із землі, те, що їм не належить. А Земля не любить, коли в ній копирсаються. Ой, не любить! Так сказав Ойуун. Шаман, по вашому.

Шаман, значиться… Я скептично скривився. Та клієнт нічого не помітив і довірливо провадив:

 — Батькові вже за сорок було, коли замислився над долею. Як от мені зараз виповнилося, — тицьнув собі в груди пальцем, щоб я бува не переплутав, — а в такому віці трохи розуму прорізається!

«Не у всіх, не у всіх» , — подумав я, але змовчав. Він на секунду замислився, впершись поглядом кудись вдалечінь. Та продовжив:

— От і вирішив він звернутися до людей знаючих. Перейшов річку Анабар і подався до шаманів. Щоб горю зарадили. Бо навіщо те багатство — коли діточок немає?

— Так! — піддакнув я  і знову наповнив спорожнілий келих. А про себе подумав: «Воно й не дивно, що жінки з дітьми мерли, бо медицини ж, мабуть, в цих, прости Господи, єбелях, ніякої. Самі шамани.»

До стійки більше ніхто не підходив, робити було нічого, тож я слухав далі:

— Тоді там один Ойуун жив. Шаман, по вашому. Савей його звали. Сильний, кажуть, Шаман був. Багато бачив. Не тільки по трьох світах подорожував, а й до дванадцятого неба в камланнях підіймався. Й до підземного світу ходив не раз, і виходив переможцем. Зараз таких немає… Виродилися.

Я кивнув. Багато чого у них там виродилося, ніде правди діти.

— Довго батько вмовляв Шамана. І кінець-кінцем згодився Савей допомогти…

Клієнт знову на секунду замислився, підібгавши губи. А потім вирішив випити. Мабуть, за цю видатну подію. Перехилив. Втерся рукою. Та продовжив, якось співоче розтягуючи слова, наче казку розказував:

— Розігрів Шаман бубна на вогнищі й почав танець.  Айии, духи покровителі наші, сказали, що минуле треба змінювати. А якщо минуле, то це дорога у нижні світи... Сів Савей у човен, що з бубна зробив, і поплив — аж до самого коріння дерева Аал Кудук Маасу. Плив за сяючою ниткою Си. Дорогою блідозеленою, що духи нижніх світів полишають.

Усміхнувся скептично:

— Зараз кажуть, що нитка Си – то енергія. У феншуях, наче, таке написано. Може воно й так. Хто знає! Знаю напевне, тільки те, що батько розказував. А йому  Савей казав.

— Ага, чув я про ті фенщуї… — знову піддакнув я.

— Довго Ойуун блукав там, у нижніх світах, і якби не такий сильний був, хто зна, чи вибрався б звідтіля. Назад довелося кружляти та петляти, щоб не здогнали. Духи ж підземні, вони ж тільки по прямій бачать... І ходять теж. Виключно по прямій.

Його лице осяяла усмішка, але вже не скептична, а якось вдоволена. І знову продовжив співуче:

— Так от, повернувся Савей зі своєї мандрівки й таке наказав батькові: візьмеш за сьому жінку чужинку. Не з нашого роду. А як завагітніє, амулет, що подарую, хай носить, не знімає. А народжувати треба в там, де тварин тримаєте. — Чоловік зробив паузу і пояснив: — В хліву, по вашому. А як народить, дитину пронести крізь отвір, через який нечистоти виливають. Й одразу віддати дитину іншим людям. Хай заберуть його від дому подалі. Й хай живе у чужих людей сім років. Тільки після того, можна назад забрати. А ще — дитину назвати таким ім’ям, що не існує в нашого народу. І дату народження іншу записати. Бо духів, що полюють за життям твоїх дітей, треба заплутати. Після цього — буде в тебе діточок, що зірочок на небі. Скільки захочеш, стільки й буде. Всі житимуть. Все батько зробив, як Шаман велів. Забобонний був дуже. Вірив. Але, так і сталося. П’ять братів у мене і дві сестри. Всі живі. І мати досі жива. Хоча, батько вже відійшов до світу духів…

Чоловічок замовк. Задумався. А потім підсунув до мене келиха, траєкторія була — як змія повзе. Я мовчки налив.

