Місцеві особливості електрокнижок

Місцеві особливості електрокнижок

П’ятниця, 18 січня 2013 г.
Рубрика: Блоги -> Спецпроект -> Погляд -> Спецпроект Літпроцес
Мітки:
Проглядів: 1584
Підписатися на комментарі по RSS

Новий сезон рубрики Літпроцес відкриває стаття Антона Санченка «Місцеві особливості електрокнижок». Запрошуємо до обговорення!

 

 

Антон Санченко

Місцеві особливості електрокнижок

 

Anton Sanchenko

Просто хочу, щоб ви усвідомили – у нас це відбудеться раніше за решту світу, що дає нам фору в пошуках світла в кінці тунелю, без намагань врятувати те, що порятунку не піддається. Що згорить, те не зотліє. Альтернативи переходу на електрокнижки в нас, схоже, нема. Звичайно, залишаться якісь екзотичні подарункові видання, дитячі книжки для покусання немовлятами і ще щось там, книжники зараз активно шукають, що саме, але паперова книжка стане предметом розкошів, а не першої необхідності, з цим не посперечаєшся.

 

О часи, о звичаї

 

Не потрібно їхати до Америки, де деякі автори-самовисуванці завдяки продажам своїх електронних книжок на сайті «Амазон» стають мільйонерами. В тому, що ми живемо в епоху великого переповзання літер з паперу на екрани можна переконатися у київському метро. Читають доволі багато пасажирів, але літературному критику вже неможливо піддивитися за обкладинками, що саме. Бо читають зі смартфонів, електронних рідерів, планшетів та інших ґаджетів, і піддивитися можна хіба що марку виробника пристроїв.

Інша справа – що читають. Якщо в законослухняних країнах, де шанують авторське право, відбувається просто перехід книжок на новий, електронний, носій, а всі століттями напрацьовані схеми їх розповсюдження, в принципі, мало змінюються, бо базуються на тому, що авторові все одно слід платити, навіть якщо гроші теж вже електронні, більшість моїх київських щасливих власників покетбуків та кіндлів відверто рахують, скільки грошей вони з покупкою рідера зекономили на тому, що раніше купували книжки в книгарнях, а зараз просто «скачують з інтернета». При чому – все, до новинок включно.

Якщо законослухняний американський  «Проект Гуттенберг», присвячений методичному й послідовному оцифровуванню усіх культурноцінних книжок людства, виконує букву авторського законодавства, тобто зараз оцифровує книжки, автори яких померли не пізніше 1942 року (70 років зо дня смерті автора, але є ще тонкощі з часами війни, тому зверніться до фахівця з авторського права), то в нас, за спостереженнями видавництва «Нора-Друк» від презентації нової книжки Ірен Роздобудько до її появи на піратському ресурсі проходить не більше двох тижнів. При чому, в більшості випадків навіть ресурс цей буде не українським, а «сопрєдєльним», українці заліниві навіть для того, щоб підтримувати піратські ресурси своїм ентузіазмом, але чудово йдуть причепом, як «література іншими мовами» до російських піратських розвалів.

Я, до речі, написав попередній абзац без жодної нотки осуду чи обурення, характерної для наших обкрадених піратами видавців, бо знаю з чудової книжки Ярослава Окуневського «Листи з чужини», що в середині 19 століття саме американці геть не шанували авторське право і завалювали усі англійські колонії Тихого океану контрафактними виданнями англійських же авторів і (так!) – нотами творів європейських композиторів, які в самій Європі коштували значно дорожче через дотримання прав авторів. Нічого в цьому світі нового немає, лише нотний стан змінюється на оптичні диски чи mp3 файли на сайті. А США  тепер  – головний борець з контрафактною продукцією у світовому масштабі. Часи і звичаї змінюються.

