Сілівра Ігор

Діти Гайї

Понеділок, 5 вересня 2011 г.
Мітки:
Проглядів: 3885
Підписатися на комментарі по RSS

На небі спалахнула зірочка. Абориген помітив її випадково – саме закінчив викопувати бульбу, спіткнувся й упав. І помітив: не вогник в небі, а щось більше, неначе вогненну квітку. Проте нічого незвичного він у тому не знайшов – які там квіти, коли треба копати і бігти. Бігти і копати. Тож за мить він підхопився на довгі, міцні ноги, схопив копачку й продовжив роботу.

 

Із журналу Капітана

«При виході з гіперу знову ковзнув вектор виходу – попали в метеорний потік. Автоматика врятувала, проте рано чи пізно не так поталанить. Сподіваюсь, високолобі придумають продуктивніший спосіб не попадати в таких ситуаціях у скупчення матерії, і стрибки перестануть нагадувати російську рулетку.

Коли екіпаж прийшов до тями та зайнявся своїми звичними обов’язками, усе вже закінчилось. Так що оператор оборонних систем почав вивчати потенційні небезпеки та стан зброї, пілот – курс, астроном – складати карту зоряної системи, обробляючи зібрані автоматикою дані, інженер – оцінювати стан корабля (після стрибку інколи знаходяться дрібні неполадки), біолог – контролювати стан оранжереї. А лікар відправився на камбуз.

…Через кілька діб після виходу з гіперу розклали та розкрутили «парасольку» штучної гравітації.  Почалася робота».

Далі…

Попереду вічність

Субота, 5 березня 2011 г.
Мітки:
Проглядів: 3473
Підписатися на комментарі по RSS

День шостий.

Видираюсь зі сну, неначе з липкої павутини, що обплутує пеленає та краде сили, розплющую очі. Потягуюсь, розглядаю обшарпану стелю та горобців за вікном. Думаю, що мені робити. Скласти план усього–усього життя, молитись, піти у запій?

Варто було б вибрати заняття на сьогодні. Хоча ні, планів складати не хочу, встигну все. Попереду – вічність.

Може за звичкою, може просто знічев’я іду в парк. Цікаво, їда коштує витраченого на неї часу? А сон? Хоча про що це я, попереду – вічність.

– Добрий день, що у вас є на сніданок?

– Усе, молодий чоловіче, – пробує усміхнутись симпатична офіціантка, – а що ви бажаєте?

– Чаю, просто чаю.

Симпатична чорнявка у фірмовому фартушку знову вимушено усміхається. «Іра» – читаю на бейджику. Високі груди, тонка талія. Вона неначе не звідси.

– Чорний,  зелений, червоний? Щось до чаю? Може тортик, налисник?

– А із маком є?

– Звісно є.

– Тоді чай та налисник із маком.

– Секундочку.

Чекаю. Не секундочку, але ж час є. Попереду – вічність.

У парку зустрічаю садівника. Дивно: силу–силенну часу не помічав, що він тут є. Але ж логічно, що хтось має доглядати за нехай невеликим, але ж  парком? Вітаюсь.

Мені поталанило, я допоміг йому посадити дерево. Щасливий.

Що далі? Який довгий день! Іще стільки можна встигнути! Велетенськими кроками розтинаю місто. Музей. Завжди хотів тут побувати та не встигав. Заходжу.

Далі…

Репортаж

Субота, 5 березня 2011 г.
Мітки:
Проглядів: 3653
Підписатися на комментарі по RSS

Марта висадила ноги на стіл, та, посмалюючи делікатну дамську цигарку, меланхолійно дивилась у вікно. Літня спека ненадовго відступила, і з прочиненого вікна тягнуло життєдайною прохолодою.  Лист сіруватого паперу, заправлений в друкарську машинку, так і залишився незаймано-чистим, кілька інших, замараних та зіжмаканих, валялись по кабінету.

Раптово двері за її спиною тихо відчинились і демонстративно гупнули.

– Як успіхи, Марточко? – Вдавано лагідно запитав головний редактор «Сучасного Слова» Веніамін Едуардович, – Знову готуєшся перевернути місто сенсацією?

Він демонстративно підняв один з викинутих листів та старанно його розправив. 

– «Імперські амбіції Британії, – пробурмотів він, читаючи, – цивілізований світ… злі гурки… смертоносна…».  Що це таке? Що це таке, я тебе питаю?