Клієнт скосив у бік чарки очі й додав:

— А ще Шаман сказав, що дитина ця, перша, все життя повинна від духів ховатися. Бо полюють вони на нього. І злі дуже. Не люблять вони, коли їх дурять.

Зітхнув та взяв чарку.

— От так і ховаюся все життя. Забобони-забобонами, але як би воно не було,  береженого Бог береже, як у вас кажуть! Весь час сліди плутаю, — усміхнувся, та підморгнув чорним, як вуглинка оком,  — поки успішно. Ну, за це і вип’ю!

Випив, витер рукою губи і подивився вдоволено на мене. Я не розгубився:

— Може тоді ще й коктейль «Полярна ніч» забабахати? З ромом? — і теж підморгнув.

— А що? Точно! — радо згодився він — Хочу ту твою  «Полярну ніч»!

Але коктейль йому був явно зайвим. Бо коли випив — очі остаточно посоловіли і язик став заплітатися. Але це не моя справа. Я ж тільки запропонував. Він погодився. А бажання клієнта — для мене закон.

Наостанок він ледве вимовив:

— Ну і ййак тобббі моя гісторія? — і голосно гикнув.

"Історія, як історія" — я подумки знизав плечима. Скоріш за все, що брехлива. Все-таки двадцять перше століття надворі, чи то пак, було двадцяте, коли народився цей дядько. Але все одно — не шістнадцяте ж. В духів зараз не вірять, відьом не палять...

Хоча… може й правда. Це ж Росія, у них там цілком нормально, у них дехто й ікони по феншуям розвішує. Ще кажуть, Христу губи салом намащують, якщо вдалий рік; й обличчям до стіни повертають, якщо збираються дитину зробити, але то вже, мабуть, перебільшення.

Але яке мені діло до того? Моя справа – келихи та рушник. Ну ще, може, викликати чоловіку таксі, якщо зовсім погано.

Було погано. Північним гостям пити не можна, бажано навіть не пробувати.  Незагартовані вони в цьому плані. Кажуть, що винувата генетика, що вони просто не можуть опиратися дії алкоголю. Я не знаю. Мені до цього діла нема. Не можуть – нехай не п'ють.

Я викликав таксі й попросив шофера зайти до бару. Допомогти, знацця, дідькові. Бо на біса він мені тут потрібен, якщо вже не п'є?

Проблем не виникло — чоловічок радісно сприйняв дві опори, одну, з лівого боку – у вигляді таксиста, другу, з правого — у вигляді мене, дбайливого. Було краще, якби він й не допомагав нам іти, бо від тих спроб хитало всю трійцю як човника під час шторму, і в двері вписалися не з першого разу... але дійшли.

З такою ж готовністю клієнт гепнувся на заднє сидіння авто, й, здається, одразу й захропів, але то вже я не придивлявся.

Цілком може бути, що таксист завезе його в темне місце й обчистить кишені, але яке мені діло? Краще пильнувати, аби за час моєї відсутності, хай навіть короткої, ніхто не скористався нагодою.

Не скористалися. Табуретки біля стійки так і лишались порожніми. Додалася тільки нова компанія в залі. Але наче все було тихо й мирно. За  інших обставин я б навіть вжив термін "інтелігентно". Відвідувачі щось неголосно бубоніли по своїх кутках. До бубоніння того я звик і навіть вже не сприймав за джерело інформації — просто звуковий фон, як наче музика з телевізора. Може, коли й про розумні речі говорили у тих компаніях, а може  й дурниці верзли — яке мені діло?

Але голова сама по собі, а вуха окремо, тож хочеш не хочеш, а від нової компанії, що прилаштувалася неподалік, деякі слова долинали.

— ...і знов загубили, — роздратовано казав худорлявий, надто різкий чоловік. Різке було в ньому все — риси обличчя, рухи, манера говорити. Він наче не вимовляв слова, а вистрілював, буцім чергами з кулемету. Та-та. Та-та-та. Та-та-та, та-та-та, та-та-та! І очі. Не круглі — а наче амбразури у доті; тільки й місця, щоб ствол просунути.

Але, як то кажуть, на хитру гайку є болт з автогеном; на верблюда є слон, а на слона — директор звіринцю. На кулемет, мабуть, також щось є – може, танк, може, бронежилет, може, ще щось. Я знаю, що є, хоч не знаю, що саме, бо я лише бармен.

