Злий Критик

Дата регистрации: 2020-12-04 14:22:33

Ник: Злий Критик

Коментарів: 20

Комментарии

• Частина системи
  2020-12-12 08:48:10
  

  Але от якраз сюжет ПОВНІСТЮ взятий із серіалу Criminal:UK (сезон 1, серія 3, кому цікаво, можете глянути).

  Хм, переглянув цю серію, і щось в цьому є. Таке враження, що це й справді одна і та ж історія, з якої повикидали деякі фішки, перенесли все дійство в космос і додали дещо видозмінену кінцівку.

• Подвійний інноватор
  2020-12-10 12:46:11
  

  Навіть не знаю що додати до коментарів вище. Якось не вийшло.

• Несплячий
  2020-12-10 12:43:37
  

  Весь час пишу те ж саме в коментарях. Крута атмосфера, не продуманий (або продуманий) світ і ніяка кінцівка - короткий переказ типового оповідання фіналу цього конкурсу.

• Марися
  2020-12-10 12:40:02
  

  Ну, таке собі. За пантеон слов'янських богів - респект. Реалізація трохи слабенька.

  ось вони – двоє молодших – біжать до бійниць на горищі, на ходу прилаштовуючи на спини тули і натягаючи тетиву на луках. Ось, вражений одразу двома стрілами, падає дядько в червоному, а випущена ним вогняна куля вибухає десь високо в небі. Ось злітає над парканом струнка постать Ярло, а по той бік уже грізний чорний вовчисько вгризається в холку коня закутого в лати вояка, який через долі секунди котиться по землі безпорадною купою брязкітливого заліза. Ось із за рогу вискакує батько, на ходу перекидаючись у велетенського медведя. Він з легкістю зносить стрій піхотинців, добираючись до загону лучників, щоб влаштувати серед них незабутній танець смерті.
  А ось вже «кулак вітру» іншого мага, що причаївся було поодаль, пробиває стіну горища і Яна привалюють важкі колоди.

  і вичитуйте тексти)

• Сава
  2020-12-09 15:32:34
  

  про посил

  : колись в дитинстві я прочитав збірку казок Василя Королів-Старого "Нечиста сила" про важку долю нечистої сили українського фольклору в реаліях сучасності, коли люди просто перестали вірити в духів і різного роду силу чисту і нечисту. Мене тоді вразила кожна історія тим, що крім повчального аспекту кожної казки, там була ще основна лінія, посил, які проходили через всю збірку: дорослий, зупинись, побудь ще пару хвилин дитиною!

  Захоплений початком Вашої розповіді, я вирішив, що такий же посил буде і тут. Однак кінцівка в сукупності з коментарями про роботів, духів, штучний інтелект і аніме - все зіпсували. Оповідання жорстоко зіграло на моїй ностальгії.

  Жанр та стиль змінилися відповідно до змін Сави та світу навколо Сави.

  Так не можна, починати за здравіє, а закінчить за упокой. Це, вибачте, все одно що дитячу казку 4-8 років закінчити жорстким порно 21+, бо огірочок під час своїх мандрів по городу дуже змінився.

  Різкий перехід між частинами навмисний, так і мало бути, нічого не вирізано.

  значить дуже погано. Гірше, ніж я навіть думав. Бо вважав, що Ви щось порізали для конкурсу.

  Щодо реалізму не дуже зрозумів. Хіба він там є?

  Ну, вибачте, після того фентезі спочатку, будь-яка зміна стилю вже буде вважатися реалізмом.

• Сава
  2020-12-09 14:15:55
  

  Контраст перших двох третин і фіналу - частина замислу. Спочатку Сава живе у фентезі-світі, в якому сучасність є лише гостем, у фіналі Сава - частина сучасного світу, вона змінилася, світ змінився, все змінилося.

  На мою суб'єктивну думку, в цьому і є помилка, що Саву з світу такого собі шикарного фентезі-фентезі, раптом кинуло в постапокаліптичний світ. Тобто мало того, що змінився сам Сава, то змінився жанр оповідання, і його стиль (став гірший через цей перехід на реалізм-реалізм). При чому цей перехід був надзвичайно різкий. Це через верхню межу обмеження конкурсу? Щось вирізали?

  Ну от я легко можу уявити, наприклад, мультфільм у стилі аніме про роботів, злитих із духами.

  Краще не треба чіпати духів)

• Хитрий лис
  2020-12-09 14:01:10
  

  Погано. Текст не вичитаний багато помилок, але це найменша з проблем. Початок інтригуючий через посилання на дитячу пісеньку, оскільки я подумав, що це буде якась реінкарнація дитячої казки або що. Однак це виявився банальний детектив зі злитою кінцівкою (коли вже це припиниться на цьому конкурсі?).

