Пандурська Олена

Станція Безнадія

Понеділок, 8 жовтня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 3307
Підписатися на комментарі по RSS

Як же голосно лунали кроки у порожньому коридорі! У чисті вікна бився сухий і ще доволі теплий вітер. За місяць прийдуть перші холоди.

«Добре, що хоч морозу тут майже не буває», - подумав Семен. Той спокій, що прийшов замість ночей безсоння, чисельних філіжанок кави і цигарок натщесерце, ажніяк не тішив. Бо то була перша ознака того, що надія поволі покидала його.

У чималій залі, надто великій для теперішнього стану речей, він поставив кілька пляшок з водою та стакани на довгий стіл, увімкнув панораму зоряного неба на стелі, сів у зручне крісло, закинув голову і почав вдивлятись. Нині ця панорама була схожа на знущання. Колись зоряна стеля мала їм, мешканцям та працівникам станції, нагадувати про домівку. Зоряне небо над Україною…

Тут було своє небо і свої зорі, а Землю навіть у телескоп не видно. Тим більше, що найпотужніші телескопи давно вивезли звідси. Залишився тільки мотлох.

У коридорі знов почулись кроки. Цього разу більш квапливі і легкі. Семен безпомилково визначив жіночу ходу. Він вже знав, хто зайде до зали, бо лише одна жінка тут мала звичку приходити завчасно:

- Ностальгуєш? –низький самовпевнений голос підтвердив його здогадку.

Семен перевів погляд від небесної стелі на невисоку чорняву жінку із уважними сірими очима:

- Вітаю, Поліна.

- Вітаю, сумний друже. Вимкнув би ти оцю штукенцію, бо у декого зараз істерика почнеться.

- Тільки не в тебе, - він підвівся, вимкнув панораму і закурив, - Будеш?

- Я кинула.

- Залізна витримка.

Далі…

Шуліка на вербі

Четвер, 4 жовтня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 3557
Підписатися на комментарі по RSS

Осінь жбурляла на стиглу землю зів’яле листя з першими краплями холодного дощу. Але землі було байдуже – вона втомилась. Мабуть, більш за все їй набридло носити нахабних паразитів, що нівечать постійно її тіло. Але навіщо поринати у надра? Якщо навіть невеличкий Павлів сад усе менше давав врожаю, а все більше був притулком для різноманітних комах, що паразитували усюди. В землі були дротянки, капустянки та безліч мурах. Листя вкривала липка тля, а яблука жерли черви.

Павло не труїв усе те. Не міг. Його син вже рік лежав прикутий до ліжка і брав аванс у смерті, тож нині вбити хоча б комаху здавалося чоловікові страшенним гріхом –тією піщинкою, що навіки хитне ваги синова життя у бік безодні.

Він чекав і сам не знав на що. Лікарі знизували плечима, рідні відводили очі.

Ніби зсохлий від втоми і відчаю чоловік зняв захисні рукавиці, дістав сірники з кишені і запалив багаття, не дуже сподіваючись на те, що вогонь випередить воду і листя згорить раніше, аніж піде дощ. Павло поглянув на небо з надією побачити проріхи у хмарах, але побачив лишень гусей, що летіли геть від цієї сирості. Тільки здихнув і махнув рукою – тут усе життя летить шкереберть, до біса багаття!

Далі…

Майстер-душ для новачка (відгук Олени Пандурської)

Вівторок, 22 травня 2012 г.
Рубрика: Майстер-клас
Мітки:
Проглядів: 1218
Підписатися на комментарі по RSS

Зрозуміла, що потрібно і від себе залишити відгук про майстер-клас. Але ж до мене тут стільки всього було сказано! А я ще й новачок у цій справі…

Кому дісталося більше – питання риторичне. Усі погодяться з тим, що Альфу критика Майстра зачепила найменше. За «Майстра» навіть не вибачаюсь, бо він усе одно наших відгуків читати не буде.

Перемога Альфи у майстер-класі мене вельми потішила. Щодо цього оповідання у критиці Майстра є річ, з якою я абсолютно не згодна. Ну скажіть, куди його ще скорочувати? Але то лише на мій смак, може хтось іншої думки.

Одразу ж перед розбором творів Арєнєв наголосив на тому, що годі й чекати на об’єктивний  підхід від, власне, суб’єкту. І твори наші він пообіцяв роздивлятись на кшталт того, як лікар Хаус робить дифдіагноз із своїми підопічними. А отже, стало зрозуміло, що треба активізувати усю свою мужність. Погодьтеся, вона не раз стала у нагоді тим, хто брав участь у обговореннях.