– Чернетка, –Марта повільно розвернулась, – думаю от.

– Мила, ти що, хочеш перекваліфікуватись в політичного оглядача? Може тебе ще на телеграф відправити? От розкажи мені, – раптово зірвався він на крик, – чим ти тут займаєшся?

Далі…

Фокусник

Середа, 29 вересня 2010 г.
Мітки:
Проглядів: 4516
Підписатися на комментарі по RSS

Доброго дня, вельмишановний пане. Звати мене Олександр. Проте, ви мене могли знати і під іншим іменем. Може пам’ятаєте афішу: «Виступає Великий Електрик та Повелитель Блискавок Алессандро Осяйний»? Не пам’ятаєте? В мене є дома декілька екземплярів… Та ні, особливого значення це не має. Справа у тому, що Алессандро Осяйний - це я. Великий Електрик - це теж я. І, звісно, Повелитель Блискавок – це теж я.

Колись я виступав на сценах Києва та Харкова, дивуючи людей чудесами електрики.

* * *

Так вже склалось, що є речі, яких люди інстинктивно бояться найбільше. Серед них – темрява, гроза. Запорука ж успішного виступу полягає саме в тому, щоб налякати глядачів, хоча б на мить переконати їх, що вони у справжній небезпеці. Потрібно прикрутити газ в приміщенні так, щоб лампи ледь-ледь мерехтіли і коли звуки барабанів, що до того майже оглушували глядачів раптово замовкають, велетенське колесо на сцені все більше починає шипіти та кидати іскри а клуби диму та запах сірки пронизують простір… І тоді раптом з кулі під стелею б’є справжнісінька блискавиця[1] а глядачі отримують бажають жаданий переляк. Клуби диму та запах сірки, до речі, ніякого відношення до фокусу не мають, це сугубо ефекти сцени. А потім виходить, Алессандро Пресвітлий, його жест запалює світло по всьому залу і він пропонує всім бажаючим відчути на собі силу впокореного перуна, звісно обіцяючи повну безпеку та незабутні враження. Як правило, знаходяться декілька бажаючих, а якщо й ні, то серед глядачів завжди є «підсадна качка», яка візьме цю функцію на себе. Їй пропонують взятись за металеву кулю, і Алессандро знову запускає електрофорну машину, аж поки рукотворна блискавиця не вразить нещасного добровольця. Звісно приваблива білява асистентка перед цим довго розписує всі небезпеки, обіцяючи звісно, що вони зведені до мінімуму, а після здивованого скрику піддослідного ще зо чверть години вихваляє його безстрашність.

Далі…

Спадок

Понеділок, 27 вересня 2010 г.
Мітки:
Проглядів: 3945
Підписатися на комментарі по RSS

Роман. Перший пілот. Помічник інженера.

Людство придумало безліч описів мандрівок гіперпростором: і мінливе, різнобарвне сяйво, і сіра пустка за ілюмінаторами, запаморочення космонавтів чи неймовірно яскраві відчуття, марення. Все це виявилось неправдою. Власне, і сама назва «гіперпростір» є вельми умовною, але як ще назвати скручений тугим джгутом локальний простір навколо корабля, що вириває його з буденності псевдоевклідового простору та переносить на величезну відстань? Саме так, створюючи свою власну область простору із особливими властивостями, корабель «Зевс» подолав величезну відстань та раптово появився на відстані кількох астрономічних одиниць від далекої, ледь видимої з Землі, жовтої зірки. Щойно простір стабілізувався, прилади одразу ж почали відстежувати відомі їм зорі-репери, аналізувати спектральний склад видимих зірок та центрального світила системи, гравітаційні завихрення, рівень радіації, електромагнітного випромінювання та ще безліч факторів.

Власне робота пілота зазвичай досить нудна: навіть найсучасніші кораблі не літають надто швидко і на надто великі відстані. Ніякого тобі маневрування між астероїдами чи блискавичних маневрів у складі космічної ескадри. Старт – розгін – стабілізація – стрибок. Все на автоматиці. Величезний корабель неможливо миттєво розігнати чи зупинити. Єдиний виняток – вихід із гіперу, часто тут необхідна миттєва і єдино вірна реакція, багато залежить від автоматики, а ще більше – від оператора оборонних систем. Та я спокійний, хто-хто, а наш зануда-геолог, він же наша оборона – Ігор – впорається. Як завжди, при потребі. Зараз – стрибок.

Далі…