  Якщо Автор хоче дізнатися що саме погано, можу написати більш докладно.

• Більше ніж совість
  2020-12-09 14:00:09
  

  Залишився попередньої думки, а може навіть і гіршої. Чесно кажучи, навіть втомився від того, що автори роблять одні й ті самі помилки в своїх історіях. І доводиться писати майже одне й те ж саме. Автор, якщо хочете більш розлогий коментар чому все погано, можу його надати.

• Конфуз в НДІ
  2020-12-09 13:59:15
  

  Сильно розносити дане оповідання не хочу. Тому що головна його проблема і так лежить на поверхні. Якщо читати його як казку – то воно всім своїм видом кричить: «Я не казка, ні, ні, ні! Я – наукова фантастика!». Але якщо його читати навпаки, як наукову фантастику, то розумієш, що це все таки казочка.

• Закон незворотності
  2020-12-09 13:57:55
  

  Оскільки маю час і натхнення.... День №3. Коментар №5.

  Хм. По суті, непогані враження від твору, непогана атмосфера твору, в темних нуарних тонах, але залишилося багато запитань з приводу правил світу цього «Чистилища».

  По перше, не зовсім зрозуміла тема перенаселення Чистилища:

  Однак останнім часом монетки клали все рідше, а тому й Чистилище стало досить заселеним місцем.

  Чому тоді за весь час ГГ зустрівся лише з дідом, падальниками і в фіналі з тими людьми біля вогнища? Це ж по суті дуже мало. Яка причина цього? Якщо чистилище перенаселене, то там мають бути тисячі цих вогників, і біля кожного мають сидіти якісь люди?

  Він не розповідав скільки років тут знаходиться, бо на березі час йшов зовсім по іншому. Але за моїми підрахунками, для нього минуло вже більше 70-ти років. 70 років просидіти тут, біля цього багаття! Я думав над тим, що й мене може чекати така ж доля і розумів, що не був до цього готовий.

  І то правда, дід вже протягом сімдесяти років сидить біля вогнища, час від часу іноді вбиває прибульців, їсть їх, заводить нових знайомих і знову їх їсть. Який сенс його існування взагалі?

  Коли я відкрив очі, то зрозумів, що лежу на спині. Навколо мене був той же самий пісок та морок, що й останні кілька днів. Я полапав себе за голову. Але вона не боліла та була абсолютно цілою. Я піднявся на ноги.

  Першого разу ГГ прибув на берег та навіть не міг поворухнутися, бо навіть дід його мав тягнути до свого табору. Але коли він після того, як його вбив дід, то ГГ воскресає, і вже швидко схвачується на ноги і біжить в напрямку вогнища. Це така задумка чи пробіл знову?

  До того ж, який сенс взагалі в цих постійних воскресіннях? Це вбиває жагу до життя. Чому тоді людям не збиратися у компанії, кидати жереб та вбивати по одному заради їжі. Все рівно ні хто навічно не вмре. Так і тему голоду через перенаселення (яке не розкрито в оповіданні!) можна було би вирішити.

  Або знову ж таки, чому після воскресіння мертві не перероджуються… Іншими якимось, приміром. Якусь ідею переселення душ застосувати, наприклад, якби вони перероджувались тим самим мохом? Або вони перетворювались у тих чоловічків у морі.

  До речі, маю визнати, море то шикарне:

  Дід Остап відпустив мою руку і підійшов до води. Нахилившись якомога нижче, він освітив впритул її поверхню. Я жахнувся того, що побачив у воді. На мене дивилися тисячі людських очей позбавлених зіниць. Своїми сліпими очима ці людиноподібні істоти навряд чи щось бачили, але точно знали де я знаходжусь, оскільки тягнулися у моєму напрямку своїми довгими худими руками. Їхня шкіра була білою, наче морська галька, обмита не однією тисячею приливів та відливів.

  І врешті решт, ГГ… чому він такий бездієвий? Він з самого моменту прибуття в чистилище, де, в принципі, йому нічого не може зашкодити (бо ж тут існує воскресіння) сидить на місці з старим дідом. Так, вони там уклали якийсь договір, але ж автор, ГГ вже помер, який ще договір? Чому він відразу ж погоджується з цим світом? Чому він не пробує щось змінити, кудись піти, повернутися назад?

  Втекти від діда в те поселення, про яке він казав? Ні.

  Поговорити з Перевізником? Ні.

  Дійти до краю берега? Ні.

  Збудувати човен? Теж ні.