Але українське книговидання, схоже, не дочекається тих часів, коли вже Україна буде світовим лідером у боротьбі з контрафактом і публікуватиме доповіді Верховної Ради зі списками піратських ринків у Америці та Азії, на яких продаватимуть крадений з України інтелектуальний продукт, а просто тихо й мирно відійде в історію, так, по-справжньому і не відбувшися. Навідміну від сусідньої Росії, яка таки мала певні здобутки і золоті часи на своєму книжковому ринку, тому доповіді їхньої Книжкової палати вже два роки нагадують сигнали SOS з «Титаніка»: ринок схлипується значно швидше, ніж те уявлялося навіть песимістам. У нас все відбудеться швидко і безболісно. Прийдете завтра до своєї улюбленої книгарні й прочитаєте напис «Книгарню закрито, усі пішли торгувати ковбасою», та й по тому. Переконаний, що жодних демонстрацій з цього приводу, навіть галасу у фейсбуці не буде, якщо знову не закриють сайт EX.ua.

Просто хочу, щоб ви усвідомили – у нас це відбудеться раніше за решту світу, що дає нам фору в пошуках світла в кінці тунелю, без намагань врятувати те, що порятунку не піддається. Що згорить, те не зотліє. Альтернативи переходу на електрокнижки в нас, схоже, нема. Звичайно, залишаться якісь екзотичні подарункові видання, дитячі книжки для покусання немовлятами і ще щось там, книжники зараз активно шукають, що саме, але паперова книжка стане предметом розкошів, а не першої необхідності, з цим не посперечаєшся.

Пірати – усім гарні парубки. По-перше, вже оцифрованих ними книжок будь-якій людині вистачить для читання надовго. Максим Мошков, власник першої російської он-лайн бібліотеки, припинив її розвивати і наповнювати, коли усвідомив, що 20 Гб текстів – це приблизно 20 тисяч томів, асортимент великої книгарні, і йому не перечитати усіх цих книжок до кінця життя. Але природа не терпить порожнечі, на ринку піратських сайтів одразу ж знайшлися послідовники, чиї адреси гарно відомі усім власникам кіндлів і покетбуків, і рекламувати їх ще раз – зайвий клопіт.

По-друге... власне, другого немає. Бо єдиний метод фільтрації того океану текстів, який досі використовують пірати, – сканування паперових книжок. Або навіть чесна покупка електронних книжок на сайтах паперових видавництв. Це гарантує їм те, що це таки книжка, а не згенерований роботом текст пошукового оптимізатора по запиту «Брітні Спірс без одягу». Тобто – їм теж необхідно, щоб книжки виходили на папері. Вони навіть наполягають, що їхні відносини з видавництвами – симбіоз, а не паразитування: ми ж, мовляв, рекламуємо ваші книжки, безкоштовно роздаючи їх читачам. Це, певною мірою, - міф. Так рекламують ковбасу шляхом її повного поїдання. Начебто й переконали – смачна ковбаса. Але з’їв її не ти, а рекламіст. Якщо паперове книговидання остаточно згорнеться, вони теж ризикують залишитися без роботи, оскільки читачі в нас чомусь вимагають не тільки класики, нехай її і можна перечитувати всю решту життя, але і новинок, з якими абсолютно неясно, як бути. Принаймні ставати видавцями і відбирати з потоку текстів варті публікації, пірати не дуже поспішають.

Отож темою нашого першого спонтанного досліду з електронним книговиданням стало якраз те, чи може електронна книжка існувати без свого паперового еквіваленту.

 

Без паперу

В 2009 році автор цієї статті опинився із замовленим, але не прийнятим до друку текстом книжки «Нариси бурси» на руках: він писав її задовго, видавництво встигло збанкуртувати. Втім, редактор видавництва несподівано для нього продовжила роботу над текстом, і повернула йому рукопис вже відредагованим. Викладувати в інтеренеті текст, майже готовий до друку, йому стало шкода, там цього все одно ніхто не оцінить, а то й висміюватимуть за правильні форми іменників чоловічого роду в родовому відмінку, тож йому залишилось лише залучити до проекту видатного сумського дизайнера й видатного харківського коректора, й отримати на виході книжку в форматі  PDF, стилізовану під випускний альбом курсанта мореходного училища, попри повну відсутність мореходок в славному місті Суми.

