«Впусти того, хто потрібен», мабуть, один з найвідоміших творів Йона Арвіде Ліндквіста, ба більше — шведської популярної літератури. В ньому автор не намагається вигадати щось надзвичайне, аби налякати читача. Якраз навпаки: один невеликий елемент, яким підправлена надзвичайно знайома реальність, лякає значно більше, аніж будь-який ксеноморф.
Отже, Стокгольм, пізня осінь 1981 року, сніг і темні ночі вже поруч, радянський підводний човен сидить на мілині біля берегів Швеції, і життя у героя не дуже складається.
Оскару дванадцять, в школі з нього знущаються, кличуть Свинею і змушують рохкати і верещати. Друзів у нього немає, бо ті, хто є, вони або старші, або якось перестали бути близькими, коли підросли. Найбільша мрія Оскара — стати серійним вбивцею, таким, про якого пишуть в газетах. Він, власне, і збирає газетні вирізки, присвячені вбивцям, й мріє нарешті розібратися з Йонні та його бандою.
І десь у такому стані самотності з ним трапляється диво на ім'я Елі.
Елі дванадцять «вже дуже давно». В неї дивний запах, дивна вимова та й дорослий поруч із нею теж дивний. Проте Елі раптово стає для Оскара рятівним містком до рішучості й самоповаги, а також його першим незграбним коханням.
Ліндквісту дуже вдалося показати переживання дуже молодої людини, яка зустрічається із новими відчуттями. Оскару непросто не лише через самотність в школі, а й через відсутність в його житті батька, який (можливо) допоміг би розібратися. Тож він пробує робити щось майже навпомацки: краде кубік Рубіка на подарунок, купує найкращі цукерки, від яких Елі погано, та майже не вагається, коли запрошує її до себе.
Проходячи крізь арку, Елі зупинилася та глянула на своє вікно. Там не світилося. Вона завмерла, обійнявши саму себе, втупившись у землю.
— Бувай, Оскаре…
І він наважився. Усе її тіло озивалося до нього, і таки набрався сміливості. Обійняв її. На якусь жахливу мить подумав, що вчинив неправильно, бо її тіло здавалося жорстким, ззакам'янілим. Він уже хотів було відпустити її, коли вона розслабилася в його обіймах. Наче всередині розв'язався тугий вузол, і вона розтанула, обхопила руками його спину і, тремтячи, пригорнулася.
Так вони й стояли: вона схилила голову на його плече. Її дихання на його шиї. Мовчки тримаючи одне одного. Оскар заплющив очі й усвідомив: це найважливіша мить в його житті. Світло ліхтаря слабо просочувалося крізь його заплющені повіки, в очах тремтіла червона паволока. Найважливіша.
Кадр зі шведської екранізації 2008 року.
Але книжка вражала б менше, якби автор зосередився виключно на головних героях. Ні, Ліндквіст старанно розшируює простір свого роману через другорядних героїв. Це, звісно, місцями гальмує розвиток подій, але ж і додає атмосфери та впізнавання деяких типажів.
Оскар їде до батька у гості в надії дещо перепочити від страхів і думок, але до батька заходить його старий приятель, й все іде шкереберть. Батько Оскара — п'яниця, який не може відмовити, і в такому стані він перетворюється на «перевертня».
В Оскара є один майже друг — підліток на ім'я Томмі. Час від часу Оскар купує в нього вкрадені речі, але Томмі справді намагається про нього попіклуватися настільки, наскільки це взагалі можливо в його віці. Але і в самого Томмі купа справ: він більше зацікавлений, як вивести з себе нове кохання його матері — поліцейського Стаффана. І це йому навіть вдалося, адже Стаффан — дуже релігійний, а ось спецефекти в церкві, до яких приклав руку Томмі, виявилися непростим випробуванням.
З ким Оскар не перетинається більшу частину книжки, то це із компанією старших, що засідають у китайському ресторані. Вони там також далеко не взірцеві, з купою проблем та приблудних котів. Хоча саме серед них знаходиться найпозитивніший персонаж — Лаке із його простою і відчайдушною мрією про будиночок, де він може бути щасливим із коханою. Саме він, мабуть, той вогник, що освітлює безмежну ніч.
— З тобою все буде гаразд. Усе налагодиться. У мене ж є тільки ти. Хочеш, розкажу секрет?
Не відпускаючи її руки, він сів у крісло і став розповідати. Про все. Про марки, лева, Норвегію, гроші. Про будиночок, який вони куплять. Червоного кольору. Він пустився в довгу фантазію про те, яким буде їхній сад, які квіти посадять, а ще поставлять маленький столик, зведуть альтанку, де зможуть сидіти й…
Десь цієї миті з очей Вірджинії потекли сльози.
Треба сказати, що в цій книзі ще треба пошукати позитивного героя. Оскару співчуваєш, але розумієш, наскільки він близький до того, аби перетворитися на звіра. За Елі стоїть страшна історія, проте скоєних вбивств ніхто не відміняв. Ліндквіст дає змогу зазирнути в темряву Гокана, її дорослого постачальника, цілковитого маніяка, якщо вже по-чесному. Цого персонажа не дуже розкривають у фільмах, проте в книжці читач може поринути у його думки, коли він добуває кров, і коли він скалічив себе, аби відвести загрозу від Елі, й ця мандрівка, прямо скажемо, непроста і моторошна.
Район Стокгольма Блекеберг, де відбувається дія роману.
Ліндквіст не цурається страшних епізодів (і страшних відбивок курсивом а-ля Стівен Кінґ). Звісно, запам'ятовуються епізоди із прогулянкою на змерзлому озері, бійка в підвалі або що відбувається з вампірами (це вже не спойлер, правда ж?), якщо їх не запросити. Але найстрашніша сцена, як на мене, зовсім інша. Оскара перехопив Йонні зі своїми дружбанами і збирається заподіяти йому якусь шкоду. Оскар не сам, з ним його друг-з-пісочниці Йохан. І Йохан в момент суперечки сідає зав'язувати шнурки, й робить це увесь час, аж поки Йонні не йде. (Хто сказав «Будапештський меморандум»?)
Повна назва «Впусти того, хто потрібен» значно точніша і важливіша, ніж коротка «Впусти мене», що наслідує американський фільм. Бо Оскар має визначитися, кого він впускає до своєї душі — звіра чи друга?
Зима 1981 року в робітничому передмісті Стокгольма. Люди потоками снують у метро, підлітки нюхають клей у підвалі, гіркі п’яниці нидіють у китайському ресторанчику. Дванадцятирічний Оскар сидить і читає романи жахів. Він мріє стати месником, щоб нарешті поквитатися зі шкільними мучителями. У сусідньому Веллінгби з надзвичайною жорстокістю вбивають хлопчика. Життя в Блекеберзі ось-ось зміниться, і всіх причетних поволі затягує в незбагненний зловісний вир. Але для Оскара все інакше: він зустрічає своє перше кохання, дівчину на ім’я Елі, яка нещодавно переїхала у його рідне місто…
Переклад зі шведської Анни Білої.
Також у виданні від «Богдана» є нова авторська передмова і післямова, обидві прекрасні і самоіронічні.