  ГГ просто сидить біля вогнища і розмірковує про те, що він не готовий сімдесят років сидіти тут як дід, але по суті він там і сидить як дід.

  Але в цілому, твір досить непоганий.

• Сава
  2020-12-09 13:00:36
  

  Але якщо зважати на те, як всім не подобається фінал, то таки мені вдалося. Бо це зазвичай неприємно вражає людей.

  Дивіться, я не кажу за інших, я кажу за себе: мені фінал не сподобався не через те, що він мені неприємний. Він нормальний. Але фінал не сподобався, бо він поганий з технічної точки зору. Він зім'ятий, розірваний і взагалі не підходить змісту і посилу самого оповідання, яке, до речі, читається як легке фентезі, а швидше навіть як казка Василя Королів-Старого, якби він жив у наші дні. Ось в чому проблема.

  Буде дуже цікаво, якщо хтось ще над цим замислиться - що магічні істоти це такі своєрідні аналоги ШІ в уяві наших предків. Слуги, або зброя, або капосники.

  поза рамками оповідання я би посперечався на рахунок того, для чого існувала нечиста сила, я вважаю, що вона існувала щоб закрити пробіли реального світу, тобто те, що людина не могла пояснити якось логічно. Але така ідея теж цікава.

  І ще влізу в цей комент:

  Хмм... можна спробувати уявити, що це аніме. Просто в українському стилі.
  В аніме такі речі легко уявити, японці собі дозволяють, ми, гадаю, не гірші.

  Не можна такого уявити, бо ми не японці, і в нас відсутня культура аніме.

• Сава
  2020-12-09 10:17:44
  

  Вирішив читати і коментувати по 4 оповідання в день. День №3. Коментар №4.

  Загалом, навіть не знаю що додати після коментаря Карасятко

  Мені дуже сподобався текст у стильовому плані, крім нагромаджень риторичних питань, які гальмують оповідь.
  Сподобалося ідея еволюції міфологічних персонажів, те, як Сава знаходить шляхи виживання, як розбирається у світі новому, сподобалися детальки.
  Але уся несподівана замута з війною, Вієм і почварами - їй-богу, занадто раптова і досить штучно, на мій смак, приторочена до лампової зворушливої історії.
  А навіщо був фінальний твіст із гендером Сави, я взагалі не второпала.
  Але загалом радше сподобалося. Просто, як на мене, забагато всього намагалися сконцентрувати в короткому тексті.

  Я навіть підтвердження твісту з гендером у тексті знайшов:

  І Сава, замість тихо розвіятися у повітрі і просочитися туманом крізь мертвий бетон у живу землю, з останніх сил…
  Це виявилося просто: скочити на віник, осідлати, вхопити його за невидимі вуса, щоб не слухався книжечки та поїхав у спальню.

  Чи тут було не спеціально написано про Саву знеособлено? Замість «скочив/ла на віник».

  До того ж, всі підібрані персонажі, з якими взаємодіє ГГ – чоловічого роду, крім курки, з якою ГГ взаємодіють разом, що дозволяє писати в множині. Автор хай не опиратися, що це не твіст, і що це було зроблено це не спеціально, щоб заплутати.

  Тепер щодо імен:

  Савелій має єврейські коріння. Воно походить від давньоєврейського імені Савел, що у перекладі є не що інше, як "тяжка праця".

  Ім'я Сава має кілька версій походження. За першою версією, ім'я Сава в перекладі з давньоарамійского «сава», «саба» означає «старий, старий, мудрець». За другою версією - ім'я Сава є короткою формою імені Саббатиос (Савватиос, пізніше - Саватій), що має значення «субота».

  Так що Савеля це все таки, радше, жіночий варіант імені Савелій, а не Сава?

  І насамкінець, хочу відзначити, що досить цікава і оригінальна ідея оповідання, катастрофічно та бездарно злита в кінці, і це одна з двох проблем фіналу в цілому.

  Ще сумніше, що автор зробив це умисно:

  Але замисел був саме таким, і друга частина має такий вигляд (за межами новітнього "канону" про домовиків та відьом) навмисно.

  :(

• Частина системи
  2020-12-09 10:06:09
  

  Вирішив читати і коментувати по 4 оповідання в день. День №3. Коментар №3.

  Перечитав ще раз. Початкова думка дещо змінилась в кращу сторону, оскільки трохи ознайомився з іншими оповіданнями фіналу. Але до цих пір досить неоднозначні враження від прочитання.

• Веселковий міст
  2020-12-09 10:03:05
  

  Вирішив читати і коментувати по 4 оповідання в день. День №3. Коментар №2.

