Сілівра Ігор

Гра в бога

Четвер, 18 лютого 2010 г.
Мітки:
Проглядів: 3848
Підписатися на комментарі по RSS

Монорельс, пихкаючи парою, тягнув за собою десять акуратних вагончиків геть від причальної вежі аеропорту в місто, що дихаючи димом та парою, перемелювало в своїй круговерті маленьких людей. Ген за спиною залишилась громада цепеліна, вражаючи своєю неповороткою силою. Юнак витягнув з кишені сюртука цибулину годинника і відкинув позолочену кришку. Годинник був його гордістю і чи не єдиною «справжньою» річчю, що залишили йому батьки. Окрім рук, голови та освіти, звісно. Втім, він не жалівся.

- Молодий чоловіче. Не підкажете котра година? – почувся голос із-за спини.

- Пів на п’яту, – автоматично відповів юнак, а потому повернувся на знайомий голос, – пане сержант?

- Студент? Ти? Скільки літ! От не думав, що вийде зустрітись. Після того. Це скільки минуло? П’ять років?

- Де ти зараз, як ти?

- Та от, прилетів в столицю, по роботі. Щойно.

- Он як. А я працюю. Після тої історії в армії залишатись не міг, відправили по інвалідності, – той, кого назвали сержантом, кивнув на протез правої руки.

- Пробачте, я не хотів…

Обидва на мить поринули у спогади. Потяг, стрілою летів…

 

- І тут поліціянт на мене дивиться таким пронизливим поглядом, ніби у мене немає перепустки!

- А ти?

- А я на нього так, наче вона у мене є!

Далі…

Контакт

П’ятниця, 19 грудня 2008 г.
Мітки:
Проглядів: 3869
Підписатися на комментарі по RSS

Його обличчя відливало сірим, а очі не мали білків. З майже людських губ слова злітали важко і незрозуміло. Він багато повторювався, інколи замовкав, немов впадаючи у забуття. Інколи пив прозору рідину з овальної посудини. Він говорив, говорив, говорив, сподіваючись. Що я його розумію. Не словами, ні. У мене в голові, в думках виникали образи. Від простого до складного. Біль – світло – співчуття – цікавість. Надія – страх – темрява. Прохання. Раз за разом, все чіткіше й чіткіше. Образи складалися в думки – слова тієї внутрішньої мови, яка у кожного своя. Все чіткіше й чіткіше – разом із цим окреслювалась і зростало відчуття надії.

Я слухав.

«Я не певен, що говорю те, що хочу сказати. Я не певен, що ти чуєш те, що я говорю. Я не певен, що ти розумієш те, що чуєш. Тут – Аномалія. Але я спробую. Спробую. Спочатку.

Аномалія виникла давно. Перша Імперія. Дослідницький центр. Тонкі інформтронні взаємодії. Експеримент – запуск інформтронного прискорювача. Заглянути за край можливих світів. Думки Творця. Катастрофа. Хвиля спотворення – нерозуміння – війни - хаос».

З часом він чи то висловлюється розбірливіше, чи то я призвичаююсь до його способу спілкування.
Далі…

Епоха пари

Вівторок, 8 липня 2008 г.
Мітки:
Проглядів: 4133
Підписатися на комментарі по RSS

 

 

Потяг намотував кілометри, купе мірно хиталося.

— Безкінечність дороги, — посміхнувся вусань. Потяг Чернівці — Київ долає ці нещасні чотириста кілометрів аж за десять годин. В той час як британський за годину пролітає понад сотню, наш робить насилу сорок кілометрів. От вам — прогрес.

— Все вам не подобається, пане. І взагалі, ­летіли б цепеліном. Він запросто донесе вас до столиці за три-чотири години.

— Цепеліном незручно, — скривився чоловік, — потягом прибуду о сьомій ранку, а цепелін прибуває аж о першій дня. А мені ще бізнес робити. Та ще поки від Борисполя доберуся...

— Ось тут ви не праві, із Борисполем сполучення дуже хороше. А взагалі причальні щогли внутрішніх сполучень є не тільки в Борисполі. І до будь-якої з них ходять паробуси: пів години — і ти на Хрещатику. І щодо наших залізниць ви теж не праві: у нас потяги теж добряче женуть, візьміть от маршрут Львів–Київ, чи Київ–Білгород. А Чернівецький... Хоч наше місто й маленький Париж, але наголос тут на слові саме "маленький" — провінція як-не-як. Не кажучи вже про те, що якщо б він витрачав на дорогу шість–сім годин, то відправлялись або прибували ми б уночі, а це непрактично. А оскільки їхати нам довго, то пропоную познайомитись.
Далі…