У небалуваному вітчизняними електрокнижками 2010 році цього виявилося досить, щоб отримати понад 300 лінків за добу на викладену на сайті самопублікації issuu.com демоверсію книжки (з картинками, але без повних текстів, можна гортати), дарма що цей сайт призначено для англомовних електронних ілюстрованих журналів, так званих е-зінів. Досить було авторові дати нього посилання зі свого блогу, процес пішов. На момент написання цієї статті, тобто за два роки, цю демоверсію погортало щось із 5,5 тис. ймовірних читачів. Саме погортало й поклало назад на полицю, якщо шукати відповідників в «аналоговому» книговиданні.

Замовити повну версію книжки можна було просто по e-mail, при чому, оскільки автор не був винен жодному видавцеві, книжку він розповсюджував умовно-безкоштовно, з оплатою постфактум.

Цікаво, що саме за цього технологічно найпримітивнішого способу розповсюдження спостерігався найбільший відсоток читачів, які воліли сплатити за книжку, попри те, що вже отримали її безкоштовно: десь кожен третій, вступивши в листування з автором, вже не хотів його ошукувати. Один з читачів навіть трохи присоромив автора, бо для того, щоб сплатити 15 грн. запропонованим способом розрахунку - через термінали поповнення рахунків мобільних операторів, йому довелося їхати до сусіднього містечка, що лише зайвий раз доводить, що коли вам починають пропонувати прикрутити до сайту платіжну систему PayPal, чи Приват24, чи Портмоне, чи ще якусь, якої у вас нема, насправді шукають для себе виправдання, чому не сплатили. Обрана система розрахунків, однозначного лідера серед яких на українському ринку не визначилось і досі, має бути зручною перш за все вам самим і вашій бухгалтерії. Той, кому дійсно хочеться заплатити, – заплатить.

Варто було авторові значно, на його думку, вдосконалити процес і розмістити книжку для вільного скачування вже на спеціально розробленому для цього сайті, проплати впали з кожного третього скачування до кожного сотого. Все стало дуже схожим на піратські сайти, з якими кожен знав, як поводитися: качати на шару. Але так тому і бути. За той час, що автор продовжував нав’язливо рекламувати свою книгу у себе в блозі, її встигло проплатити досить читачів, щоб вона окупилася у виробництві. Це ще одне не дуже приємне відкриття щодо електронної книжки: вона існує в природі доти, доки її продовжують рекламувати, бо на відміну від паперової, яка може тихо чекати на свого покупця на полиці книгарні, є об’єктом нематеріальним. Тож замовчав – щез з поля зору, зник назавжди.

Але найцікавішою частиною вимушеного експерименту було те, чи зможе електронна книжка без паперового відповідника просуватися традиційними методами: тобто чи писатимуть на неї рецензії у періодичних виданнях, як це зазвичай роблять, чи можна її презентувати в книгарні тощо. Українські критики виявилися не снобами й погодилися рецензувати і віртуальну книжку. За час розповсюдження в електронному вигляді вона отримала щось із 7 рецензій в пресі і прискіпливий аналіз свого часо-простору  у науковій статті. Українські книгарні, зокрема «Є», також погодилися презентувати ефемерну книжку, якої не помацати на полиці, як будь-яку іншу. Тобто не виявили жодної зверхності щодо «не такої» форми книжки.

 

Але головним результатом для автора стало те, що книжкою, якою у вигляді рукопису не зацікавився ніхто, зараз зацікавилося одразу три видавництва, тож він ще й отримав можливість обирати найвигідніші для себе умови. В 2011 книжка вийшла друком у видавництві «Темпора» в розкошному подарунковому виданні, яке в першу чергу приємно налякало самого автора. Ну і досить з цим. На цьому експеримент «позапаперового» існування книжки припинився, бо умовою видавництва було прибрати її з вільного доступу.

 Паралельно

Але, попри такий голівудський хепіенд, залишалося почуття якоїсь недоговореності. Хотілося все ж таки розібратися з тезою прихильників вільного розповсюдження інформації про те, що насправді вони додають, а не крадуть покупців у паперової версії.