  Навіть не знав з чого почати свій коментар. Стилізація – ідеальна від першого до останнього речення. Стиль написання неймовірний. Жива мова ллється та дзюрчить наче весняний струмочок.

  Однак, зовні ніби й ідеальні твори розбирають не менш детально і прискіпливо, ніж відвертий шлак.

  Вже під час другого читання, після того, як пройшло перше враження від чарівної мови оповідання, я подумав, а що буде, якщо цю стилізацію вимкнути? Що залишиться в підсумку?

  Напоїв коней і хотів спать лягать, а тут, спасибі їм, ще піднесли... Потім третій раз почастували, і вже не скажу вам: чи частували ще й четвертий раз, чи ні, бо не пам'ятаю, як і заснув. Вранці, до схід сонця, прокинувся — не можу голови підвести... Почав пригадувать: де я? Не пригадаю. Глянув набік: чиїсь босі ноги на полудрабку. Що воно за твар, думаю собі, втислася до мене на повозку, чи не Горпина. Далі думаю: коли є ноги, то повинна буть і голова, — а голови не видко, тілько моя, та й своєї голови не бачу, а чую, що на в'язах щось таке важке теліпається, мов хто начепив клунок з піском... Помалу-помалу підвів я голову. Дивлюсь: нікого нема, кругом чужа оселя... Боже мій! Тут зразу голова моя зробилась легка, як вівсяна полова, і я догадався, де я і що зо мною було! Схопивсь... сюди, туд'и -— нема ні коней, ні чобіт, ні кобеняка! Сів я та й заплакав.
  «Мартин Боруля», Іван Карпенко-Карий, 1886.

  Чому я привів у приклад саме уривок Карпенка-Карого? Бо, на мою думку, саме під К-К це і стилізовано. В мене склалося враження, що навіть початок розповіді схожий на якусь п’єсу, бо оголошується склад та коротка характеристика майже всіх дійових персонажів.

  Тому й розбирати я даний твір буду в як п’єсу. Хз чи вийде.

  Отже, Манюся: абсолютно типовий представник письменників ХІХ століття, який має грати роль доброї панночки. Вона освічена, тиха, відсторонена. Дурочка, коротше кажучи (по доброму). У всьому її образі з перших і до останніх згадок відчувається приреченість, картинність і картонність. Існує в творі для двох речей: трагічно вмерти молодою, помучивши перед цим ГГ.

  Галюся: ще більш типовий представник свого роду. Карикатурно зла, запальна, невихована. Існує в творі для двох речей: карикатурно злитись та мучити кріпаків (чомусь мучити ГГ в її обов’язки не завезли, мабуть, через те, що з цим активно справляється Манюся?).

  Віруся: персонаж масовки. Перевтілення пані Галюсі. Існує в історії для двох речей: для декорацій (оскільки в пані Паволоцької має бути саме 4 доньки) та для того, щоб закріпити образ важкої долі кріпаків у вигляді її двох няньок.

  Настуся: персонаж масовки. Причина існування в історії невідома.

  Гапка: персонаж масовки. Існує для показу страждань кріпаків. Основний об’єкт знущань та насміхання пані Галюсі. Ім’я вибране не випадково, а спеціально співзвучне з суб’єктом її знущань та насміхань. Те ж саме можна сказати й про решту персонажів - кріпаків.

  Вибачте, автор, але дійові особи мені здалися саме такими – простими, як двері. Тим більше, що саме зараз я переходжу до ГГ.

  ГГ це взагалі типовий представник своєї епохи. Бідолага, одним словом. Мало того, що він лакей і сирота, то ще й зветься Степан (тут жарт, не маю нічого проти імені Степан). Однак ця характеристика дуже сильно б’є по твору. Оскільки розповідь ведеться від імені ГГ, саме через це перестаєш вірити в цю розповідь. Ну не віриться, що так філігранно висловлюватись може цей лакей і сирота. Автор пише в коментарях, що пасивністю героя символізує

  мовчазну згоду селян на свій стан

  Але ж стривайте, там, де це потрібно сюжету – ГГ справді пасивний. Приміром:

  Стоїть Гапка у своїй сукенці сірій, на грудях чорна пляма, труситься, бідака стрижена. Панночка Манюся тихо плаче, панночка Галюся ніздрі дме, як хорт. А мовчу, стіну підпираю. А що скажеш? Таке воно вже є, життя кріпацьке.

  Розібралися потроху, хто з ким лягає, бачу: Марфа мені рукою показує, несміливо наче – лягай, Степаночку, тутка. Чорт з тобою, дівко, будь що буде. Скинув свиту – вмостився поруч на долівці.