Чоловік, до якого торохтів худорлявий, якраз і був схожим на танк. "Татата!" прилітало то з одного боку, то з іншого, а він тільки мружився й раз по раз сьорбав зі свого келиха. На особливо довгі черги відповідав – скупо та коротко, але діяло як, мабуть, діє постріл із танкової гармати. Бабах! — і замовк худорлявий. Думає.

А третій з компанії взагалі мовчав й лише блукав поглядом — то на одного, то на другого, то взагалі у стелю. Не в телевізор, не в стійку з напоями, а саме у стелю, причому на абсолютно порожньо ділянку, де ані ламп не було, ані навіть плями, на якій цікаво було б зупинити погляд.

Генерал, не інакше.

— Загубили! — процокотів "кулеметник". — Вели, ось до цього самого місця вели, і хрясь! — загубили. Ну що це таке, ну як працювати в таких випадках!

— Мовчки! — бабахнув "танк". — Зціпили зуби й копаємо далі. З того місця, де загубили.

— Так слідів же нема! — розпачливо заволав кулеметник. — Тільки-но був, коло звузилося до шести кроків, і раптом хрясь — нема. Нюхом він чує, шкірою відчуває, чи що!

— Мабуть, щось знає, — пальнув танк. — Щось вміє. Щось десь чув. У щось вірить.

— Бути не може, — замотав головою торохтун. — Ну ніяк. Відслідкували ж, підслухали. Кілька разів. Не вірить, вважає дурницями, дуже ображений на батьків. Мовляв, двадцять перше століття надворі, а вони зі своїми забобонами позбавили його щасливого дитинства.

— Які ж є інші пояснення?

Худорлявий замовк. З відразою глянув на свого келиха, одним ривком вихилив і скривився.

— Немає в мене пояснень, — проторохтів по тривалій паузі. — Не знаю я.

— Так отож, — резюмував співрозмовник.

— Шість кроків, — наче й не почув його різкий. — Шість прямих кроків! Встати й пройти, ми б помітили! А тоді...

Він хижо вишкірив ікла, й, слід зазначити, навіть я здригнувся. Стоматолога йому порекомендувати, чи що?

— Сорок років, — стиха відповів йому "танк". — Сорок років водити нас за носи... Так, я б теж його той...

Він також роззявив пащу, і знаєте, що я скажу? Не допоможе тут стоматолог.

— Гаразд, — вперше, от їй-богу, вперше за вечір промовив третій з компанії. Голос його був... ну, не здавався він голосом. Таким басом говорить земля перед землетрусом; реве корабельна сирена перед тим, як до зіткнення лишилося кілька секунд, виє дев'ятитонна бомба за мить перед ударом об землю. Таким ревом, мабуть, обвалили стіни Ієрихону, якщо, звісно, не перебрехали оповідачі ту давню історію.

І водночас — не був той звук голосним.

Та й взагалі — чи було це звуком? Чи почув його бодай хтось, крім мене? А я, можливо, почув лише тому, що не було сенсу маскуватись перед якимось барменом, чия справа — наливати та протирати келихи.

— Гаразд, — повторив "генерал" і я знову мало не упустив келих. — Встали. Розійшлись. Пильнуємо. Рано чи пізно, але він таки пройдеться по прямій.

 І яких тільки відвідувачів не бувало в моєму закладі, яких тільки дурниць вони не мололи. Але знаєте що? З того вечора мені неважко робити п'ять кроків вперед, потім один убік, потім знову вперед і так далі.

Бо я дуже, дуже хочу наливати й протирати келихи ще років хоча б із тридцять. І не хочу, щоб в останній шлях мене провів чоловік з очима як амбразури, або сліпець з голосом, як ієрихонська труба.

Я не знаю, як воно — там, де вони мешкають ці істоти; але не певен, що там є що пити, і чим протирати. А я ж все-таки не кочегар якийсь, я ж все-таки бармен. Хочете "Полярну ніч"? Ось як вона робиться:

Морозиво – 100 гр.

Ром — 50 гр.

Шампанське — 100 гр.

Процес приготування:

У келихи покласти  кубику льоду, кульку морозива. Влити ром і шампанське. Подавати негайно.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>