Звісно ж, приємно літати у хмарах і радіти результатам голосування, але здоровий глузд підказує, що не може усе бути так добре. На критику Майстра я чекала із завмиранням серця. І дочекалась, за що йому вельми дякую. Бо, як би не хотілось врятувати свою оповідку від стусанів критика, усі зауваження доречні. Отож ідею критики, на відміну від ідеї твору, знаходжу легко: «Потрібно постійно працювати над собою!». Коротше, так нам і треба!

Набагато більше за своє стало шкода оповідання, які сподобались. Особливо «Хороші діти». От іще з чим знову дозволю собі не погодитись, то з тим клятим статевим життям героїв, яке постійно не давало спокою майстрові. Образили ми, дівчатка, чоловіків-героїв і лишили їх без інтимних зв’язків. У «Хороших дітях» навіть натяку не знайшли, а у моєму «Вогнику» навпаки, знайшли там, де я його не робила. А ото вже мій недолік - мабуть, закралась десь думка, і якось це відбилось у творі.

Із корисних порад:

1. Логіка вчинків. Вчинки героїв, якими істотами ті б не були, не мають викликати сумнівів щодо доцільності їх у даній ситуації.

2. Логічність світу. Світотворення – справа приємна, але займаючись цією справою, маєш бути готовим до будь-яких питань. Ці питання не оминули, здається, жодного з учасників майстер-класу.

3. Логічність персонажів. Тут усе. Й імена, і назви, і стиль життя, і філософські думки.

Так чи інакше, це стосувалось майже всіх, а папірці з правкою Майстра навіть після нищівної критики, викликали легкий шок. (Хоча я й підглядала у них в процесі, користуючись зручним місцем і гарним зором) Свій, сподіваюсь, зможу теж викласти на днях. Якщо комусь це цікаво.

Противагою тим листочкам стали інші. Ілюстрації художника були дивовижним доказом того, що не все марно. Бо якщо митець побачив створений світ настільки яскраво, значить ми все ж таки щось уміємо. Хоча б донести свої образи до читача. А над іншим будемо працювати і вчитись, як заповів нам Володимир… Арєнєв.

Лишається тільки подякувати усім, хто терпів мою недолугу критику, Майстрові, що приділив нам стільки уваги (хоч він і не дізнається про подяку), звісно ж, організаторам, завдяки яким відбулось усе це дійство, і усім цікавим людям, з якими пощастило познайомитись.

Окрема подяка за інформативну і дружню екскурсію по Столиці!

Вогник її механічної душі

П’ятниця, 23 березня 2012 г.
Мітки:
Проглядів: 3675
Підписатися на комментарі по RSS

 

Майстер Матіш не вірив у небо. Не те щоб він заперечував існування очевидних речей, просто небо для Матіша було лише сполукою газів, а усі уособлення й романтичні порівняння він сприймав щонайменше з посмішкою. Якщо ж хтось насмілювався хоча б натякнути майстру на присутність у неба душі, той невдаха стикався з виплеском жовчних знущань, що накопичувались у самотньому лялькарі роками. Хто, як не він, останній Майстер Механічних Ляльок, знав хоча б щось про диво душі. Хоча й він не знав нічого, брав лише її часточку-вогник та вкладав у своїх ляльок.

Тож і ми не будемо називати небо непривітним. Бездушне, згідно з переконаннями Матіша, небо віщувало шторм. З моря на скелю кидались, немов голодні пси, різкі пориви вітру, а гуркіт хвиль було чутно навіть на таку висоту.

Схил скелі нагадував гігантські сходи і був весь забудований майстернями. Але завдяки густим кронам дерев рідким володарям механічних крил, які іноді кружляли над морем не було видно майже нічого з такої висоти. Хіба декілька димарів, які вказували розташування ковальні, ливарні, гончарні та далеко в стороні чадоварні дурного зілля, якою вже сорок років керував дебелий Тота – улюблений співрозмовник Матіша.

Стара Велика Земля чаділа, як ці чотири труби. Жила старими казками, а нові легенди народжувались усе рідше, ховала старих майстрів, а нових приходило все менше.

Неподалеку на яйлі стояло колись величне місто Яроспіль, жителі його приходили до майстерень за різним. Ходили часто, бувало й ввечері і вночі, бо дивні речі купувались часто потай від сусідів. Та така буря була вже занадто для таємничих візитів. Тільки Матіш та стара Говірка не мали спокою ніколи. Народження ляльки не можна відкласти, втратиш хвилину, і вогник душі пролетить повз тіло померлого. А тоді яким би не був дивовижним майстром механік Матіш, жоден вбудований механізм не примусить працювати пусте тіло.

Далі…