  А я стою собі під стіною, ні живий ні мертвий, і таке мені коїться – наче веселку, яку панна Манюся вклала мені в серце, хтось так само чорним вифарбував, як те поле.

  Сиджу я ночами під дверима в Манюсі, слухаю, як тихо вона плаче, і так хочеться сказати: пусти мене, люба, пусти, серденько, пусти мене. Відімкни двері, я пройду по райдузі, я візьму тебе, серце, і будеш ти вже для білої сукні не годна, а тоді хай би мене й покарали, хай би з’їли мене чорні змії, на яких їздить твій батько.

  Але в інші моменти, він доволі навіть активний:

  Я схопився та й ну пробиратися до дверей. Когось зачепив, на когось став – ох і наслухався про себе!..
  А Мафра кричить навздогін:
  – Степаночку, чи ти здурів, серце?

  Та не здурів, це в нього просто ЧСВ зіграло)

  Посунув Марфу:
  – Геть іди, чого стала?

  Значить все таки звучать в ГГ початки голосу світового пролетаріату?

  Стояв я раз біля дверей, як бовванисько, слухав, як панна Манюся грає на піаніні. Щось тужливе таке, аж душу викручує, аж сльози на очі в мене, здорового хлопа, навертаються.

  В останній цитаті то й взагалі в нього ця пасивність аж занадто активна, враховуючи те, що ГГ в кінці зізнається:

  Тільки думаю я, Степан, лакей і сирота: чорний гість забирає свою доньку, коли між її серцем і серцем котрогось кріпака виростає кришталевий міст. Бо нічого солодшого нема для чорного гостя від звуку, з яким той міст розбивається.

  Чого він підмахував тій дурній панночці? То він навмисне хотів призвести до ситуації з смертю Манюсі (це взагалі не знаю як коментувати, як геніально закручений твіст, чи це просто в автора так вийшло)? То мені може забрати слова назад про те, що це панночка повинна мучити ГГ, виявляється, що це він її смерть? Він навмисне такий активний?

  Насправді абсолютно всі герої оповідання – пасивні. Ніякі. За соковитими стилізованими описами та мовою прихований все той же картон, який пливе за течією розповіді.

  Але йдемо по сюжету. Він простий як деко. В оповіданні побачив чотири лінії. Перша лінія – або навіть не лінія, а трикутник – любовний трикутник, між Степаном, Манюсею і Марфою (якщо імена підібрані по біблійні легенді про Марію і Марфу, автору респект, сто відсоткове попадання, а якщо ні, то я дуже багато захотів). В цій лінії найбільш кидається в очі те, що ГГ – кріпак, прикріплений до панночки.

  Друга лінія – лінія страждань кріпаків, які також прикріплені до своєї панни. Типу перетинається з першою лінією, бо там прикріплений ГГ, тут прикріплені кріпаки, ну ми це зрозуміли.

  Третя лінія – лінія боротьби добра зі злом, тобто між панею Паволоцькою і її «мужчинками». Найбільш не зрозуміліша та не розкрита лінія. Особливо ріже очі існування та дії такого персонажу, як війт. Пані Паволоцька – в принципі, теж персонаж не живий, але трохи кращий за інших. В неї хоч є якась мотивація. Але прикро, що вона так погано прописана та їй виділено так мало часу. Вона тут хоч і зображена в негативному руслі, насправді вона і є єдиним добром в цьому творі, бо від її зустрічей з карикатурним злом – «мужчинкою №1», тобто батьком її доньок багато що залежить:

  якщо гість чогось не вподобає, не буде врожаю. На село впаде голод, і мор, і посуха

  Крім того, вона бореться з іншими «мужчинками» - з тим же ГГ за своїх доньок. Вона розуміє, що ті «кришталеві мости» призводять до смерті її доньок, і опирається цьому, бо хоче отримувати хоч якусь нагороду у вигляді живих доньок від цієї боротьби, але натомість ГГ робить все, щоб цього не допустити. Тут вже я не знаю, чи автор це продумав, чи це вже я придумав, але в підсумку, Степан сприймається мною виключно як негативний персонаж, який виступає лиш інструментом в грі згаданого мною добра і зла, закохуючись у панночку. Жодного співчуття таке викликати не може.

  Розповідь доволі рівна, однак елемент містики, який вривається в середині твору, відчувається якимось чужоріднім. Можливо через те, що не до кінця зрозумілі правила цього світу.

  Загалом, якщо читати оповідання вперше та якщо його порівнювати з рештою творів у фіналі – доволі непогано.

