42 фантасти про Неймовірне, Літературу і Все Інше. Вступне слово та випуск Перший: Ярина Каторож

42 фантасти про Неймовірне, Літературу і Все Інше. Вступне слово та випуск Перший: Ярина Каторож

Четвер, 2 липня 2020 г.
Рубрика: Спецпроект -> 42 фантасти
Мітки: | |
Проглядів: 327
Підписатися на комментарі по RSS
42
 

Сьогоднішнім матеріалом ми розпочинаємо спецпроект «42 фантасти про Неймовірне, Літературу і Все Інше». Відповіді на одвічні питання про життя та всесвіт, звісно, нам у цьому проекті не знайти. Але наблизитися до розуміння самого питання можна спробувати, адже всім відомо, що у правильно сформульованому питанні міститься половина відповіді.

 

В цей непростий час, коли кожного дня здається, що гірше вже бути не може, життя нас дивує знову і знову. Власне, а що ми про те життя знаємо. А про українську фантастику і тих, хто її творить? Не так багато, щоб скласти повну енциклопедію, тому ми і не намагатимемося цього зробити та не будемо друкувати довгі зарозумілі тексти. А от зібрати трохи інформації для наступних видань можливого путівника, подарувати кілька приємних хвилин тим, хто буде читати ці розмови, цілком можемо. Тому і будемо говорити з нашими героями. A почнемо з Ярини Каторож.

 

 


katorogh
Ярина Каторож – українська письменниця та художниця з міста Винники, що працює в жанрі фентезі. За свій дебютний роман «Алхімія свободи» отримала спецвідзнаку «Українське сучасне фентезі» від письменниць Дари Корній і Тали Владмирової на конкурсі «Коронація слова» у 2015 році. Наступною стала трилогія «Палімпсест», що принесла у 2018 році Ярині нагороду Chrysalis від Європейського товариства наукової фантастики.

 

 

Твоя перша книжка була написана у жанрі фентезі. Можна сказати, що саме фантастика стала «точкою відліку» для тебе як письменниці?
Так, можна. Спершу то була й «точка відліку» для мене, як для читача – я завжди надавала перевагу творам, дія в яких виходить за звичайні, реалістичні рамки; любила казки. «Алхімія свободи» - мій первісток-роман, але рукописи були й раніше. Пробувала писати прозу з дванадцяти років. Тоді за два роки я наклацала на клавіатурі рукопис, що мав зо три сотні сторінок. Він був жахливий і я рада, що світу його не показала. Зі katoroghштампами, ельфами і нелогічними завитками сюжету – але то таки було фентезі. Але ж і писати потрібно вчитись, чи не так? Опісля пробувала створювати оповідання, деякі з них були реалістичними, та такі речі в голові в мене виникають вкрай рідко. І коли почала зароджуватись справді вартісна історія, що полонила думки і творчий час – я навіть не вагалась, в якому жанрі писатиму. Тому «Алхімія свободи» - фентезійна.
Саме відсутність бар’єрів, притаманних реалістичним жанрам, дає мені найбільший приплив натхнення. Побуту й того, що відбувається за правилами, в реальному житті – хоч відбавляй, і писати про це мені не було тоді цікаво.
 

 

То фантастика приваблює тебе несхожістю на реальний світ?

Якщо говорити про візуальну, естетичну складову, то мене, звісно ж, приваблюють атрибути, притаманні фентезі – магія, красиві краєвиди та споруди; можливість бути будівничим міст, які не могли б існувати насправді, та вигадником мов, звичаїв, обрядів, того ж таки побуту, відмінного від справжнього. Фентезі – це цілковита свобода для автора. В цьому – його головна перевага. А ще – велика відповідальність, адже доводиться якісно описувати все, що навигадувала, щоб воно не виглядало по-дурному, захоплювало.

Фантастика насправді дуже прив’язана до того, що відбувається з автором в його цілком прозаїчному житті. Ну, принаймні в мене це так. І тому вважаю, що задум вдався, коли вийшло поєднати якісь вигадані обставини з відчуттями, які можна пізнати насправді. Тут вважаю головною перевагою змістовності жанру те, що можна вигадати свій світ і переконати читача в тому, що він реальний.

katorogh
Скажімо, якщо говорити про зброю, якої в моєму «Стожарові» дуже багато. Там є луки з вбудованими у них механізмами, що виштовхують назовні приховані леза та шипи, які додають краси й смертоносності зброї. Можна було б просто описати їх вигляд і все. Але значно цікавіше розповісти, як тятива порізала пальці чи втрапила по ліктю. Або – що лук насправді важкий, і від нього болять плеч та спина. Причому, навіть після тренувань. Тут є біль – те, що може відчувати як персонаж, так і читач, навіть не використовуючи фантастичної зброї. Просто читаючи і порівнюючи вигаданого персонажа з собою та відчуваючи до нього симпатію або розуміння – будь-що. Такі речі зближують. І читач вірить написаному.

 

Що було поштовхом до написання нової книжки? Можеш пригадати як з’явився задум твору?

Спершу в мене була ідея створити військову школу і помістити в неї персонажа – дівчину-підлітка. Це була суто ідея, не більше, але вона не мала якогось розгорнутого вигляду і чекала свого часу з пори створення «Алхімії свободи». Та й, чесно кажучи, сама по собі виглядала сухо і тому просто собі була. Напевне, для «Стожара» мені треба було достатньо подорослішати та посміливішати. Після того, як вийшла перша книга, кілька місяців я не могла прийти до тями. Ті часи були сповнені невимовної радості, презентацій та поїздок, а ще – навчання, яке Дамокловим мечем висіло в мене над головою, бо з новим заняттям я важко витягувала сесії та взагалі, здається, вкрай мало спала. То був час контрастів в житті – і чудових, і не надто. І просто не писалось. А тоді раптом настав момент наприкінці листопада, коли сам собою вирішився ряд проблем, що затягнулись, я добряче виспалась, і – полилось. Я просто писала, сп’яніла від натхнення, що збурилась в свідомості.

 

   Трилогія «Палімпсест»
Так почала народжуватись не просто початкова точка, єдиний персонаж. Ні. Ціла історія. З двома головними героїнями, з двома світами, з масою переплетінь сюжетних ліній, величезною кількістю персонажів та побутових деталей. «Стожар» писався великими частинами протягом дев’яти місяців. Таких частин у книзі є п’ять. Переходи між ними теж потребували відпочинку та нових емоцій, поштовхів. Пригадую, як десь із місяць скніла в неробочому стані – то була зима, кінець свят, нічого не хотілось і не робилось. А якраз треба було починати нову частину. Тоді подруга покликала на фільм-концерт, присвячений пам’яті Кузьми Скрябіна. І на ньому, цілком неочікувано я зарядилась енергією й натхненням так, що здуріти можна! Писала далі. Потім до навчання додалась робота і якийсь час їх було дві, тому що не могла обрати. Я спала так мало і жахливо, що моторошно пригадувати. Бо – стрес та повсякчасна біганина з пар до праці та додому закінчились тим, що ночами після напружених днів знову засідала за комп’ютером. І кожен такий день штовхав мене в спину, кажучи: пиши. Це було важко, але захопливо. Коли на серці було бурхливо та радісно – описувала це в своїх персонажах. Вони ж і плакали, коли було сумно. Кожен новий день надихає, справа не лише в початковому задумі.
 
]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>