Для цього добре придався так званий «проект Джошуа» - книжка американського капітана 19 століття Джошуа Слокама «Навколосвітня подорож вітрильником наодинці», колективний переклад якої автор цієї статті колись ініціював на одному з літературних сайтів. Як і в запропонованій до перекладу книжці першого яхтсмена, що наодинці обігнув земну кулю, в цьому проекті, іноді здавалося, все було вкрай несприятливим для виконання. Якщо вже книжку, яка не відноситься до корпусу світової класики, не переклали після виходу друком в Америці у 1900, майже неможливо було зацікавити таким проектом українського видавця 21 століття. Але спільна праця аж дев’ятьох (!) перекладачів на сайті завершилась, знайшовся редактор для нелегкого завдання звести плоди цієї праці докупи і збагатити книжку масою приміток, списком географічних назв тощо, знайшовся ілюстратор... Знайшлося, нарешті, і видавництво К.І.С., яке погодилося не тільки видати її накладом 1000 примірників, але й дослідити паралельне функціонування електронної та паперової версій.

Електронна версія цієї книжки послужила для нас приводом як для гордощів, так і для розчарування. Її спробували зробити дійсно інтерактивною, з безліччю функцій, недоступних паперовій версії. Так при наявності плагіна від Гугл Планети, читач міг прослідкувати курс американського капітана на тривимірному глобусі, не відриваючись від тексту, а натрапивши в тексті на опис якихось екзотичних Кокосових островів Кілінга, тут таки за посиланням подивитися сучасні панормані фото з цих островів тощо. Тобто, якщо читач електронної версії не вигукував «вау!», побачивши цю красу, значить він був німим. Принаймні, відгуки про оформлення книжки були переважно із захватом. І в той же час, «підримали проект», тобто заплатили за електронну версію... всього два користувачі. Зате дехто вичитував нам, що лінки якось не так відображаються на епплівських планшетах і вимагав версії 2.0, не заплативши й копійки за 1.0. А програмісти теж іноді хочуть їсти.

Мабуть, в інтерактивність має погратися кожен видавець, чим у 2011 році зайнялися одразу декілька провідних дитячих видавництв. Однак, крім маси позитивних емоцій і вигуків «вау!», якоїсь великої користі від того, що паровозики в їхніх книжках почали пихтіти, а літачки дзижчати й літати, вони теж, схоже, не отримали. Або тримають це в глибокій таємниці. В мене була змога поспілкуватися на цю тему лише зі „Старим Левом”.

Український читач виявився неготовим платити за це «вау!», але як привід задуматися, якою насправді має бути електронна книга, це був гарний досвід. Можливо, не треба її ускладнювати, всі ці „вау” з зайві? Принаймні для дорослої книжки. Є текст, є невідчужувані етапи підготовки його до друку, як ось редагування та коректура, є верстка, є переформатування в декілька з дюжини форматів для електронних рідерів, війна між якими теж ще не скінчилася. І цього – досить. Хіба що красиву обкладинку і кілька ілюстрацій, щоб було зрозуміло без довгих пояснень, що над книжкою таки працювали, і це не навмання виловлений в інтернетах текст невідомого генія без будь-якої обробки.

У випадку «кораблетрощі» Слокама зіграло певну роль також те, що в попередньому прикладі читач платив авторові напряму, і розумів це. Джошуа Слокаму ж давно жодних грошових переказів не потрібно, він зник у Бермудському трикутнику зі своєю яхтою ще в 1912 році. Праця перекладачів і програмістів, очевидно, не є такою очевидною, щоб наші люди підсвідомо тягнулися за гаманцем після отих вигуків „вау”.

Отже, було схоже на те, що з електронною версією ми зазнали „епічного ляпу”, як кажуть в Англії. Якби не одне але. Вона містила сторінку „Про видавництво” і прямий лінк на його Інтернет-книгарню, який таки виявився корисним, бо певний відсоток читачів навіть після усіх зваб електронної версії, таки хотів мати паперову. Через рік вже можна підвести риску під цим дослідом. Видавництво ласкаво дозволило оприлюднити навіть цифри. Отож

Завантажено електронних версій...........998

Продано електронних версій на легальних майданчиках ....... 10

Продано паперових книжок....................700

З них з сайту видавництва.........................50

Отож, в нашому випадку кожен двадцятий захотів скачані електрони матеріалізувати в паперовій версії. Оце і є „рекламна користь” від вільного розповсюдження інформації (піратів), щоправда, непряму рекламу не так вже й легко, а пряму шкоду теж неможливо порахувати, бо значна частина тих, хто скачував, просто не отримала б доступу до паперової книжки, навіть якщо дуже хотіла б: книжка була на полицях переважно київських книгарень та мережі книгарень «Є».