  Якщо читати вдруге-втретє – втрачається початковий інтерес до стилістики і на верх вилазять всі боки.

• Невидиме
  2020-12-09 07:57:32
  

  Вирішив читати і коментувати по 4 оповідання в день. День №3. Коментар №1.

  Приєднуюсь до коментатора вище.

  Перебір з незрозумілими словами

  Після прочитання вже другого абзацу тексту твору:

  Треті і останні навчання нашої харайї випали на рік великого зсуву. Ашшак наблизилася до Гари, і навіть короткозорі вже могли розрізнити гори та долини на її поверхні. Хоптавн сяяв і вдень, і вночі, бо містяни Хоптавна електрики ніколи не шкодували. Око Ашшак – тоді не лише поети називали так місто у небі.

  я зупинився, і перечитав його кілька разів. «Що тут не так?» - сам себе запитав я. Можливо далі це все буде пояснено?

  А фіг там. Автор навіть не думав підстроюватись під читача, наче купаючись у вигаданій ним міфології, без надання жодних пояснень чи хоча б зносок до тексту. Наче пишучи сам для себе, не враховуючи жодних думок інших, він спричиняє читачу значний дискомфорт вже від самого процесу читання. За цими незрозумілими словами можливо і приховано якийсь певний сенс, але за ним зовсім не цікаво спостерігати через накопичення абсолютно чужорідних термінів, від яких з очей починає литися кров.

  Якщо це експеримент, то він не надто вдалий. Якщо це нормальна практика, то я відповім Вам не своїми словами – чужими, які, як мені здалося, в дечому стосуються і цього оповідання:

  Якщо Ви придумали одне речення, один сильний хід, одну многозначну фразу і біля цього намагаєтесь збудували весь свій роман/повість/багатотомне творіння, зупиніться, не треба так робити, бо читач не доживе до цього яскравого фіналу, а загубиться десь по дорозі.

• Між двох світів
  2020-12-08 14:27:42
  

  Вирішив читати і коментувати по 4 оповідання в день. День №2. Коментар №4.

  Відразу напрягла фраза

  (Засновано на реальних подіях)

  Стало зрозуміло, що далі буде не фантастика, а горор, або навіть якесь фентезі, і як я й відразу й подумав, це і є горорне фентезі з елементами містики.

  Не розумію претензію коментаторів стосовно «Пушкіна» - було б краще написати про якогось «Монатіка»? Якщо вже автор вирішив поселити ГГ в радянські локації, то це рішення саме автора. Не зважаючи на політичні переконання.

  Однак, те, що відбувалося далі…

  Якщо для автора це історія, заснована на реальних подіях, то для мене це казочка, яку я спочатку чомусь назвав фентезі. Казочка про поганих та хороших героїв, які погані через те, що вони погані, а хороші через те, що вони хороші.

  Момент з 100-річним привидом, який закохався в 12-ти річне дівча, як відзначили коментатори вище, і дійсно маж неприємний аромат педофілії, навіть не зважаючи на те, що ніби як помер той привид теж дитям.

  Оскільки ГГ є юна дівчинка, то й написане оповідання в такому ж стилі – наївно, мило, легко. І ніби як саме через це, особливих претензій до твору не повинно бути (хоча я прямо скажу, що не являюсь цільовою аудиторією).

  Однак претензій немає якраз до того моменту, коли в творі з’явився антагоніст. Для чого тут існує злий Йонх? В нього немає ні мотивації того, чому він такий злий, ні жодного приводу робити те, що він робить.

  Та й кінцівка повністю злита. Таке враження, що автор або щось вирізав по ходу, або просто не знав як закінчити. Однак, оскілки це оповідання, ніби як засноване на реальних подіях, я підтримую все таки перший варіант.

  Так що враження від прочитаного доволі неоднозначні.

• З іншого боку неба
  2020-12-08 13:57:37
  

  Вирішив читати і коментувати по 4 оповідання в день. День №2. Коментар №3.

  До попереднього свого коментаря хотів додати більш розгорнутий коментар з тим, що саме мені не сподобалось. Однак передумав, бо насправді мені не сподобалось взагалі все. Я просто не розумію, як це оповідання потрапило у фінал та логіку тих, хто за нього голосував. Вибачте, Авторе, але по 5-ти бальній системі це просто мінус.

• На щиті зі щитом
  2020-12-08 13:09:41
  

  Вирішив читати і коментувати по 4 оповідання в день. День №2. Коментар №2.

  Не дуже хотів коментувати тему, пов’язану з ООС через особисті причини.

  Однак скажу наступне: обидва світи, які хоча й зображені в коротких замальовках досить продумано і повноцінно, однак їх зв’язок один з одним – мінімальний, або й зовсім відсутній. В обох світах відбувається війна, але в обох світах ця війна відбувається десь там за кадром, впливаючи на зображені світи тільки деякими своїми наслідками. Є гарно прописані та емоційно сильні моменти, але саме через те, що ці моменти є відлунням війни, складається таке враження, що оповідання намагається паразитувати на цій темі. Бо в основному оповідання це журба, журба, журба…

  Не зовсім зрозумілі є уроки, які проводив Віталій Кирилович. Для чого це? Так, ці уроки дають для сюжету натяк на розкриття лору, але в загальному вони лише більше поглиблюють враження, що війни в нас немає, насправді вона десь там, під землею, а ми всі за якимось примарним щитом.

  Але в загальному, в порівнянні з іншими оповіданнями, не так вже й погано.

• У фартуху ката
  2020-12-08 12:48:32
  

  Ви відповідаєте лише на ті запитання, на які більш-менш зручно відповідати. І жодного пояснення чому у Вас настільки нелогічний сюжет)

  Наголошую: я зовсім не маю нічого проти Вас особисто, але, вибачте, так вже склалося, що саме Ви відповідаєте за все написане. :roll:

• А780ЕІ
  2020-12-08 12:40:01
  

  Вирішив читати і коментувати по 4 оповідання в день. День №2. Коментар №1.

  Щодо назви оповідання не помітив якихось труднощів, які помітили інші коментатори. Назва виділяється тим, що вона не така як всі, з іншого боку, чи відповідає вона суті твору? Але це залишимо для автора.

  І знову купа нелогічностей, якими грішать майже всі автори на цьому конкурсі. Початок твору досить бадьорий. Єдине що не дуже сподобалося, то це деяка штучність діалогів та невідповідність реакції персонажів тОму, що вони говорять.

  — Добре. Сподіваюся на вас у цих нелегких справах, — із явним сарказмом відповів професор.
  — Я мушу вас покинути для спостереження за посадкою, — Леонхард, очевидно, більше не бажав розмовляти та поспішив розпрощатися із набридливими вченими.

  Чому професор сарказмував? Коли вчені почали набридати Леонхарду? Не зовсім зрозуміло.

  Тема висадки на новій, невивченій планеті завжди є цікавою. Саме тому, що ГГ її вивчає разом з читачем, але:

  — Ага, добре, що поміняв собі колінні суглоби, принаймні будемо йти не під акомпанемент хрускоту моїх колін.
  Їхній сміх розійшовся відлунням серед скель планети.

  Сміх з відлунням? Вони там навіть без скафандрів, або (якщо планета придатна до життя) без протигазів?

  Автор, ну не вірю. Ви ж самі описуєте далі недосконалість андроїдів, які перед цим вивчали планету та навіть не змогли доповісти про рукотворність виявлених будівель. Чому тоді професор довірив своє життя та життя сина цим

  — Металеві твої мізки… І я дізнаюся про все це тільки зараз. Завжди казав, що повна роботизація бюрократичної системи це дурня.

  ?

  Чомусь після фільму «Прометей» (приквел «Чужого») абсолютно всі герої при дослідженні нової планети стали нехтувати елементарними правилами обережності та в них повністю відсутній інстинкт самозбереження. Якихось вірусів або бактерій ніхто ж не відміняв. Тим більше, що далі дослідники все таки

  одягнули шоломи для захисту від зібраного за кілька тисяч років пилу та бруду

  Тобто пилу вони бояться, а підчепити якусь хворобу - ні?

  Далі в Райнера… Райнер. Для мене незрозумілий цей образ. До моменту коли вони побачили храм, жертовник та куб на ньому, він:

  — Рукотворні, — скептично посміхнувся Райнер

  — Добре. Сподіваюся на вас у цих нелегких справах, — із явним сарказмом відповів професор.

  — Ну звісно, у супровід він нам дав андроїдів, а не нормальних професійних солдатів, просто чудово, — Райнер тихо бурчав собі під ніс.

  — Тому що корабель на ті скелі не посадиш, — різкувато буркнув Райнер

  — Дурних запитань не існує. Ти мене вибач, я сьогодні не в гуморі, — примирливо відповів професор, зітхнувши

  просто кажу тобі експертну думку стосовно цієї планети. Не подобається вона мені чомусь. Але робота є робота.

  — Ага, добре, що поміняв собі колінні суглоби, принаймні будемо йти не під акомпанемент хрускоту моїх колін.
  Їхній сміх розійшовся відлунням серед скель планети.

  — Чого ж ви не зайшли всередину жодної? — Райнер уже закипав від люті.