 

Без електронів

Ну, не зовсім без електронів, без повної версії електрокнижки, вдалося поекспериментувати з традиційною інтернет-рекламою стосовно, щоб унаочнити саме отой непрямий вплив інтернету на продажі паперових книжок в традиційних книгарнях. Бо рекламувати те, за що користувач не дуже-то готовий платити (незахищені електронні версії) якось невесело і безперспективно. Гроші на вітер. Добре, що знайшлося традиційне видавництво, готове з тією інтернет-рекламою попрацювати. Складнощі були лише в тому, що видавництво було повним противником будь-яких електронних версій, бо знало на власному досвіді, чим те закінчується. 40 тисяч скачувань на піратському ресурсі і на порядок менші продажі в книгарнях, наприклад. Домовилися на викладенні «скороченої» електронної версії на спеціально розробленій для такої мети інтернет-сторінці книжки, яка містила посилання на всі точки продажу, а не на сайті самого видавництва, щоб забезпечити єдність статистики і вчасне реагування на усілякі ускладнення.

Виявилось, що баннерна реклама звичайних паперових книжок, електронна версія яких була «скорочена» до одного розділу чи оповідання зі «справжньої» книжки, зате доповнена повним списком книгарень, де ту книжку можна придбати в реальному світі, іноді буває доволі ефективною. Чому іноді? Справа всього лиш в тому, що реклама, на жаль, - теж мистецтво. І не демонструє повністю повторюваних результатів. Її ефективність іноді залежить від вдалого лозунгу чи красивих дівчат на баннері більше, ніж від змісту рекламованої книжки й прізвища автора. Як казав з цього приводу Генрі Форд: «Я знаю, що половину грошей на рекламу я витрачаю марно, але не знаю, яку саме». Але певний гарантований результат можуть забезпечити більшість досвідчених агенцій інтернет-реклами, тому варто звертатися саме до них, але дуже чітко формулювати їм завдання, виходячи з наявного бюджету.

На жаль, українська книжка в силу певних особливостей конкурентної боротьби на книжковому ринку, коштує так мало, що її бюджети не дозволяють повноцінних рекламних кампаній. Скажімо, коли ви бачили востаннє рекламу книжки в метро, якщо не рахувати віршів поета Юхниці? Я – лише двічі чи тричі за останніх десять років. Баннерна ж реклама в інтернеті раніше також вимагала великих бюджетів для своєї ефективності. Але інтернет-реклама з часом, спасибі кризі, дешевшала, вдосконалювала таргетинг (націлювання на свою аудиторію, Форд був би задоволений), і на нашу думку вже досягла того рівня, коли видавництва можуть дозволити собі невеличку й енергійну рекламну кампанію одразу по появі новинок в книгарнях за цілком прийнятні бюджети. Нам іноді раз вдавалося таким чином вивести новинки згаданого видавництва в топ продажів книгарень. Скажімо, «Ед Стаффорд уздовж Амазонки. 860 днів. Неможливе завдання. Неймовірна подорож.», сама назва якої начебто створена для інтернет-реклами, на неї хочеться клікнути навіть на паперовій обкладинці.  А далі вже від привабливості самої книжки залежить. Саме під час цих рекламних задач ми відкрили для себе ефект «циганської пошти» - користувачі пересилають одне одному посилання і скачування продовжуються, навіть коли баннери вже припинили крутитися. Думаю, що так так само відбувається і в реальному світі, люди або діляться прочитаним, або ні, але з геть іншою швидкістю. Що в інтернеті – місяць, в офлайні – рік.