  — Так, пане, — Райнер провів спопеляючим поглядом робота та ще раз зітхнув, намагаючись заспокоїтись.

  Райнер зненацька на секунду схопився за голову. Біль тривав лише мить, але був нестерпним, наче доторк розпеченого заліза.
  — Що з тобою? — Джек злякався, але тримав себе у руках. Він підійшов ближче і хотів чимось допомогти, але Райнер лише відмахнувся.
  — Мігрень, у мене буває, не переживай,

  Це просто якийсь холерик з різкими змінами настрою, який ненавидить свою роботу, та при цьому розвалюється на ходу через стан свого здоров’я? Чого він взагалі полетів у цю експедицію тоді? Хай би вже займався кабінетною роботою. Може, щоб привити цікавість до роботи своєму сину? То в його буркотінні цієї цікавості немає від слова зовсім. Не продумано цей момент, авторе, тому мимо якось.

  Далі несподіваний твіст №1 – куб затягує в себе сина професора. Ну, тут скажу, що ще норм.

  Але через зникнення сина, до образу Райнера, який ми побачили раніше додається ще й те, що він став алкоголіком. Це не викликає співчуття до ГГ, а особисто для мене це якось було навіть огидно. Далі йде розмова ні про що, в діалогах між Райнером і Леонхардом. Однак для чого вона? Яким чином останній підштовхує зробити те, що зробив професор? Яким чином він спонукає Райнера розбити той куб? Взагалі не зрозуміло, бо з розмови це не випливає. Райнер, просто дотримується свого образу холерика з різкими змінами настрою.

  Отже, Райнер розбиває той куб і тут несподіваний твіст №2: виявляється, що вони з сином весь цей час перебували в храмі, на початку розповіді. Ну серйозно? Для чого тоді було половина розповіді перед цим, якщо вона ні на що не впливає по сюжету? Для чого це все було читати, та й писати в принципі? Для того, щоб розкрити/помучити ГГ? Розкрити не вийшло. Помучити… Ну якось слабенько.

  Але далі несподіваний твіст №3 (скільки можна): виявляється, це все були ви-тів-ки бо-га ці-є-ї пла-не-ти… Якому стало скучно та він хотів таким чином погратися з ГГ.

  Мало кому вдається пройти випробування. Я завжди роблю його суворо індивідуальним, під кожну мошку, що заходить до моїх величних покоїв. Як ти вже б мав зрозуміти, я бог. Принаймні, мене так називають. І ти…— Істота вказала пальцем на Райнера, в мить опинившись просто біля нього, — переміг у моїй грі. Вітаю.

  Я не маю нічого проти бога в оповіданні. Але: цей бог має силу виключно на цій планеті, і виключно в цьому храмі? А на інших планетах є інші храми, де цей бог теж матиме свою силу? Чи все обмежується тільки цим храмом? Оцей момент якось не сильно продуманий, чесно кажучи, зважаючи на те, що в розповіді йде далі, де ніби як він є всесильним.

  Мені від тебе нічого не потрібно, просто відчепись від нас, — процідив крізь зуби Райнер.

  І цей дивний бог, схожий на джина, виконує це бажання. І що ж далі? А далі сюжетний твіст №4:

  Райнер розплющив очі вдома, у своєму кабінеті. Коли він нарешті прийшов у себе, то згадав цей момент.

  А що ж з усім, що описано перед цим?

  Жодних звісток про нові експедиції. А планета А780ЕІ? Райнер одразу ввів її назву та координати у пошук. На всіх актуальних картах її ще не було. Як і в реєстрі щойно відкритих планет М класу.

  Тобто, це все було, але бог перезагрузив початкову «сохранку»? Але Райнер про все це чітко пам’ятає, тоді це все було таки насправді? А що тоді робити з його сином Джеком, який теж був разом з ним, під час твісту №2, чому він нічого не пам’ятає? Чи він пам’ятає, але це все в сюжеті просто не розкрито?

  І не зовсім зрозуміло, для чого стільки сюжетних твістів на одне маленьке оповідання?

  Для останньої фрази професора?

  — Та я… Ти знаєш, просто хотів сказати, що люблю тебе синку. Дуже сильно люблю.

  ?

  Але вона чомусь не працює, і саме через те, що перед цим було купа нелогічностей.

  Та й весь сюжет не підштовхував до такої кінцівки. Така кінцівка працювала би тільки за тієї умови, коли все б закінчилось після другого сюжетного твіста, там, де професор прийшов в себе у храмі.

  А так можна було би сміливо розділити дане оповідання на два повноцінних міні-оповідання.