 

Химерне видавництво

Отриманих під час цих цікавих дослідів цифр вия вилося досить для прикидок. В разі, якщо ми захочемо увімкнути цю «циганську пошту» не тільки для паперової книжки, яка гарантовано рано чи пізно продасться, принаймні українці досі готові платити за неї гроші, а не вимагати в книгарнях на дурняк, але й для електронної, навіть захищені версії якої захищені від копіювання дуже умовно, до першого хакера, і розрахунок за яку є для українців актом доброї волі і свідченням неабиякої прихильності до автора, - ми маємо витратити на рекламу приблизно ту ж суму, яка пішла б на виготовлення паперового накладу. Здавалося б – замкнене коло, яке розімкнулося тільки тоді, коли ми геть несподівано прийшли до висновку, що для того, щоб електронна книжка таки окупилася вона повинна мати... друковану версію.

Поки ми займалися своїми цікавими дослідами, інші фахівці продовжували свої, результатом чого стало значне подешевшання цифрового друку на замовлення і можливість вписатися в психологічно прийнятну для покупця ціну, хай вона все ще залишається дещо дорожчою за «правильний», «регулярний» друк великими накладами.

Мабуть варто піратів зробити з ворогів друзями, таки скориставшись їх можливостями вільного розповсюдження інформації, дописавши до цієї інформації, де саме слід замовити друковану версію, їм насправді байдуже, з рекламою, чи без. Економляться оті бюджети на рекламу, і нехай хоч кожен 20-й ностальгуючий по паперу читач, але таки замовить книжку. А книжки друкувати – саме на замовлення, невеличкими накладами, що дозволить нарешті видати молодих-талановитих авторів, які вже геть засумували з кризового 2009 року, бо видавці переключилися виключно на перевірені імена. Головною проблемою «звичайного» ходу речей у книговиданні нам видається те, що книжки і вкладені в них кошти «заморожуються» на кілька років на складі. І до того ж, ніколи не можна прорахувати наперед, скільки саме читачів ось у цього конкретного автора. Якби того ж Слокама одразу надрукували у кількості 700 примірників, пили б шампаньске вже сьогодні, а не Бог зна коли.

Першою ластівкою подібного «химерного» підходу (умовно-вільна електронна й оплачувана паперова книжка одночасно) стала книжечка Ані Гераскіної «Його звуть Міша... Або зорі в макаронах». Для цього довелося піти на певні жертви і зареєструвати видавництво для друку на замовлення. Але то таке. Головне, що «циганська пошта» таки увімкнулася. Електронні книжки продовжують скачуватися, паперові замовляються, все за схемою. Півроку – політ нормальний. Скачано 736, замовлено 194, книжка таки має шанси вийти хоча б на самокупність.  Можливо, це спрацює не тільки в нас. Бо головна нестиковка навіть аскетичного варіанту електрокниги, для телефонів у форматі ТХТ, – все одно залишається невідчужувана частина роботи над текстом (редактор і коректор), навіть якщо автор відмовиться від гонорару. Вічний безкоштовний двигун не функціонуватиме, як би не хотілося цього піратам. Про те, що книга може публікуватися в авторській редакції, перевірена комп’ютером, не хочеться навіть і думати. Ми вже спробували і отримали купу правильних єхидних коментарів. Ніхто не помічає роботи редактора, коли вона є, але усім одразу помітно, коли її нема.

За бортом даної розвідки залишились також цікавезні досліди й висновки з розповсюдження українських електрокнижок на світових майданчиках на кшталт «Амазона» й «Барнса і Нобеля», якими ми завдячуємо харківському ентузіасту української книжки Завену Баблояну і перспективи порталів легального контенту й захищених від копіювання книжок, які в Україні теж несподівано знайшлися, при чому – найбільші в СНД. Навіть один зі світових лідерів виробництва читалок (рідерів) теж виявився українським, що теж відкриває деякі перспективи (в поляків, скажімо, цієї переваги нема). Але думаю, що ці явища заслуговують на окрему статтю.

 

 

 

Оригінал статті за адресами:

http://www.avtura.com.ua/article/84/

та http://www.avtura.com.ua/article/85/

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>